Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

– А що ще?

– Іди сюди…

Услід за ним я підійшла до вкритої інеєм стіни. Він чогось чекав; я неохоче взялася за амулет, стисла в долоні.

Стіна перетворилася на провал. На безодню, в якій клубочився туман. На чорну діру. Я позадкувала і вперше подумала: а Тіням, мабуть, так страшно туди летіти… Що там усередині? У Темному Світі?

– Вони стоять біля порталу й чекають, – сказав Інструктор, ніби читаючи мої думки. – Б’ються, стукають, хочуть увійти. Чують близько вашу кров, радість, любов до життя, для них це як запах хліба для голодного. Хочуть увійти й зжерти, присмоктатися, зігрітися. Мало кому вдається просочитися крізь щілини, портал основну масу все-таки тримає…

Він подивився на охоронців. Ті байдуже стукали кісточками доміно.

– Перший прорив стався в сорок восьмому році, – продовжував Інструктор. – Масовий прорив, у грозу, от як сьогодні. Більшу частину вдалося потім відловити. Але кілька штук залишилися. І відтоді сидять тут. Майже сімдесят років, уявляєш?

– Ні.

– Вони ж безсмертні. Не старіють. Жеруть людське життя, тепло, енергію.

– Сімдесят років?!

– Шістдесят шість, якщо точно. Що більше жеруть – то більше їм хочеться. І то сильніші вони стають. Ми їх називаємо Консервами.

– Отже, цей «лікар»…

– За моїми розрахунками, найперша Тінь, яка до нас проникла. Скільки людей він за цей час зжер, страшно уявити… А ще в нього на рахунку шестеро вбитих посвячених.

Я довго мовчала. Мене лихоманило.

– І ви все це знали?

Він кивнув.

– І не попередили?

– Ти б злякалася. Решта могли… ну, не злякатись, але засумніватися. Зрозумій, я не міг би наказати ні їм, ні тобі. А брати його необхідно було, навіть знаючи, що він таке. Особливо знаючи.

– А я пішла туди сама…

– Молодець.

– Що?!

– Ти пішла туди, тому що прагнула врятувати людину. Ти правильно вчинила. Дівчина тобі чужа, її татко – мерзотник і гнида, злочинець, тварина… Але ти пішла, бо ти на боці людей. У наших не залишилося вибору – вони пішли за тобою, щойно Гриша одержав твою есемеску з адресою… І мені ти теж не залишила вибору.

– Ви взяли цю фігню на коліщатах…

– Забудь, що ти її бачила. Це смертельно небезпечна річ. Її в жодному разі не можна застосовувати так, як я це зробив сьогодні.

– Чому не можна?!

– Тому що найменший промах означатиме екологічну катастрофу. З жертвами.

Ледь чутно гула холодильна установка. Шелестів холодоагент у невидимих трубах. Стукали кісточки доміно.

– Ну ходімо, ти ж змерзнеш, – він подав мені руку. На ньому, як і раніше, був тільки старомодний костюм без краватки, з розстебнутою на верхній ґудзик смугастою сорочкою, а долоня виявилася майже гарячою.

– Ви його заморозили, а ми його упустили, – сказала я.

– Не ви перші.

– І він і далі вбиватиме людей…

– Особливо збоченим способом, – сумно погодився Інструктор. – Але спробувати й програти – набагато краще, ніж відмовитися від спроби. Наступного разу він полетить у портал – пригадаєш моє слово.

– Як вас звуть?

Він здивувався:

– Інструктор.

– У вас же було ім’я, поки ви не стали охоронцем.

– Було та загуло.

– А…

– Що?

Ми вийшли в бетонний коридор, довгий і холодний, що пролягав на страшенній глибині. Над нами громадились переборки й перекриття, масив землі, фундамент і вся громада Головної будівлі. Страшно уявити.

– Цей… ця Тінь пропонувала мені… Нібито розповісти про мого батька.

– А хто твій батько?

– Я не знаю, отож-бо й воно, – моя рука торкнулась амулета. – Я думаю… він був не зовсім… проста людина. А скоріше за все, зовсім непроста. І не людина. І, можливо, він був якось пов’язаний з Темним Світом.

Інструктор нерозбірливо гмикнув. Ми зупинились перед ліфтом; тут було тепліше, можна було зняти куфайку, вушанку й валянки й скласти все це в стару шафу.

– Скажіть, будь ласка. Ви знали мого батька?

Він непевно хитнув головою. Це можна було витлумачити як «ні», але за великого бажання – як «так».

– Добре, я тоді спитаю конкретніше… Ви – мій батько?

Він поперхнувся. Навіть закашлявся. У мене спалахнули вуха: внутрішні пориви, як завгодно сильні, не повинні так просто перетворюватися на слова. Кажучи просто, думай, перш ніж молоти язиком.

– Ти вмієш здивувати, – прохрипів він, відкашлюючись. – Відповідь – ні. Та й навіщо тобі потрібний такий батько, як я?

Мені потрібен будь-який, подумала я, але тепер уже промовчала.

Розділ дванадцятий
Герман

Я ще раз переконалася, що у Гриші й Лізи просто приголомшлива квартира – у ній на душу сходило справжнє умиротворення. Особливо на кухні. Особливо за столом. Може, причина в Гришиних картинах?

– Інструктор, – замислено говорила Ліза, – любить нагнітати, перебільшувати, залякувати…

– Навіщо?

– Характер такий. Максималіст, перфекціоніст, до того ж мертвий майже сімдесят років… Тобто ні живий, ні мертвий. Я б уже звихнулась, а він – боєць… Старорежимна людина, тепер таких не роблять.

– А ця стара Тінь…

– Консерви.

– Ну так… Вона ж просто зараз когось жере!

– Просто зараз відбувається безліч жахливих речей, – по-філософськи зазначила Ліза. – Хтось умирає, хтось убиває, хтось втрачає надію. І прекрасні справи теж діються просто зараз: хтось любить, хтось рятує, хтось народжує…

– Що робити з Тінню, яку ми впустили?

– Нічого. Чекати, поки засвітиться заново, і йти… тільки всім разом.

Ліза робила рибні котлети. Взагалі-то кулінарія не була її стихією, і вона воліла купувати в магазині нарізки для бутербродів. Але сьогодні, після довгого трудового дня, їй захотілося, як вона висловилась, «замутити вечерю».

З глибини стола було витягнуто стару м’ясорубку, чавунну, бабусину. Я допомагала Лізі чистити рибу – на мою думку, ці велетенські лящі й окуні були варті чогось більшого, ніж просто перетворитися на фарш, але Ліза тільки махнула рукою:

– Гришка ще наловить… Він тільки на риболовлі й відпочиває. Засяде у ванній і сидить, сидить із закидачкою…

Вона замислено опустила шматок філе в м’ясорубку:

– Погано, що цей гад почав з тобою говорити. Звідки в нього відомості про твого батька, ну ти подумай?

– Я не знаю, – я хотіла торкнутися амулета, але вчасно згадала, що руки в рибі. – Я не знаю. Він – Консерва, живе на світі… тобто існує… довго. А мій батько якось пов’язаний з Темним Світом. От я й подумала…

Ліза підозріло на мене подивилася. Провернула ручку м’ясорубки:

– Щоб ти знала, про всяк випадок… Службовці Доставки не повинні укладати з Тінями ніяких угод. Це вважається найстрашнішим злочином.

– А про що з ними можна домовитися? – здивувалася я.

– По-різному… От, наприклад. До тебе в нас працював Антон, хороший хлопець. У нього сталося… брат загинув, убили якісь покидьки. Покидьків узяли, а потім випустили.

Я помітила, що механічно воджу ножем по вже очищеному рибному боку. Похопилась, перевернула ляща. Ліза мовчала.

– А далі?

– Далі Антон домовився з Тінню. Тінь цих покидьків висмоктала. Досуха.

Я акуратно розпорола риб’ячий живіт:

– І я розумію цього Антона.

– Усі його розуміють, а толку, – Ліза зітхнула. – Службовець Доставки домовився з Тінню – отже, він більше не Службовець Доставки.

– Звільнився?

– Щось таке…

Лізина інтонація на останніх словах мені дуже не сподобалася.

– А конкретно?

Ліза подивилася мені прямо в очі:

– Конкретно Інструктор стер йому всю пам’ять. Повна амнезія. Мати потім знайшла Антона в лікарні, впізнала, він тепер живе з нею. Начебто щось згадує потихеньку…

Я жбурнула брудний ніж на тарілку:

– Маячня! Гидота! Середньовічна інквізиція!

– Тихо ти, – Ліза відвернулася. – Ми – на стороні людей. Тіні – вороги.

– А якщо люди – покидьки?!

– А ти сьогодні не покидька врятувала, ні? Ризикуючи життям. Чи мені здалося?

Ми довго мовчали. Я намагалася вкласти в голові те, що почула. А оскільки в моїй голові й так повно було дикої суперечливої інформації, то виходило не дуже.

Інструктор… чому я вирішила, що він може бути моїм батьком? Він не людина, і логіка в нього нелюдська, і співчуття немає ні до кого. Тільки обов’язок. З другого боку… просити Тінь висмоктати життя з людини, домовлятися про це, якщо ти службовець Доставки… теж якось огидно. З третього боку, якби в мене вбили брата – я б і не таке утнула…

Я тричі збиралася заговорити, але щоразу вмовкала. А коли зібралася вчетверте – у ванній закричав Гриша. Він так репетував, що я підскочила на стільці й укрилася сиротами.

Грюкнули об стіну двері. Гриша ввірвався в кухню, облитий водою з голови до ніг, а в руках у нього звивалася велика щука.

– Щука! – волав Гриша, як уболівальник на стадіоні. – Де камера? Зніми мене з нею! Де безмін? Зараз зважимо… Ого-го! Яка ж ти велетенська!

Щука не поділяла його захвату. Вона відкривала й закривала зубастий рот. Ліза з кам’яним лицем витягла з шухляди фотоапарат і кілька разів клацнула рибалку й рибку.

– Говорити вмієш? – Гриша розчулено зазирнув щуці в морду. – Ну скажи: «За щучим велінням…»

– Я з нею не возитимуся, – заявила Ліза. – Ми вже й так тут з Дар’єю задовбалися твою рибу чистити. Йди продай свою щуку через Інтернет.

Щука сіпнулася у Гриші в руках, неначе їй здавалося, що бути проданою через Мережу особливо принизливо.

– Стривайте, – сказала я. – Може, її взагалі не можна їсти.

– Вона екологічно чиста! Я ж тобі пояснював: озеро вісімсот дванадцятого року…

– Саме так! Це щука з минулого! Може, її повинен піймати, наприклад, мій далекий предок, з’їсти й урятуватися від голоду, а якщо щуки нема, мій предок помре і я зникну…

Гриша й Ліза перезирнулися. Схоже, мої слова справили на них враження.

– Знаєш, скільки ми цієї риби вже зжерли? – непевно сказала Ліза. – Половина населення Землі зникла б…

Гриша ще раз із жалем подивився на щуку. Потім на мене: я бачила, що він вагається…

– На, – він подав мені важке риб’яче тіло. – Випусти сама, якщо хочеш. Хай твій предок їсть і дякує… тобі!

Отак і вийшло, що після всіх неприємних відкриттів я повернулася в лікарню майже в доброму гуморі.

* * *

– Таке враження, що в тебе з’явилося паралельне життя, – замислено сказала Настя. – Заняття пропускаєш…

– Я тут влаштувалася працювати на одну фірму…

– Переведешся на заочне?

– Гм… треба подумати.

– А що за фірма, якщо не секрет?

– Доставка, – ляпнула я.

У Насті витяглося лице:

– Ти що, піцу розносиш?

– Так!

– Ну ти брешеш, – сказала Настя, вдивляючись у моє лице. – Явно брешеш. А чому б не сказати? Боїшся, що я тобі складу конкуренцію?

– Боюся. Ти до них прийдеш, мене зразу виженуть.

– Ну, Дашо, – сказала Настя ображено. – Годі приколюватися. Я з тобою серйозно розмовляю!

Тут задзвонив мій телефон, і я палко подякувала мамі за своєчасну появу.

– Дашо, – мамин голос звучав небуденно, таємниче і водночас звучно. – Ти не повіриш…

– Що?!

– Я приїжджаю в Москву. У гості до друга!

У голосі її вчувався тріумф.

– Поздоровляю, – промимрила я. – А… де ти збираєшся зупинитися?

– Герман поселить мене у братовій квартирі. У брата порожня квартира, двокімнатна в центрі, уявляєш?

– А Герман – це хто?

– А це мій друг, – мамин голос знову став таємничим і перейшов у глибоке контральто. – Я вас познайомлю, ти ж не проти?

Я сказала, що дуже рада. Хоча у серці моєму ворухнулися… ревнощі, напевно. Бо для лихого передчуття не було, зрозуміло, жодних підстав.

* * *

Я знайшла Семів акаунт на Фейсбуці – користувач Семен Волков коли-не-коли вивішував смішні картинки, але про себе не писав нічого.

Я склала йому короткого листа й цілу годину перевіряла кожну кому. Чи нав’язливо? Чи не образливо? Не грубо? Не улесливо? Нарешті, коли все було готово і я помістила текст у віконце, щоб відправити Семові у приват, в мене раптом з’явилася страшна думка, що він може просто мене проігнорувати. Це буде приниження, яке надовго зробить мене інвалідом…

Я так і не відправила повідомлення. Лягла спати годині о другій ночі, поставила будильник, щоб іти на першу пару. І, що найдивніше, раненько встала, зібралася й пішла.

На лаві неподалік зупинки сидів Міша. Я помітила його здаля й сповільнила крок. Біля Мішиних ніг стояла валіза, а поряд – велика сумка з книжками.

– Привіт, – сказала я, намагаючись триматися природно. – Ну що, заспокоїв свою дружину?

– Привіт, – він усміхнувся. – Ми розійшлися.

І перевів погляд на валізу:

– Після занять піду в гуртожиток, начебто там є якісь шанси…

– Удачі, – мугикнула я.

– Дякую.

Я повернула до свого корпусу. З кожним кроком сум’яття в душі наростало. З одного боку, я раділа за Мішу. Кожній розсудливій людині зрозуміло, що бути Лериним чоловіком – занадто жорстоке покарання за одну-єдину помилку молодості. З другого боку… я відчувала, що прямо причетна до повороту його долі, а отже, я начебто за нього відповідаю. Я відповідаю за тих, кого приручила… що ж тепер, влаштовувати йому особисте життя?!

Але я геть забула про нього, коли побачила біля входу у філологічний корпус величезний блискучий мотоцикл. Мотоцикліст уже знайомим мені рухом зняв шолом – він і ведмежу голову так само знімав; з-під шолома з’явилось усміхнене Семове обличчя.

Дівчата, що квапилися на пари разом зі мною, одночасно сповільнили ходу: хтось зав’язував шнурки, хтось чекав подругу, хтось просто стояв, насолоджуючись сонячним днем.

– Привіт, – мене розбирав нервовий сміх. – Я хотіла тобі подзвонити, але ж номера не знаю…

– Запиши, – він вийняв свій телефон. – А ще краще, скажи свій, я тобі передзвоню, у тебе висвітиться.

Ми обмінялися телефонами на очах трьох десятків зацікавлених свідків.

– Ну що, ти владнала свої термінові проблеми?

Я почервоніла, як тисяча варених раків:

– Так. Ти вибач, мені страшенно незручно, я не хотіла тебе скривдити.

Він прищулився:

– Я надіслав тобі запит у Фейсбуці.

– Коли?!

– Сьогодні вранці.

– А… я ще не бачила, – я нерозумно й щасливо всміхнулася.

Сем побачив кулон на моїй шиї:

– А це та штука, про яку ти розповідала? Пам’ятка по батькові? Яку ти загубила?

– Знайшла! – я засміялася. – Знайшла, уявляєш!

– Я так і знав, що знайдеш, – він серйозно кивнув. – А які в тебе плани на сьогодні?

– Н-ніяких.

Він по-змовницькому поманив пальцем:

– Я знаю одне місце. Величезне сховище старих літаків просто неба. І я знайшов там у паркані дірку…

– Сем!

– Ага. Літаки стоять у низовині, ввечері там туман… І коли вечірнє сонце його освітлює… можеш собі уявити? Ти сидиш у кабіні, а навколо… хмари. Ти летиш. Пам’ятаєш, як в Екзюпері…

– Ти читав Екзюпері?!

Він збився. Навіть розгубився на мить. Провів долонею по лобі:

– Ну так… А що такого? Отож: сьогодні за прогнозом ясний захід і легкий туман. Я передзвоню, будь готова до польоту.

– Буду готова, – прошепотіла я.

Він кивнув, насунув шолом і з чудовим ревінням помчав по алеї. Я пошкодувала, що не ношу з собою свіжих лимонів – чимось треба було прибрати з обличчя зрадницьку усмішку.

* * *

Літаки. Туман на заході. Хмари. Сент-Екзюпері. Ніколи в житті я не чекала так сильно, щоб заняття скоріше закінчилися й настав вечір.

– Чого це ти така весела? – з підозрою запитала Настя. – Знаєш, Міша цей, Васильєв, твій знайомий, пішов у гуртожиток од своєї… Ти мене чуєш?

Я не чула. У мріях я вже сиділа в кабіні, і рожеві хмари клубочилися під склом, і Сем сидів поряд, ми разом тримали штурвал, і наші руки торкалися. Так! Ніколи в житті мені так не хотілося доторкнутися до іншої людини. Взяти долоню. Торкнутися щоки. Сьогодні ми будемо сидіти поруч у салоні літака, у хмарах…

– Лебедєва, тобі есемеска прийшла, – ревниво сказала Настя. – Від кого з двох?

Але есемеска була від мами: «Дашенько, я в Москві! Люблю тебе!» До тексту додавалася картинка: мама на вокзалі, на тлі поїзда, з величезним букетом розкішних квітів. Я відзначила, що вона поміняла стрижку, зачіску, відтінок волосся, що одягнена підкреслене стильно й навіть, здається, схудла. Мама всміхалася в камеру – при повному макіяжі. Жодному зі своїх колишніх чоловіків вона так не всміхалася.

І мама теж щаслива, подумала я й глибоко зітхнула. Як добре. Який несподіваний, чудесний поворот долі!

Потім світлини стали приходити що п’ятнадцять хвилин: от мама на площі трьох вокзалів, а от вона вже на Садовому кільці. Випадкові краєвиди, зняті з вікна машини, і от уже мама на Кремлівській набережній, от уже на Красній площі, з тими самими квітами, так само задоволена й щаслива.

На перерві я їй передзвонила:

– Мамо, в тебе чудовий вигляд! Тьху-Тьху!

У трубці розсміявся її новий, низький русалчин голос:

– Донечко, я просто щаслива! Сьогодні повечеряємо де-небудь разом, я хочу познайомити тебе з Германом… Ми вирішимо й передзвонимо тобі, добре?

Ці її слова – «ми вирішимо» – зачепили мене більше, ніж можна було передбачити. Я раптом подумала: а може, мені з Семом на цю вечерю прийти?

Я одразу відігнала дурну думку. Сем може подумати, що я, як сільська наречена, поспішаю познайомити його з мамою. Та ще й з незрозумілим маминим другом, якого я вперше сьогодні побачу…

Телефон завібрував: знову прийшла есемеска. Я краєм ока глянула на нову картинку…

Цього разу вони знялися на оглядовому майданчику Воробйових гір. Напевно, попросили зробити знімок когось із туристів. Мама всміхалася, порив вітру кинув їй пасмо волосся на щоку…

А поруч стояв її Герман. Я готова була благати, щоб це виявилося неправдою, щоб мені привиділося, щоб очі мене обманили…

Але це був він. «Лікар». Тінь, Консерва, ворог, якого ми упустили.

Рука тремтіла, коли я набрала маму. Пройшов дзвінок, другий, я відчувала, як струмки поту збігають у мене по спині.

– Да-аша? – почувся в телефоні її голос, він звучав тепер тягуче й п’яно. – До-онечко… А ми тут…

– Де? – закричала я в трубку. – Де ти, мамо, де саме, адреса! Скажи скоріше!

– Тут та-ак красиво! – вона засміялася нетверезим сміхом. – Ми пили шампанське…

– Де ти? Ще на набережній?

– Не знаю… Зараз у Германа запитаю…

– Мамо! Послухай, не сходь з місця, нікуди з ним не ходи, він…

– Е… Щось пищить у трубці… Нічого не чую…

Зв’язок обірвався. Я притисла долоню до лоба; нічого, нічого, ми впораємося. Гриша зможе знайти мою маму й відкрити до неї рамку. Інструктор допоможе… Ми навалимося всі разом…

Знову завібрував мій телефон. На дисплеї висвітилося – «Мама».

– Привіт, – сказав чоловік у трубці.

Здавалося, краплі поту на моїй спині перетворилися на лід.

– Нікому не дзвони, – сказав Герман, він же «лікар», він же прадавня, дуже небезпечна Тінь. – Ти ж хочеш її побачити – не в труні?

– Якщо ви її торкнетесь…

– Дурненька, я вже її торкнувся. Скільки вона проживе, залежить тільки від тебе. І не треба погрожувати. Смішно, справді.

І знову обірвався зв’язок.

Мене смикнули за лікоть:

– Ти йдеш на історію літератури?

Я мовчки похитала головою. Настя придивилася:

– Що сталося?!

– Нічого.

– Дашо, слухай…

– Потім.

І, забувши на столі половину підручників, я бігом кинулася до прохідної.

* * *

На оглядовому майданчику гуляли туристи й торгували лоточники. Мами не було, не було й Тіні. Хоч скільки я оглядалася, стиснувши амулет, – ніяких слідів не знайшла.

Я дістала телефон, сама не знаючи, що робитиму. Бездумно відкрила мамині листи – і стала переглядати сьогоднішні знімки, від найпершого, коло поїзда. Але тепер я дивилася на них своїм «особливим поглядом» – затисши в руці кулон.

На першій світлині в мами звичайний вигляд. На другій, біля Ленінградського вокзалу, вона здавалася старшою за свої роки. На фото з Кремлівської набережної їй можна було дати всі шістдесят, три світлини з Красної площі старили її кожна років на вісім. На фото з оглядового майданчика поруч із Германом-Тінню стояла старезна баба.

У мене підкосилися ноги. Жах відібрав волю, паралізував, прибив до землі. Не залишилося сили пручатися.

Й одразу задзвонив телефон.

– Алло, – я не впізнала власного голосу.

– Ти дозріла? – запитав він у трубці. – Поговоримо?

– Чого ти хочеш?

– Так, ти різко порозумнішала…

– Відпусти її.

– Зустрінемося?

– Тоді ти її відпустиш?

– Тоді в неї з’явиться шанс… Пройди двісті метрів праворуч од того місця, де зараз стоїш. Побачиш кафе. Я на тебе чекаю… Тільки приходь цього разу без молока, добре?

Він сміявся.

* * *

Повітря цього кафе було отруєне старим тютюновим димом, і дихати ним було так само просто, як вдихати картопляне пюре. Була обідня пора, але приміщення підозріло пустувало. Єдиний відвідувач сидів за дальнім столиком.

У мене замлоїло серце. Я сподівалася побачити маму.

– Де вона?!

Герман відсунув крісло від темного важкого стола, запрошуючи сідати.

– Я хочу її бачити!

– Не ти ставитимеш умови, о’кей?

Він здавався цілком спокійним і навіть задоволеним. Він – садист. Павук, що бинтує муху й веде з нею задушевні розмови.

– Сядь і закінчуй істерику, так ти мами не врятуєш. Спокійно послухай мене.

Я стрималася й сіла. На столі стояв заварювальний чайник на двох, дві чашки й шоколадне тістечко на блюдці.

– Подивишся меню? – люб’язно запропонував Герман. – Я пригощаю.

Я зціпила зуби. Холоднокровність була зараз моєю єдиною зброєю. Слабкою, мушу сказати.

– Я сита. За чай дякую… Поясни, на що ти розраховуєш. Тебе все одно викинуть за портал. Не тепер, то потім. Не я, то інші.

Він усміхнувся краєчком рота:

– Мені здається, що я знаю про портал, про Доставку й Темний Світ трохи більше за тебе. І трохи довше. Трошки. Хочеш прочитати мені лекцію?

Я мовчала. Він налив мені в чашку фруктового чаю з чайника, потім вийняв з кишені й поклав переді мною роздрукований знімок. Вони з моєю мамою обнімалися на тлі Царицинських ставків…

Я стисла в руці амулет і подивилася особливим поглядом. Мама на знімку здавалася не просто старою – старезною. Чорна, зморшкувата, без зубів і майже без волосся. Я не витримала й замружилася.

– Зараз за п’ять друга, – сказав Герман. – Даю тобі часу до п’ятої години. Після цього строку, якщо я не одержу, що мені треба, ти одержиш висохлу мумію.

Вигнутим ножиком він надрізав тістечко. Відправив шоколадний шматочок у рот.

– То що тобі треба? – я насилу стримувала сльози.

– Ти уявляєш, що таке портал і наскільки він небезпечний для твого світу?

– Що тобі треба від мене?!

– Я ж пояснюю… Уяви, одного чудового ранку портал відкриється, і на вулиці Москви вирвуться мільйони голодних Тіней.

– Не відкриється. Портал закритий, його сторожать…

– Ти бачила цих сторожів? По-твоєму, вони надійні?

Я не знала, що сказати.

– Рано чи пізно охоронці ослабнуть, – Герман проникливо зазирнув мені в очі. – Тіні увійдуть… І тоді всім перепаде. Я тобі відкрию таємницю: є дехто, хто бажає відкрити портал і цілеспрямовано працює в цьому напрямку.

– Хто?!

– Я не хотів би, щоб ти з ним зустрічалася. І ти теж цього не хочеш, повір мені.

– Не розумію, – зізналася я. Мені здалося, я тону в його погрозах і натяках, тоді як життя моєї мами з кожною хвилиною коротшає. Це було схоже на кошмарний сон.

– Я просто хочу, щоб ти знищила портал, – він усміхнувся. – Просто.

– Його… можна знищити?

– Авжеж. Але зробити це можеш тільки ти.

– Я… Що за… Чому?

– Я живу у вашому світі майже сімдесят років. Увесь цей час я збирав інформацію.

– І вбивав людей? – не витримала я.

– Автомобільний транспорт убиває в тисячу разів більше. Але ти ж не висуваєш йому претензій, правда?

Я мовчала.

– Портал – обурливе порушення світових законів, фізичних і містичних, усяких. Шістдесят шість років я шукав спосіб його знищити. Але знайшов тільки тепер… коли зустрів тебе.

– Мені пишатися?

– Тобі заткнутися й мовчати. Твоя мати розповіла мені все про стосунки з твоїм батьком…

Я стисла кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні:

– Паскудь!

– Спокійно, – він огидно посміхнувся. – У них було романтичне кохання. Твоя мати гадки не мала, хто він такий.

– А хто він?

Я прикусила язика: це була ще одна його перемога. Я підкорилася й не подзвонила Інструкторові, я послухалася й прийшла на зустріч у ресторан, я дала втягти себе в розмову… І щойно відкрито визнала, що про рідного батька знаю менше, ніж ця Тінь.

Посміхаючись, мій співрозмовник поклав ложечку на край блюдця:

– Я тобі скажу… Потім. А зараз зніми свій кулон… Я його не відбиратиму, не бійся.

Червона смужка на моїй шиї досі була помітна, тому перш ніж зняти ланцюжок, мені довелося розмотати на шиї тонкий шифоновий шарф. Срібне «око» лягло на край темно-червоної накрохмаленої серветки. Усередині в мені наростало тоскне відчуття, що я все роблю не так, помиляюся й з кожною секундою дедалі глибше грузну в трясовині.

– Ти крові не боїшся?

Я швидко глянула на нього. Герман тримав кінчиками пальців маленький тонкий скальпель:

– Кількох крапель буде достатньо. Сама зробиш чи тобі допомогти?

Я похитала головою. Страшніше вже не буде: що таке маленький надріз на шкірі для людини, яка от просто зараз зраджує друзів і вступає в змову з Тінню?

Я провела скальпелем по фаланзі вказівного пальця. Майже не відчула болю. У першу секунду здалося, що надріз занадто малий, боягузливий і крові нема, але майже одразу поверх тонкої білої лінії виступили густі темно-червоні краплі. Перша впала на серветку…

Друга потрапила на амулет. І засичала, як кислота, закипіла, випаровуючись, а срібний кулон раптом замерехтів, кидаючи відблиски на скатертину, засвітився зсередини, по ланцюжку застрибали крихітні блискавки, і відчутно запахло озоном. Кров зникла; мій кулон повністю очистився, і тільки на бордовій серветці лишилися помітні чорні сліди – схоже, кіптяви.

Нові червоні краплі стікали по моїй руці, небезпечно добираючись до рукава. Я затисла поріз паперовою серветкою.

– От що треба зробити, – тихо й буденно заговорив Герман. – Ти підеш униз – до порталу. З тобою має бути людина – така, яка піде без примусу, ні про що не питаючи. Перед порталом віддаси їй амулет. Капнеш на срібло своєю кров’ю. Після цього людину з твоїм амулетом затягне в портал, у світ Тіней.

Я мовчала, затисши палець серветкою.

– Ця річ, – він дивився на мій амулет, – по суті своїй ключ. У широкому сенсі слова. Активувати кров’ю, закріпити жертвою…

– Людською.

– Ну так, а якою ж іще? Людська жертва – годяща, універсальна річ, використовується широко й повсюди, не прикидайся наївною… Коли ти все це зробиш, портал закриється зсередини. Назавжди.

Кров уже вгамувалася. Скипілася на місці порізу. Мама казала, кров у мене добре зсідається…

Мама.

– Й одразу повернешся до мене, – сказав Герман. – Одержиш свою маму цілу й неушкоджену. І я тобі розповім, ким насправді був твій батько… Ким він є, бо він не вмер.

Я мовчала. У мене не було підстав вірити цій людині… цій Тіні. Але чи був у мене вибір?

– Навіщо тобі… – я почала запитувати й урвала. Здогадалася сама: – Отже, порталу не буде… і ти назавжди залишишся в нашому світі?

Він кивнув.

– Ти безсмертний… Тебе не можна знищити… З кожним роком, з кожною новою жертвою ти набиратимешся сили…

Він кивнув з ентузіазмом:

– Саме так! Уявляєш, як вигідно зі мною дружити? Не сваритися – а, навпаки, бути моїм союзником?

– Але всі Тіні, які є тепер у нашому світі…

– Які «всі Тіні»? – у його голосі прорвалося роздратування. – Кілька невдах, яких ви ще не вловили, сидітимуть тихо, як миші під віником. У цьому світі буде одна Тінь.

– Одна безсмертна, незнищенна, практично всесильна…

Він засміявся:

– Щодо всесильна – ти лестиш, але загалом так і є. І ця Тінь буде твоїм другом, зверни увагу. Твоїм другом.

Я повільно й ретельно намотала на шию шифоновий шарфик. Амулет так само лежав на столі. Герман тактовно мовчав – видно, за його сценарієм мені належало дати час на роздуми.

У ресторані, як і раніше, нікого не було. Напевно, невипадково. Офіціанти, ті, що зібралися коло стойки в дальньому кінці залу, перемовлялися тихо й ніби здивовано. Я раптом зрозуміла, що обмірковую його слова й ставлюся до них геть не так, як ставилася спочатку. Мама житиме… Батько не вмер… може, вони ще зустрінуться?

– Я повинна кинути людину… в портал?

– Одну чужу людину. В обмін на життя твоєї мами. Досить невисока ціна.

– А посвячені, які… Ліза, Піпл, Гриша, Льоша…

– Таких, як вони, я зазвичай убиваю. Але якщо ти будеш моїм другом і за них попросиш, я не зможу тобі відмовити. Я друзям не відмовляю.

– Чому я повинна тобі вірити?!

– Тому, що я не брешу. У тебе, посвячена, все гаразд з інтуїцією, ти розумієш і відчуваєш, що я тебе не обдурю… Іди, працюй. Час не стоїть на місці.

Я згребла в жменю амулет разом з ланцюжком. Рішення вже було прийняте, я просто не хотіла з ним змиритися. Я боялася, не хотіла собі зізнаватися, але рішення було прийняте…

Задзвонив мій телефон. На екрані висвітилося: «Сем».

– От хто піде з тобою без питань, – недбало сказав Герман. – Але, може, він тобі дорогий? Тоді візьми когось іншого…

Я мовчки вийшла з ресторану. Офіціанти дивилися мені вслід, наче я була примарою.