Текст книги "100 ключових подій української історії"
Автор книги: Д. Журавльов
Жанр: История, Наука и Образование
Возрастные ограничения: +12
сообщить о неприемлемом содержимом
Текущая страница: 17 (всего у книги 30 страниц)
Вихід «Кобзаря»
Дата і місце
13–20 квітня 1840 р., друкарня Є. Фішера, місто Санкт-Петербург.
Дійові особи
Тарас Григорович Шевченко (1814–1861; найвідоміший український поет усіх часів, талановитий прозаїк, драматург, художник, мислитель, разом із І. Котляревським співзасновник і символ нової української літератури, а також модерної української нації в цілому); Василь Іванович Штернберг (1818–1845; друг Т. Шевченка по Петербурзькій академії мистецтв, талановитий пейзажист і жанрист, адресант вірша «На незабудь Штернбергові»); Євген Павлович Гребінка (1812–1848; ще один друг Т. Шевченка, котрий допоміг викупити майбутнього автора «Кобзаря» з кріпацтва, офіцер, педагог, письменник, поет-романтик, найбільше уславився як байкар та автор історичного роману «Чайковський», а також слів до романсу «Очи черные…»).
Передумови події
За версією Петра Івановича Мартоса, спочатку – доброго знайомого Т. Шевченка, потім (після справи кирило-мефодіївців) – прискіпливого і дріб’язкового «критика» поетового життя і творчості, саме він, Мартос, першим помітив уривок чернетки «Тарасової ночі» і захопився творчістю Т. Шевченка, запропонувавши згодом Шевченкові опублікувати його вірші, на що останній, вважаючи свої вірші аж ніяк не першокласними (головною своєю справою Шевченко вважав живопис), зніяковів, проте таки дав згоду. За іншою версією, головну роль у підготовці збірки відіграв Є. Гребінка.
Хід події
Гроші на публікацію дали Є. Гребінка і П. Мартос. Цензура легко пропустила поданий Гребінкою рукопис. До першого «Кобзаря» входило вісім ліричних та історичних творів у стилі романтизму: поеми «Катерина», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», вірші «Думи мої, думи мої…» (виконує роль епіграфа), «Перебендя», «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «До Основ’яненка», балада «Тополя». Збірка мала приємний вигляд: якісний папір, зручний середній формат, чіткий шрифт, рівний набір, продуманий розподіл тексту та його частин, у результаті чого маленька збірочка стала книжечкою на 115 сторінок. Тексти надруковано «ярижкою» – український текст російськими літерами включно з «єр» (звідки назва правопису) і «ять», аби її було легше читати російськомовним читачам. Крім вступного вірша «Думи мої, думи мої…», у кожного твору був свій шмуцтитул. 5 творів мали посвяти (Є. Гребінці, П. Мартосу, В. Штернбергу, В. Жуковському, П. Петровській). «Кобзар» не був би собою без своєї головної ілюстрації – офорта (гравюри на міді) на початку книжки, створеної за малюнком Штернберга. На ній були зображені сліпий кобзар із хлопчиком-поводирем (ймовірно, ілюстрація до вірша «Перебендя» чи певний загальний образ ліричного героя, який моментально став асоціюватися з автором збірки, котрий став нерідко підписуватися «Кобзар Дармограй»).
Коли з друкарні привезли сигнальні примірники, Є. Гребінка і Т. Шевченко роздали їх близьким друзям і просто приятелям, котрі в цілому схвально оцінили поетичну спробу вже доволі відомого художника. Явним дисонансом стала лайлива реакція модного тоді (і забутого сьогодні) драматурга Нестора Кукольника, який грубо і прилюдно звинуватив Т. Шевченка в неблагонадійності. Переляканий Мартос побіг до друкарні й вилучив цілу низку фрагментів тексту «До Основ’яненка» і «Тарасової ночі», в яких автор сумував за втраченою Гетьманщиною. У результаті за кілька днів решту накладу додрукували у вигляді такої собі 114-сторінкової «версії», в рамках все того ж видання. Обидві редакції сьогодні є величезною бібліографічною рідкістю, коштуючи колись 1 крб.
Наслідки події
«Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. у Петербурзі, – писав згодом І. Франко, – мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». Доповнений «Кобзар» став найбільш видаваною українською книжкою радянської доби (коли була започаткована ціла дисципліна «шевченкознавство»), настільною книжкою української інтелігенції, справжнім символом (а іноді навіть – жупелом, пригадаймо знаменитого футуриста М. Семенка і його провокативний заклик до модернізації української поезії «Я палю свій «Кобзар»!) нової української літератури і культури взагалі.
Історична пам’ять
За життя Т. Шевченка «Кобзар» перевидали двічі українською (в 1844 та 1860 рр.) і один раз у російському перекладі (1860 р.), обидва видання збільшені й доповнені, 4-те видання (1861 р., у журналі «Основа») поет у повному обсязі побачити не встиг. На сьогодні кількість видань збірки (куди входять тепер майже всі основні твори Шевченка) перейшла за 150, існують «Кобзарі» на будь-який смак: цензуровані російською імперською і радянською цензурою, сучасні нецензуровані видання, переклади понад 100 мовами світу, дешеві видання «для народу» і розкішні подарункові, з ілюстраціями самого Т. Шевченка, його друга Я. де Бальмена, В. Сідляра та ін. аж до найменшої в світі рукописної книжки розміром 0,6 мм2, виготовленої українським мініатюристом В. Сядристим. Не кажучи вже про кілька музеїв Т. Шевченка, в Черкасах з 1989 р. існує музей однієї книжки – книжки з такою знайомою всім українцям назвою…
Революція 1848 року в Західній Україні і створення Головної Руської ради
Дата і місце
19 березня – 2 листопада 1848 р., Галичина, Буковина, Закарпаття.
Дійові особи
Намісником королівства Галичини і Лодомерії був граф Франц Штадіон фон Вартгаузен (1806–1853; у 1841–1846 рр. губернатор Австрійського Примор’я, в 1846–1848 рр. – Галичини, 1849 р. міністр внутрішніх справ, один із розробників Конституції 1849 р.). Помітними діячами українського руху цього періоду були перемишлянський єпископ Григорій Яхимович (1792–1863; з 1848 р. перемишлянський єпископ, борець за права греко-католиків, голова Головної Руської ради, з 1860 р. митрополит галицький, барон), канонік Михайло Куземський (1809–1879; у 1848–1851 рр. заступник і фактичний голова Головної Руської ради, борець за кириличний алфавіт і східний обряд, 1868–1871 рр. – останній єпископ Холмський), Антоній Павенцький (1818–1889; видавець першої української газети «Зоря Галицька», член-засновник Головної Руської ради), священик Микола Устиянович (1811–1885; один із перших «будителів» Західної України, соратник М. Шашкевича, священик, поет і письменник, 1868 р. заснував першу Просвіту), Іван Борисикевич (1815–1892; юрист, заступник голови Головної Руської ради, автор її статуту, організатор Собору руських учених, борець за українську освіту), колишні члени Руської трійці Іван Вагилевич (перейшов до русько-польського руху) та Яків Головацький. Відзначимо також харизматичного лідера буковинських гуцулів Лук’яна Кобилицю (1812–1851; селянський уповноважений, ватажок народних виступів на Буковині в 1843–1844 та 1848–1849 рр., депутат рейхстагу 1848 р., заарештований, помер на засланні).
Передумови події
На початку XIX ст. українські землі в складі імперії Габсбургів були відсталим аграрним регіоном з великими соціальними проблемами у відносинах між панами і підданими. Ще однією проблемою було міжетнічне протистояння поляків (стара «середньовічна шляхетська» нація) і українців (молода «селянська») – обидві нації переживали непростий процес становлення. Все це разом із загальним незадоволенням прогресивної громадськості імперії, відсутністю конституції, парламенту, елементарних прав і свобод особи призвело до активної участі галичан, меншою мірою – буковинців і закарпатців у революційних подіях «весни народів», котра прокотилася Європою в лютому – березні 1848 р., розпочавшись з успішної революції у Франції, де було скинуто монархію і встановлено республіку. Прагнення галицьких поляків до здобуття автономії, а можливо згодом – і відродження Речі Посполитої, стали каталізатором революційних подій в краї, українці мусили реагувати на події, аби не загубитися в їх вирі. Якоюсь мірою становленню українського руху, очолюваному греко-католицьким духовенством і світською інтелігенцією, допоміг недавній розгром польського повстання 1846 р. в Західній Галичині.
Хід події
13 березня після перемоги революції в Берліні настала черга Відня. Під тиском громадськості пішов у відставку творець Віденської системи політичних союзів у Європі і фактичний правитель Австрійської імперії при недієздатному імператорові Фердинанді князь Клеменс Меттерніх. Новий уряд очолив граф А. Коловрат; він вперше був поповнений представниками буржуазії. 19 березня львівські поляки провели велику маніфестацію на підтримку революції, зажадавши від імператора і його намісника Штадіона скасування кріпосного права і панщини, автономію для Галичини, запровадження польськомовних шкіл і демократичних свобод. Штадіон дозволив полякам Львова створення Національної гвардії. 13 квітня у Львові була утворена польська Рада Народова. У Кракові 26 квітня навіть спалахнуло стихійне польське повстання, швидко придушене Штадіоном. Намагаючись заспокоїти свою провінцію, Штадіон першим в Австрійській імперії 22 квітня проголосив імператорський указ про ліквідацію з травня 1848 р. селянських повинностей, що мало дуже позитивний для імперії ефект. Тим часом 19 квітня делегація галицьких українців подала Штадіону петицію, в якій запевняла імператора в своїй лояльності і заявляла про свою єдність з українцями Наддніпрянщини. 2 травня за сприяння австрійської влади була створена Головна Руська рада з 30 осіб, на чолі якої стали Яхимович і його заступники Борисикевич і Куземський. Невдовзі склад Ради розширився, вона стала включати 66 осіб (з них 29 духовних осіб або студентів теологічного факультету). 10 травня Рада видала «Відозву до народу руського», після 18 травня почали виникати місцеві Руські Ради (50 місцевих і 14 окружних). Головними вимогами Рад стало досягнення дозволу на освіту українською мовою, відкриття української кафедри у Львівському університеті, з політичних вимог – поділ Галичини на західну, польську, і східну, українську, частини. 23 червня українські і польські діячі створили альтернативну організацію – Руський собор. 2–12 червня в Празі відбувся Слов’янський конгрес, на якому українські та польські делегати від Галичини влаштували гостру дискусію. Здобули західні українці і перший досвід політичної боротьби в парламенті – в роботі рейхстагу, що почав працювати 10 липня, взяли участь 39 руських делегатів, серед них селянські депутати Л. Кобилиця та І. Капущак.
Наслідки події
Перша легальна українська політична організація проіснувала до 1851 р. (хоча революція для Галичини скінчилася після придушення повстання у Львові 2 листопада 1848 р.), створивши першу українську газету, Народний Дім, кафедру української мови і товариство Галицько-Руська Матиця у Львові, скликавши Собор Руських учених і, нарешті, створивши на початку 1849 р. зародок власних збройних сил – батальйон руських гірських стрільців, що мав допомагати імперії придушити угорську революцію. Через недосвідченість українських політиків і часом відверто лоялістську щодо Габсбсургів позицію не вдалося досягнути жодної помітної політичної мети. Не мав успіху і відчайдушний виступ буковинців Кобилиці за вигідніші для селян умови звільнення від повинностей.
Історична пам’ять
Добре відома подія, особливо в західних українських областях.
Битва на Чорній річці 1855 року
Дата і місце
16 серпня 1855 р., район річки Чорна та Федюхіних гір на південній околиці Севастополя.
Дійові особи
Після усунення від командування О. Меншикова 15 лютого 1855 р. російську армію в Криму очолив особисто хоробрий, але нерішучий як воєначальник князь Михайло Дмитрович Горчаков (1793–1861; відзначився під час російсько-турецької війни 1828–1829 рр., придушенні польського повстання 1830–1831 рр., походу в Угорщину 1849 р., був багато років начальником штабу при улюбленому фельдмаршалі царя Миколи I І. Ф. Паскевичі, на початку Кримської війни командував Дунайською армією, захищав Севастополь, з 1856 р. намісник Царства Польського, дід П. Столипіна); двома головними ударними корпусами командували генерал від кавалерії Микола Андрійович Реад (1793–1855; герой низки битв наполеонівських воєн, зокрема Бородіна, Красного, Дрездена, Лейпцига та взяття Парижа, учасник придушення польського повстання 1830–1831 рр., походу в Угорщину 1849 р., Кавказької війни, 1854 р. генерал від кавалерії, генерал-ад’ютант царя) та генерал-лейтенант П. П. Ліпранді. Ключову роль у цій останній трагічній спробі зняття облоги з Севастополя відіграв генерал-майор барон Павло Олександрович Вревський (1809–1855; відзначився особистою хоробрістю в російсько-турецькій війні 1828–1829 рр., під час придушення польського повстання 1830–1831 рр., у Кавказькій війні, 1854 р. став генерал-ад’ютантом царя). Кіннотою командував генерал від кавалерії Іван Петрович Шабельський (1796–1874; ветеран наполеонівських воєн 1812–1813 рр., Кавказької та російсько-перської війни, придушення польського повстання 1830–1831 рр., восени 1854 р. блокував взяту союзниками Євпаторію, керував захистом Одеси).
Французькою армією в Криму з 16 травня 1655 р. командував брутальний, хоробрий та ініціативний дивізійний генерал Жан-Жак Пелісьє (1794–1864; учасник воєн з Іспанією, колоніальної війни в Алжирі, у ході якої «прославився» розправами з арабськими племенами, за взяття Севастополя отримав титул «герцога Малаховського» і звання маршала Франції, з 1860 р. генерал-губернатор Алжиру); дивізіями командували Еміль Ербільйон (1794–1866; учасник битви біля Ватерлоо, командував військами в Алжирі в 1830–1840-х рр., з 1846 р. бригадний генерал, з 1851 р. дивізійний генерал, з 1863 р. сенатор), д’Алонвіль, Фоше та ін. Сардинським корпусом командував Альфонсо Ферреро Ла Мармора (1804–1878; брутально придушив народне повстання в Генуї 1849 р., за що отримав звання генерал-лейтенанта, з 1849 до 1859 р. військовий міністр П’ємонту, в 1864–1866 рр. прем’єр-міністр, італійський командувач у війнах з Австрією). Турки перебували під керівництвом Омера-паші (1806–1871; сербського походження, відзначився у війні проти Єгипту 1839 р., придушував повстання в Боснії 1851 р., наступного року безуспішно воював проти чорногорців, командував османською армією на Дунаї на початку Кримської війни, з початку 1855 р. його корпус воював у Криму, восени був відправлений на Кавказький театр бойових дій).
Передумови події
Східна (Кримська) війна почалася 1853 р. як конфлікт Російської та Османської імперій, згодом перерісши у велику війну провідних європейських держав. 2 вересня 1654 р. англо-франко-турецькі війська висадилися в Євпаторії і почали наступ на Севастополь, 20 вересня російські війська програли битву на Альмі, 28 вересня почалася облога Севастополя (5 жовтня місто було вперше піддано масованому бомбардуванню). Після успішної для росіян битви під Балаклавою 25 жовтня і поразки царської армії під Інкерманом 5 листопада 1854 р. облога Севастополя союзниками тривала. Спроби росіян атакувати тилові бази англо-франко-турецького війська (штурм Євпаторії 17 лютого 1855 р.) провалилися, а союзники дедалі глибше вгризалися в севастопольські укріплені лінії, хоча всі спроби штурмів міста відбивалися гарнізоном з небаченим героїзмом. До складу союзу проти Росії приєдналося Сардинське королівство (П’ємонт), котре бажало заручитися підтримкою Франції у своїй боротьбі за об’єднання Італії. Попри неповну блокаду міста союзниками і можливість змінювати частину гарнізону та поповнювати запаси ставало дедалі важче обороняти Севастополь. У такій ситуації барон Вревський, користуючись впливом на нового царя Олександра I, почав активно просувати ідею вирішальної спроби зняття облоги чи принаймні ускладнення її ведення англо-французами шляхом вирішальної битви. Новий командувач російських військ у Криму, генерал Горчаков, і більшість генералітету не вірили в можливість успіху, але Вревський переконав царя і Горчаков був змушений ризикнути. Для нападу на ворожі позиції було виділено 47 622 вояків піхоти, 10 263 вояків кавалерії, 224 звичайних та 48 легких кінних гармат, з яких було сформовано два корпуси (правого і лівого крила), а також головний піхотний, артилерійський та кавалерійський резерви. Метою операції було займання Федюхіних і так званих Гасфортових гір, що поставило б французів та сардинців, що прикривали облогові траншеї під Севастополем, у доволі скрутну тактичну ситуацію. Французи мали на початку битви в районі Федюхіних та Гасфортових гір до 18 тис. вояків (здебільшого піхоти), до 9 тис. було у сардинського генерала Ла Мармори, до 10 тис. – у кількох турецьких пашів. Наприкінці битви супротивники Горчакова зосередили проти росіян від 40 до 60 тис. вояків, здебільшого піхоти, кілька звичайних та не менш ніж 5 кінних артбатарей (до 120 гармат).
Величезну роль у битві відіграв географічний чинник (росіяни в строю вразливих для картечі та стрілецького вогню ротних та батальйонних колон мали практично в лоб штурмувати добре укріплені, часом доволі круті пагорби, усипані французькими стрільцями-єгерями з гвинтівками).
Хід події
Під прикриттям вранішнього туману о 4-й годині ночі російські полки непомітно висунулися в напрямку ворожих позицій. О 5.30 крило генерала Реада, не вишикувавшись як слід, почало атаку внаслідок неправильно переданого наказу Горчакова «починати справу» (князь мав на увазі обстріл, Реад же розпочав наступ). Полки Реада перейшли Чорну річку і зайняли частину висот, потіснивши сардинських берсальєрів, проте були зупинені французами. Російські полки кидалися в бій поодинці, зазнаючи великих втрат від гвинтівкового вогню та артобстрілу французів і сардинців. Спроби Реада та Горчакова використати резерви, зокрема перекинути 8 батальйонів зі складу корпусу Ліпранді для розгортання наступу правого крила, були безуспішні – французькі єгері та зуави і сардинці стояли на смерть на міцних позиціях, поливаючи російські колони свинцем. Станом на 7-му годину росіяни міцно тримали правий берег Чорної річки, союзники – лівий. Корпус Ліпранді зайняв Телеграфну гору, але спроби атаки Федюхіних гір провалилися. Загинули командир Одеського полку Скюдері, генерал-майор Веймарн. Близько 8-ї ранку полки Реада почали повільний відступ під обстрілом ворога, сам Реад був убитий пострілом з гармати. Його корпус очолив сам М. Горчаков, який більш ніж годину під сильним артилерійським вогнем ворога продовжував вести вже приречений наступ. Нарешті французьким ядром було вбито головного ініціатора битви – барона Вревського, і Горчаков, ймовірно, з полегшенням о 10-й ранку наказав сурмити відступ. Чорна річка і навколишні висоти були густо встелені тілами в сірих шинелях.
Наслідки події
Чорна річка стала найбільш повною і гіркою поразкою російської армії в Кримській війні: війська М. Горчакова, б’ючись із неймовірною відвагою за відверто невигідних обставин, втратили 3 генералів, 69 офіцерів і 2273 рядових убитими, 4159 осіб пораненими і 1773 безвісти пропалими (здебільшого потрапили в полон), особливо постраждало праве крило Реада. Французи втратили 19 офіцерів і 172 солдата вбитими, 1224 осіб пораненими, 146 пропало безвісти. Загальні втрати сардинців становили не більш ніж 250 осіб. Головним результатом безглуздого побоїща, що вразило всю імперію, стала остаточна відмова російського командування від ідеї зняття облоги з Севастополя і зрештою падіння укріплень південної сторони міста внаслідок штурму союзників 8–9 вересня 1855 р., після чого Кримська війна поступово добігла свого кінця, завершившись невигідним для Росії Паризьким миром 1856 р.
Історична пам’ять
Не найвідоміша сьогодні трагічна подія вітчизняної військової історії була відображена свого часу в творах очевидця – Л. Толстого («Севастопольские рассказы» і єдиний вірш класика, в якому була знаменита фраза: «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги, а по ним ходить…»), епопеї С. Сергєєва-Ценського «Севастопольская страда», нині вона змальована в романі Г. Чхартішвілі «Беллона», річниця битви періодично відзначається краєзнавцями, істориками-аматорами та військовими реконструкторами. На місці битви біля села Хмельницьке 1905 р. було встановлено пам’ятник, проте цвинтар, де поховано загиблих, на сьогодні значною мірою зруйнований.
Правообладателям!
Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.
