Текст книги "100 ключових подій української історії"
Автор книги: Д. Журавльов
Жанр: История, Наука и Образование
Возрастные ограничения: +12
сообщить о неприемлемом содержимом
Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц)
Битва під Корсунем
Дата і місце
26 травня 1648 р., балка неподалік сучасного села Виграїв (колишній хутір Горохова Діброва) Корсунь-Шевченківського району Черкаської області.
Дійові особи
Коронним військом командував великий коронний гетьман Миколай «Ведмежа Лапа» Потоцький. Його помічником був нещадний до козаків, але підсліпуватий польний коронний гетьман Мартин Калиновський (1605–1652; з 1635 р. воєвода чернігівський, не надто успішна та яскрава кар’єра якого увірвалася 1652 р. у битві під Батогом). Іншими помітними воєначальниками були Адам Казановський (?–1648; ротмістр гусарії, обозний коронний, староста черкаський); Адам Ієронім Сенявський (1624–1650; писар польний коронний і староста львівський). Артилерією командував полковник Криштоф Пшиємський (?–?; герб «Равич», добрий знайомий Б. Хмельницького, перед Хмельниччиною вербував козаків та поляків на французьку службу, зокрема під Дюнкерк).
Українсько-татарським військом керували ті самі полководці, що й на Жовтих Водах.
Передумови події
Після перших звісток про скрутну ситуацію, в яку потрапили його син та авангард під Жовтими Водами Миколай Потоцький у своєму таборі біля Черкас впав у ступор, що ледь не перетворився на паніку. Розвідка, що взагалі була поставлена в річпосполитській армії не найкращим чином (на відміну від держави Хмельницького), доповідала коронному гетьману про величезну татарсько-козацьку орду, що ось-ось мала з’явитися на кордонах. Якщо перед цим Потоцький недооцінив ворожі сили, переоцінивши свої, то тепер він зробив протилежну помилку – протягом вирішальних десяти днів травня (з 7 до 17) намагався то йти на виручку синові, то відступав назад, врешті-решт знову опинившись під Черкасами. Сам великий коронний гетьман мав до 6 тис. бійців коронного війська та приватних магнатських загонів і 18 гармат. Кількість слуг («джур») визначити важко. Можливо, річпосполитське військо налічувало 10–12 тис. вояків, із них 6 тис. – воїни-професіонали. Не все так просто і з кількістю військ Хмельницького і татар. Мінімальна цифра, яку пропонують дослідники, – 5 тис. козацької піхоти і 1,5 тис. татар, максимальна – 15 тис. козаків і 4 тис. татар. Істина, швидше за все, десь посередині. Також козаки мали 26 гармат, з них 15 легких на кінній тязі. Очевидно одне: жодне військо в цій битві не мало приголомшливої чисельної переваги над супротивником.
19 травня М. Потоцький, убитий горем після отримання звістки про Жовті Води, почав відступ у бік потужної фортеці в Білій Церкві – через Мошни, Корсунь і Богуслав. 24 травня обтяжене великим обозом коронне військо дісталося Корсуня, котрий Потоцький наказав спалити й пограбувати, аби містом не скористався Хмельницький, котрий швидким маршем наближався, збираючи звідусіль покозачених добровольців. Поляки заклали міцний табір поблизу Корсуня, викопавши шанці і встановивши гармати, а на околиці палаючого Корсуня з’явилися перші козаки і татари.
На біду для коронного війська, його лідер був не в найкращому стані, хоча військо все ще являло собою грізну силу. Багато залежало від того, чи будуть поляки боронитися на місці, чи спробують відступати. У другому випадку якісна перевага поляків у кінноті за умов відступу територією зі складним рельєфом нівелювалася вмінням козаків робити засідки, мобільністю татар і не найкращим вмінням коронних жовнірів (здебільшого спішеної кінноти) боронитися рухомим табором. Б. Хмельницький зробив усе, аби його супротивник обрав саме другий варіант.
Хід події
Б. Хмельницький послав наперед полк Кривоноса та частину татар із наказом затримати супротивника до підходу основних сил козацько-татарського війська. Увечері 24 травня загін Кривоноса діяв за Россю, в тилу Потоцького. Під Стеблевом, за милю на захід від Корсуня, козаки Кривоноса загатили ріку Рось, щоб полегшити доступ до польського табору. На світанку 25 травня у район Корсуня підійшли основні сили козаків і татар, почали переправлятися через Рось і скупчуватися в Корсуні. Увесь день 25 травня минув у дрібних сутичках невеликих загонів, розвідці та стрілянині.
Пізно увечері 25 травня в наметі М. Потоцького відбулася військова рада. Серед польського командування не було одностайності. Польний гетьман Калиновський та інші досвідчені воїни радили зміцнити табір і дати козакам і татарам бій. Проте налякана перебільшеними чутками про чисельність татар (зокрема, здобутими від полоненого козака, можливо, спеціально підісланого Хмельницьким) більшість, і серед них сам М. Потоцький, наполягала на відступі. Врешті було вирішено на світанку наступного дня відступити на Богуслав під захистом табору з возів. Хмельницький вирішив ударити по ворогові на його марші й обрав для цього дуже вдале місце – Горохову Діброву, глибоку балку на лівому березі Росі поблизу села Виграїв (8–10 верст від Корсуня), яку на шляху до Богуслава поляки ніяк не могли обминути. Вночі туди пішов Кривоніс із піхотою й 10 гарматами: він перекопав дорогу, а з боків зробив шанці, де поставив гармати і розмістив стрільців.
На світанку 26 травня польське військо під захистом табору з возів рушило з-під Корсуня Богуславським шляхом. Козаки й татари вільно пропустили ворожий табір, супроводжуючи його з боків і позаду. Рухаючись в умовах повного оточення, М. Потоцький не мав змоги здійснювати контроль маршруту і організовувати розвідувальне та інженерне забезпечення просування свого війська. Кілька разів зчинялася стрілянина. Під прикриттям чагарників козакам вдалося непомітно наблизитись до польського табору, відкрити вогонь і знищити частину запряжних коней, що ослабило польський табір. Опівдні поляки, зазнавши відчутних втрат, увійшли в балку, густо зарослу лісом і чагарником. Польське військо, затиснуте ліворуч заболоченою річкою Виграївка, а праворуч кручами, натрапило на перекоп і завали на шляху і змушене було зупинитися. Під час спроб обійти перешкоду вози переверталися. Табір втратив порядок. Розгорнути до бою артилерію не вдавалося, оскільки вози застряли в багні. Тіснота не дозволила стати до бою кавалерійським хоругвам тилової частини. Спереду і з боків по поляках вдарили з гармат і самопалів козаки Кривоноса, які засіли в заздалегідь викопаних шанцях. З тилу спантеличеного ворога атакували козаки Хмельницького і татари Тугай-бея. Близько другої-третьої години дня польська армія припинила своє існування – останніми склали зброю драгуни Калиновського, частина війська Заславського на чолі з полковником Криштофом Корицьким прорвалася і врятувалася втечею, як і дехто з обозної челяді.
Наслідки події
Розгром коронного війська був повний і нечуваний в історії козацьких воєн: загинуло понад 600 жовнірів, серед них А. Казановський, воїнів і невідома кількість слуг, решта (в тому числі обидва гетьмани, які мужньо билися і були поранені, та всі інші воєначальники) здебільшого потрапила в полон до козаків, які передали їх татарам для викупу. Врятувалися близько 650 кіннотників Корицького і дещо більше слуг, частину з яких, правда, переловили місцеві селяни. Втрати Хмельницького і Тугай-бея були нечисленні. Внаслідок битви Річ Посполита опинилася без професійного війська в критичний момент своєї історії (за 6 днів до битви помер король Владислав IV). Після битви в Україні піднялася буря селянської війни, яка змела старі соціальні порядки, а Хмельницький отримав вагомий шанс на реалізацію своїх (спочатку доволі скромних) планів побудови козацької автономії.
Історична пам’ять
Битва добре знана в Україні та сусідніх з нею Польщі й Росії з підручників, кіно і художньої літератури. У селі Виграїв та місті Корсунь-Шевченківський її героям встановлено пам’ятники, протягом останніх двох десятиліть стало традицією відзначати річниці події із залученням українських та польських реконструкторів.
Битва під Зборовом і Зборівський мир 1649 року
Дата і місце
15–16 серпня 1649 р., на берегах річки Стрипа (ліва притока Дністра) біля міста Зборів (нині райцентр Тернопільської області).
Дійові особи
Козацьким військом командували гетьман Б. Хмельницький, генеральний писар І. Виговський, гадяцький полковник Кіндрат Бурляй (? – після 1655; старий досвідчений колишній реєстровець, герой морських походів запорожців у 1620–1630-х рр.), кальницький і паволоцький – Іван Богун (Федоренко, бл. 1618–1664; відзначився в боях під Вінницею на початку 1651 р., під Берестечком того ж року в ранзі наказного гетьмана вивів військо з оточення, учасник битв під Батогом, під Фінтою, Жванецької кампанії, битви під Охматовом 1655 р.), брацлавський – Данило Нечай (бл. 1612–1651; разом із Кривоносом один із найхаризматичніших, найталановитіших і найбезжальніших вождів козацтва та покозачених у 1648–1651 рр.), полтавський – Мартин Пушкар (бл. 1600–1658; досвідчений запорожець, претендував на булаву після смерті Б. Хмельницького, 1658 р. підняв заколот проти І. Виговського, вбитий у бою під Полтавою) та ін. Татарами керував хан Іслам-Гірей III (1604–1654; хан у 1644–1654 рр., успішний правитель і полководець); у татарському війську були також Тугай-бей, Сулейман-ага, великий візир Сефер-казі та ін. Річпосполитське військо очолював король Ян-Казимир II Ваза (1609–1672; король Речі Посполитої в 1648–1668 рр., зі шведської династії Ваза, не найкращий правитель і посередній воєначальник); «генералісимусом» армії вважався великий коронний канцлер Єжі Оссолінський (1595–1650; з 1643 р. великий канцлер коронний, один із найвидатніших політиків польської історії); важливою фігурою в штабі війська був генерал артилерії Кшиштоф Арцишевський (1592–1656; боронив знамениту голландську фортецю Бреда, здобував Ла-Рошель під прапорами кардинала Рішельє, здобув звання генерала та адмірала, 1648 р. повернувся на батьківщину, реорганізував артилерію). Своїми контингентами командували декілька українських князів і польських магнатів (С. К. Корецький, П. Потоцький, А. Кисіль, З. Денхоф, Є. Любомирський, К. Л. Сапіга). Німецькою піхотою командував генерал-майор Христофор Хувальт (інші написання – Хубальд, Убальт, 1602–1663; ветеран Тридцятирічної війни, згодом відзначився під Берестечком).
Передумови події
Король Ян-Казимир зібрав чимале військо на допомогу обложеній фортеці Збараж, де з останніх сил трималося річпосполитське військо на чолі з А. Фірлеєм та Є. Вишневецьким. Загалом кількість професійних вояків (без посполитого рушення і слуг) королівського війська могла становити до 20 тис., із двома останніми категоріями – до 30–40 тис.
Хмельницький привів під Зборів лише частину війська, що облягало Збараж. Невідомий автор «Щоденника, складеного в таборі під Зборовом літа Божого 1649» повідомляє про 40 тис. кінних козаків і понад 10 тис. татар, що билися під Зборовом (можливо, татар було навіть дещо більше – до 30 тис.). Кількість гармат невідома, але вони були активно застосовані козаками. Навряд чи Хмельницький взяв із собою під Зборів велику кількість новобранців, які, швидше за все, здебільшого залишилися облягати Збараж. Велике моральне значення мала наявність значної кількості татарської кінноти, корисної в проведенні флангових атак, обходів, переслідуванні розбитого ворога. Як завжди, Хмельницький вів активні розвідувальні дії, маючи достовірну інформацію про пересування ворожих сил. Його план розбити Яна-Казимира, не знімаючи облоги Збаража, був сміливим, але при тому добре продуманим і талановито виконаним.
Хід події
13 серпня Ян ІІ Казимир з військом зупинився у таборі під Зборівським замком на правому березі річки Стрипа і почав готуватись до переправи. Останніми днями перед тим пройшли зливи, річка розлилася і позривала мости, внаслідок чого переправа військ відбувалася повільно і в незручних умовах. Переправа почалася 15 серпня, коли Хмельницький уже був зовсім близько і вислав татар на перехоплення ворога. Першими на лівий берег Стрипи успішно переправилися королівська гвардія, німецька піхота і гармати, в польському таборі залишилися частина кінних хоругов магнатів і посполите рушення, і тут задзвонили дзвони церкви у Зборові, слідом за чим почалась атака татарської кінноти (татари вночі перейшли Стрипу вище від Зборова). Атаки воїнів Іслам-Гірея на табір на правому березі були досить успішні, там полягло посполите рушення, чимало слуг і вояків із магнатських хоругов, і лише зусиллями литовського підканцлера Сапіги зупинили ворога після серії хаотичних сутичок. На правому березі польське військо вишикувалося в бойовий порядок – князь Корецький і Є. Любомирський на лівому фланзі, Оссолінський, Денхоф і П. Потоцький – на правому, німецька піхота Хувальта і Вольфа – в центрі. Кінними контратаками, мушкетним вогнем та списами коронні жовніри відбили татарські наскоки. Бій точився до вечора, коронне військо (особливо його лівий фланг) ледь встояло, король особисто об’їжджав ряди, підбадьорюючи вояків. Надвечір з-під Збаража прибули полки Хмельницького й основні сили татар на чолі з ханом. Уночі річпосполитське керівництво, налякане ходом боїв, спробувало домовитися з ханом, запропонувавши йому великі «упоминки» – фактично данину. Проте Іслам-Гірей не поспішав відповідати на королівський лист. Польським військом ширилася паніка, і якби не зусилля короля та воєначальників, могли б повторитися Пилявці.
На ранок 16 серпня козаки взяли Зборів, поставили біля церкви кілька гармат і почали обстрілювати ворожий табір і переправу. Хмельницький вишикував військо трьома великими загонами і почав бій. Двічі козаки вривалися на вали польського табору на лівому березі Стрипи, але їх відбивали німці та озброєна челядь. У другій половині дня бій було припинено, почалися переговори, що скінчилися 17 серпня укладенням Зборівської угоди, виплатою споминків татарам і відступом королівського війська до Глинян. Козаки здобули повну юрисдикцію в 3 воєводствах (Київському, Брацлавському і Чернігівському), 40-тисячний реєстр, повну амністію для учасників повстання, на території козацьких воєводств не могло квартирувати коронне військо, селитися іудеї та єзуїти, київський митрополит отримував місце в річпосполитському сенаті (насправді допущений не був). Місто Чигирин оголошувалося особистим володінням Б. Хмельницького.
Наслідки події
Результати битви історики оцінють по-різному – від неповної (чи навіть повної) перемоги українсько-татарського війська до… катастрофічної стратегічної поразки, яка не дала змоги побудувати окрему державу для всього українського населення, а не лише вигідну для козаків і старшини автономію (М. Грушевський). Так само по-різному розглядають причини раптового початку переговорів – від бажання перш за все самого Хмельницького «зберегти обличчя» короля для переговорів про статус козацької України в складі Речі Посполитої до підлої зради ханом свого союзника, який був змушений піти на ці переговори. У будь-якому разі в суто військовому плані Хмельницький переконливо виграв кампанію 1649 р., до того ж уперше закріпивши її помітним політичним результатом – Зборівською угодою, яка оформила територіальну автономію козацької України і стала певним зразком для всіх майбутніх подібних угод козацьких гетьманів і монархів.
Історична пам’ять
Добре відома в Україні битва, яка найчастіше змальовується як чергова блискуча перемога Хмельницького (і є часто приводом до критики його татарських союзників, роль котрих у художній, науково-популярній літературі, підручниках іноді взагалі зводиться до мінімуму або змальовується як суто негативна через взяття ясиру). У Зборові з 1993 р. активно діє музей битви, планується створення заповідника «Поле Зборівської битви», у 2002–2005 рр. було проведено розкопки поля Зборівської битви.
Битва під Берестечком
Дата і місце
28 червня – 10 липня (18–30 червня за старим стилем) 1651 р., район міста Берестечко (Горохівський район Волинської області), сіл Пляшева та Острів Радивилівського району Рівненської області, неподалік місця впадіння річки Пляшівка в річку Стир.
Дійові особи
Верховним головнокомандувачем війська Речі Посполитої був король Ян II Казимир, серед командувачів відзначимо великого коронного гетьмана Миколая Потоцького, польного гетьмана Мартина Калиновського, Станіслава «Реверу» Потоцького, Єремію Вишневецького, досвідченого артилериста Сигізмунда Пшиємського (бл. 1610–1652; ветеран Тридцятирічної війни, воював у складі французької та шведської армій, з 1649 р. польний писар коронний, з 1650 р. генерал артилерії коронної, один із головних польських героїв Берестечка, загинув у різанині полонених після битви під Батогом).
Козацьким військом керував Богдан Хмельницький, як і раніше, головну роль у його штабі відігравав Іван Виговський, на чолі полків стояли досвідчені полковники Матвій Гладкий (?–1652; учасник битв 1648 р., наказний гетьман у ході битви під Берестечком, їздив з посольством до Варшави, не погодився з укладенням Білоцерківського миру 1651 р. і був страчений Хмельницьким); Філон Джалалій (Джеджалій,? – після 1658; можливо, татарин, сотник реєстровців перед Хмельниччиною, ініціатор переходу реєстрової флотилії на бік Хмельницького перед битвою на Жовтих Водах, згодом полковник кропивенський, черкаський, заслужений козацький воєначальник і дипломат); Мартин Пушкар (бл. 1600–1658; досвідчений запорожець, у 1648–1658 рр. полковник полтавський, учасник боїв під Вінницею 1651 р., битви під Охматовом 1655 р., претендував на булаву після смерті Б. Хмельницького, 1658 р. підняв заколот проти І. Виговського, вбитий у бою); Антон Жданович (? – після 1660; шляхтич герба «Ястржембець», у 1650-х рр. полковник київський, учасник битв 1653–1655 рр., 1657 р. наказний гетьман над військом, що діяло спільно з трансільванським князем Юрієм II Ракоці. Учасник Конотопської битви, 1660 р. потрапив до московського полону); Іван Богун (Федоренко, бл. 1618–1664; зі шляхетської родини, козакував на Слобожанщині, після 1649 р. полковник кальницький і паволоцький, відзначився в боях під Вінницею на початку 1651 р., учасник битв під Батогом, під Фінтою, Жванецької кампанії, битви під Охматовом 1655 р., можливо, найталановитіший воєначальник Хмельницького); Михайло Громика (?–1651; зі шляхти, з 1649 р. полковник білоцерківський, учасник битв під Корсунем, Зборовом, один із прихильників Білоцерківської угоди 1651 р., убитий під час повстання невдоволених випищиків з реєстру); Йосип Глух (?–1655; у 1648–1655 рр. полковник уманський, разом із Богуном розбив Калиновського в боях під Вінницею навесні 1651 р., брав участь у битві під Батогом 1652 р. та в молдавському поході 1653 р., 1655 р. обороняв Умань від поляків). Татарами, союзниками Богдана, командували хан Іслам-Гірей III, калга (помічник хана і перший престолонаступник у Кримському ханстві) Крим-Гірей (?–1651), Мурад (?–1651; брат Іслам-Гірея), нурадін-султан Аділь-Гірей (1617–1672), Тугай-бей.
Передумови події
Кампанія 1651 р. розпочалася взимку зі спроб М. Калиновського знищити козацькі гарнізони на Брацлавщині. Після перших успіхів (загибель полку Д. Нечая) польного гетьмана зупинили І. Богун та Й. Глух. Обидві сторони ретельно готувалися до літньої кампанії, яка мала стати вирішальною в ході затяжної війни козаків проти Речі Посполитої. Війська останньої під Берестечком становили близько 20 тис. кінноти, до 12 тис. доброї піхоти, 2 тис. драгунів, понад 30 тис. піших і кінних шляхтичів посполитого рушення, до 10 тис. слуг. Коронне військо мало 95 гармат.
Хмельницький мобілізував на війну 13 реєстрових полків (до 40 тис. добре навченого козацтва), закликав велику кількість (кілька десятків тисяч) погано навченої «черні». Хан привів до 30 тис. татар. Кількість гармат у козацькому війську невідома.
Хід події
Річпосполитські воєначальники непогано вивчили особливості військового мистецтва козаків, протиставивши йому останні досягнення європейської військової науки – «шведське шикування». Артилерія стояла попереду, гусари, панцирні й татари – на флангах війська, кіннота посполитого рушення прикривала тил війська. Козаки використовували свій традиційний тришереножний стрій піхоти, який дозволяв швидко перезаряджати мушкети та самопали; їхня кіннота стояла на флангах. Складний болотистий та лісистий рельєф місцевості ускладнював завдання для будь-якої сторони, яка розпочала б атаку, а надто для татар з їхньою схильністю до маневрів і обстрілу ворога здалеку з луків.
Річпосполитське військо отаборилося спиною до річки Стир, у його тилу розташовувались переправи. Козаки і татари зайняли панівні висоти поблизу Берестечка, їхня позиція була прикрита зліва великим лісовим масивом, зправа – річкою Пляшева (притока річки Стир), причому татари стали зліва, на доволі вузькій ділянці, що змушувала їх діяти в лоб, наражаючись на небезпеку значних втрат. 28 червня відбулися перші сутички, успішні для поляків, відзначилися полки Любомирського та Конецпольського. Наступного дня почалися серйозні бої між кінними полками з обох боків – ймовірно, козаки зуміли заманити супротивника в засідку, річпосполитське військо втратило кілька хоругов кінноти, кількох ротмістрів, серед яких А. Казановського, племінника канцлера Є. Оссолінського – Юрія. Важкі були і втрати татар: у них загинуло декілька мурз, зокрема знаменитий Тугай-бей. Проте моральний дух коронного війська вкрай підупав, і вночі король ледь стримував своїх вояків від відступу.
Вирішальний бій відбувся вранці–вдень 30 червня, в п’ятницю. На вкрите туманом берестецьке поле вийшли обидва війська, поляки вперше застосували згадане вище «шведське шикування», причому в центрі стояли найбоєздатніші частини – німецька і польська піхота, рейтари, артилерія (тут командував король Ян-Казимир), флангами керували гетьмани М. Потоцький (праве крило) та М. Калиновський (ліве). Козаки і татари витримали навальну атаку жовнірів князя Є. Вишневецького, проте успішний обстріл з гармат генералом Пшиємським ханської ставки мав трагічні для союзників наслідки – було вбито когось із ханської рідні, і татари почали відступ, що швидко перетворився на втечу (причини цього вкрай спірні, спектр оцінок варіюється від суто військових чинників – непризвичаєність татар до стояння під канонадою, мусульманське свято і т. ін. до суто політичних – небажання хана посилювати позиції Хмельницького). Більше того – Іслам-Гірей прихопив із собою козацького гетьмана, який безуспішно намагався умовити татар залишитися. Козаки тим часом відступили у свій великий 10-рядний табір, перенісши його ближче до Пляшевої і почавши зміцнювати, – шансів на перемогу практично не залишилося, слід було подумати про те, як вийти зі складної ситуації. Керівництво військом по черзі брали на себе Ф. Джалалій та М. Гладкий, з 1 до 9 липня тривала облога табору коронним військом, котре підвезло важкі гармати зі Львова і Бродів. Козаки вперто захищалися, робили вилазки, а на переговорах, що вели полковники Гладкий і Криса, наполягали на умовах Зборівського миру. Вирішальним моментом став брак у козаків провіанту і переправа через Пляшеву полків С. Лянцкоронського, що загрожувало повною блокадою козацького табору. Вночі 10 липня новий наказний гетьман Іван Богун спробував вибити Лянцкоронського з його позицій (можливо, за цим мав іти прорив із табору), проте невдовзі покозачені почали неорганізований прорив, злякавшись, що реєстровці їх кидають. По суті, від суцільної різанини козаків врятували два чинники: повільні дії річпосполитського командування, котре не одразу зрозуміло, що коїться у ворожому таборі, і мужність кількох нечисленних козацьких ар’єргардів, що напрочуд довго стримували ворога, коли той нарешті увірвався до табору і почав переслідування. Найвідоміший, звісно, подвиг 200 чи 300 козаків, що билися до кінця на острові Гайок на річці Пляшева (про нього є згадки у П. Шевальє). Із загибеллю ар’єргардів і розграбуванням козацького табору битва скінчилася.
Наслідки події
Питання про втрати спірне. Писемні джерела, перебільшуючи загальну кількість воїнів під Берестечком, згадують про 10–30 тис. загиблих із козацького боку. Ймовірно, козаки і особливо селяни-повстанці втратили кілька тисяч загиблими, чимало полоненими (частину їх було відпущено), практично всю артилерію, частину клейнодів, обоз, значними були втрати татар. Річпосполитські втрати були істотно меншими, однак дані джерел про 700 загиблих явно применшені. Вочевидь, найбільша битва Хмельниччини стала тактичною перемогою коронного війська, яке не зуміло як слід закріпити успіх у важкій кампанії 1651 р. Невигідний для козацької сторони Білоцерківський мир 28 вересня 1651 р. (шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах; територія, підвладна Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством; реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тис. вояків; гетьман був позбавлений права вступати у відносини з іноземними державами і повинен був розірвати союз із Кримським ханством) та спровоковану ним кризу держави Хмельницького важко назвати успіхом гетьмана, проте ці випробування козацька держава все ж витримала – Хмельницький придушив повстання козаків та невдовзі відновив свій авторитет.
Історична пам’ять
Добре знана в Україні, Росії та Польщі битва. У Речі Посполитій та Західній Європі одразу ж стала темою кількох поетичних творів, що прославляли мужність коронного війська. В Україні найчастіше сприймається як приклад українського героїзму та зради союзників-татар (котрої, цілком імовірно, могло й не бути). Широко відображена в художній літературі (від віршів Т. Шевченка та роману у віршах Л. Костенко «Берестечко» до відомої трилогії Г. Сенкевича), народній творчості (анонімна «Дума козацька про війну з козаками під Берестечком» XVII ст.), сучасній українській музиці тощо. На місці битви діє музей-заповідник «Козацькі могили», з XIX ст. існують церкви, каплиці, пам’ятники, споруджені на честь події, у незалежній Україні відзначаються її річниці, проводяться реконструкції.
Правообладателям!
Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.
