Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

У газоні біля стіни розчахнувся портал. Міша провалився в газон, як у воду, і там, де він пройшов крізь дерен, одразу знову зазеленіла трава.

Потім мені розповіли схвильовані першокурсники: під час занять у басейні у воду впав хлопець з мехмату. Геть незбагненно, де він узявся, – в одязі й черевиках, приголомшений і дивний, видно, під кайфом. Тренер отетерів, але не розгубився: суворо вичитав новоприбулого, мовляв, для відвідування басейну необхідні плавки, рушник, купальна шапочка. Хлопець слухав, кивав і вибачався, хоч по очах було зрозуміло: цей кадр узагалі не розуміє, де він і що сталося. Від слова «зовсім».

Але все це я довідалася значно пізніше.

* * *

Гриша й Ліза доставили до порталу обох. Тип в окулярах трясся, скиглив і був жалюгідний. Той, що видавав себе за викладача, мовчав і вигляд мав страшний: у людській подобі його обличчя здавалося випаленим кислотою. Тільки очі залишилися цілі, і дивився він так, що мені хотілося сховатися.

Ліза відправила їх за портал – двома ефектними ударами. Якщо мені й стало легше, то не набагато.

Піпл подивився з тривогою:

– Злякалася?

– Вони нас ненавидять.

– А за що їм нас любити? – слушно зауважив Гриша.

– Вони не можуть ні любити, ні ненавидіти, – виголосила Ліза. – Вони Тіні, а не люди. Не треба їм приписувати невластиві для них емоційні стани… До речі, Інструктор дзвонив. Планується розбір польотів.

* * *

Чужа людина, потрапивши в цей офіс, ніколи б не здогадалася, що тут мають справу з Тінями, порталами та кривавими мітками на стінах. Офіс як офіс. Просторий, затишний. Чудово оснащений і обладнаний.

Чоловік років сорока піднявся мені назустріч від комп’ютера:

– Добрий день… Ви Дар’я, так? Я Олексій, будьмо знайомі!

Рука в нього була м’яка, і це пасувало до м’якої сорочки й доброго обличчя. На екрані комп’ютера відтворювався й повторювався ролик із загибеллю Міші; помітивши, що від цієї картинки мені недобре, новий знайомий швидко згорнув вікно:

– Я саме аналізував… Нестандартний випадок. Якщо висмоктати жертву за допомогою темпорального парадокса – для Тіні, загалом, справа нескладна, – то використання мережевого контенту до останнього часу було рідкісним явищем… Але техніка розвивається, а Тіні – великі пристосуванці…

– Тінь… посилала Міші ролики з майбутнього?

– Це не так складно. Я вам таких роликів за годину три штуки намалюю, – він приязно всміхнувся.

– Ви?!

– Льоша – фахівець з темпоральних аномалій, – Ліза увімкнула кавову машину. – Ну й хакер, не без цього.

Льоша зніяковіло всміхався знову.

– Я… розумієте, народився в тисяча чотириста десятому році в Новгороді, – він говорив обережно, наче боячись передчасно мене шокувати. – А тут чума, і я, бачте, заблукав між життям і смертю… І мене жбурнуло в часі. Аномалія. Одужав я вже в Морозовській дитячій лікарні в тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому році. Доля…

Перш ніж я встигла якось перетравити цю новину, відчинились двері до суміжного з офісом кабінету.

– Усім догана, – оголосив Інструктор з порога. – Гриші – подяка.

Усі мовчки взяли до відома. Інструктор обвів нас поглядом – і раптом вибухнув.

– Ви розумієте, що коїте?! – гаркнув він так, що я відразу згадала дзенькіт скла й скрегіт автокатастрофи. – Ще секунда, і в нас був би труп… на ділянці!

Я відчула, що всі дивляться на мене. Втягла живіт:

– Це через мене?

– А з тобою взагалі особлива розмова!

Чарівна фраза. І хто мені її тільки не говорив: учителі в школі такій і в музичній, де я провчилась тільки рік, вихователь у літньому таборі…

Я схилила голову й зрозуміла, що дуже втомилася. Дуже.

* * *

Я мигцем подумала, що він хоче ще раз загнати мене під вантажівку, тепер по-справжньому, в нашій реальності. Нехай зійдуться всі кінці з кінцями. Ця думка, вкрай дика, мене анітрохи не схвилювала: якби мені в цю мить наказали здохнути, я здохла б не перечачи.

Ми їхали незнайомою вулицею. Я дивилася прямо перед собою. Мимо пливли будинки, дерева, мости…

– Ти сама придумала з молоком?

Я кивнула.

– Домашня заготовка?

– Імпровізація, – зізналась я.

Він промовчав, дивлячись на дорогу.

– Я загубила свій амулет, – почала я. – Загубила, як ідіотка… В басейні. І я не помітила Тінь, коли вона… він був зовсім поруч. І я проґавила, коли він виманив Мішу нібито в деканат…

– Ти врятувала Мішу, – сказав Інструктор.

– Я…

– Якби не ти, він був би мертвий.

– Але Гриша…

– Гриша вчасно відкрив рамку, так. Але якби ти не облила цю тварюку молоком і не перервала транзакцію – у басейн звалився б труп. Тінь встигла б вижерти його життя до краплини.

Я затряслась, обхопивши себе за плечі:

– Але… він… він живий… з ним усе буде добре?

Інструктор кивнув:

– Аварійний розрив контакту з Тінню анулював транзакцію. Цей хлопець у сорочці народився. Тепер житиме довго й, сподіваюся, щасливо…

Ми під’їхали до університету. На забитій парковці дивом знайшлось одне місце. Інструктор припаркувався, вийшов і жестом звелів мені йти за ним.

Ми зупинилися неподалік від прохідної Головної будівлі. Звідси я, задерши голову, могла бачити майданчик, де ми пили з Семом шампанське.

– На, – Інструктор простяг мені щось на долоні.

Це був мій амулет!

– Де ви його знайшли?!

– Він із самого початку був у мене.

– У сенсі…

Я затнулася. Такого щигля я не одержувала ніколи в житті.

– У сенсі, ви його… в мене… і ви знали…

– Це випробування. Ти повинна була зрозуміти, що сила не в амулеті, а в тобі.

– Випробування?!

Я відчула, що злі сльози течуть по моїх щоках, тоді як це місце доволі людне.

– Випробування? А нічого, що через це Міша ледь не загинув?!

– Посвячених треба вчити правильно. Тоді вони врятують тисячі людей. Не можна ризикувати тисячами, оберігаючи життя одного-однісінького Міші.

– Ви негідник, – сказала я крізь сльози.

Він знизав плечима.

– Я не хочу мати з вами справи!

– Ну він же не загинув, – здається, Інструктор щиро не міг зрозуміти, чому я так розхвилювалася.

Я розвернулася й пішла геть, дивлячись перед собою й натикаючись на людей. Я ж йому вірила навіть після цієї історії з аварією, я пішла за ним у підземелля, я думала, він стане для мене таким собі добрим учителем…

І тут така зрада.

Я стишила крок: Міша й Лера йшли від прохідної до зупинки. Міша здавався приголомшеним і не дуже здоровим. На ньому були старі джинси й розтягнутий светр явно з чужого плеча, туфлі – вогкі, взуті без шкарпеток. Лера поглядала на нього зі змішаним виразом тривоги й невдоволення.

Від розчарування й утоми в мене, напевно, пошкодився розум. Тільки цим можна пояснити мій учинок; я витягла з сумки ключі на яскравому брелоку й простягнула Міші:

– На, я хотіла повернути…

Лера нагородила мене поглядом, від якого посивів би навіть Чорний Володар. Міша, навпаки, щиро зрадів:

– Ой, де ти їх знайшла? Я загубив… Такий день сьогодні – видно, отруївся… або перевчився… у басейн упав, ключі загубив… дякую тобі!

І вони пішли далі. Міша навіть не озирнувся.

– Елементарна техніка безпеки, – сказав Інструктор за моєю спиною.

– Він усе забув?

– Що ти врятувала йому життя? Так. Люди, які стають свідками нашої роботи, частково втрачають пам’ять. Це необхідно.

Мені нічого було йому відповісти.

Розділ восьмий
Минуле

Настя чекала на мене. Купила печива, заварила чай. Хвилин десять делікатно ні про що не питала, а потім не витримала:

– Ну що? Ти з ним спала?

Кілька секунд я міркувала. Потім згадала: учора ввечері я дозволила Семові повести себе на якесь неймовірне побачення, в гуртожитку не ночувала, лекції прогуляла, повернулася виснажена, як їздовий собака…

– Насть, відкладімо це, добре?

Я раптом зрозуміла, що не знаю Семового телефону. Він прийшов до мене у ведмежій шкурі, потім ми кралися повз охорону, відкривали замки, потім милувалися Москвою, потім подзвонив Міша, – словом, було не до того…

Ну чому я така?! Чому всі мої помилки й косяки залишаються в історії, а добрі справи й навіть героїчні забуваються одразу й назавжди?

Я потримала на долоні свій амулет. Погойдала, як у човнику. Потім витягла з-під ліжка дорожню сумку – супутницю в мандрівках.

– Ти куди? – здивувалася Настя. – Що, реально переїжджаєш до Сема?!

Я помотала головою. Подивилась на годинник і заквапилася.

* * *

Я заскочила на підніжку в останню мить, тому до свого місця в загальному вагоні довелося йти через увесь поїзд. Люблю поїзди, у них є якась шляхетна впевненість і залізна стабільність. Людей чекає одна-дві доби неспішного шляху, на цей час у них немає інших планів, крім читання, сну, їди, медитативного споглядання у вікно, глибокої тиші на нічних станціях і знову сну. А я в їхній картині світу не доросла навіть до попутника: мені судилося вийти на першій же зупинці, через дві години.

Я сіла біля вікна й підперла підборіддя долонею, і мені одразу здалося, що Сем сидить поруч. Я повернула голову – молодий сусід був зовсім не схожий на Сема й розвалився в кріслі, граючись на планшеті в дурну гру «Вломи поліцейському».

Я заплющила очі й уперто уявила, що Сем поруч. Ми щойно говорили про голубів і соколів, про його батька, про мою маму. Щойно між нами виникло почуття… довіри чи що. А без довіри будь-які зв’язки перетворюються на гарбуз.

Я довіряла одному хлопчикові в нашому дитячому садку. Його звали Ваня, і він завжди виконував обіцянки. Якось наша група взялася глузувати з новенької, яку постригли наголо через педикульоз. А цей Ваня, чотирирічний, став перед усіма й сказав: «Дурні!» І всім стало соромно.

Такий-от хлопчисько. Не знаю, де він тепер, – у нього немає акаунта в соціальних мережах.

І ще був один хлопець… я була в шостому, а він у десятому. Він не дивився в мій бік, а я соромилася траплятися йому на очі. Ми навіть ні разу не говорили. До шкільного випуску всі мої ровесниці завели й покинули двох-трьох бойфрендів, а я не бачила поруч нікого, кому можна… довіряти.

І от учора ми стояли над містом… У дивному чарівному місці, куди мене привела дивна, дивовижна людина. На відстані сприймаючи тепло його плеча, я відчула, як між нами простяглися ниточки. Народилася довіра. Я відчула свого… і в кому? У Семі, в мажорі, татковому синочкові, про якого весь факультет говорить, як про козирного мачо, – у цій людині я раптом відчула рідну душу. І не знаю, що сталося б через кілька хвилин, але…

Але подзвонив Міша. І я сказала: «Продиктуй адресу, я приїду негайно».

Що про мене подумав Сем? Я встигла побачити на його лиці якщо не образу, то глибокий подив. Я сказала: «Вибач, мені терміново треба піти». Навіть не змогла переконливо збрехати.

І тепер у мене немає ні його телефону, ні єдиної фотографії. Я втратила одного, рятуючи іншого, а той навіть не сказав мені «дякую», тому що геть усе забув. Виявляється, фігово бути супергероєм, анонімним рятівником, захисником Всесвіту на виклик…

З горя я заснула прямо в кріслі. Мене розштовхали, коли поїзд уже стояв біля перону, так що я ледве встигла вискочити, скуйовджена, як горобець. Маршрутку довго чекати не довелося; через двадцять хвилин я стояла перед дверима, оббитими витертим коричневим дерматином, і ніяких думок у голові в мене не було.

– Привіт, мамо, я приїхала просто так, тому що скучила!

Вона так зраділа, що мені на секунду стало совісно. Потягла мене на кухню, дістала з холодильника котлети, кинулася розігрівати гороховий суп.

– Ти схудла. Щоки запали. Ти ж їси суп? Людям необхідна гаряча рідка їжа. Усі ці фастфуди – прямий шлях ти знаєш куди…

Вона подивилася на годинник:

– Ох, у мене серіал… Сорок хвилин почекай, добре? Ти поки що їж, до чаю візьми мармелад у коробці.

Вона вийшла з кухні. Я сиділа, дивилась, як стигне суп, і намагалася зрозуміти, звідки образа. Я ж далеко й зайнята своїми справами. Я не маю часу й сили приїжджати частіше. А в серіалу є час і сили – він приходить до мами щодня. Тому він важливіший за нашу розмову. Ображатись нерозумно.

Телевізійні люди заговорили в сусідній кімнаті натужними, повними емоцій голосами. Я потяглась до свого амулета на шиї – і міцно стисла його в долоні.

Світ змінився. Стало темно, але не як уночі, а так… наче на вицвілому нічному знімку. Над плитою кружляли вогненні мошки. На стінах проступали, наче вени, складні візерунки… ні, знаки та символи. Вони світилися, мов намальовані фосфоресцентною фарбою. Невже ми тут живемо, подумала я. Невже моя мама тут живе?!

Я випустила амулет. Звичайна кухня, жовтий абажур, лимонні картаті штори. Я поборола страх і знову стисла срібне «око» в долоні.

Крізь символи, схожі на орнамент, подекуди проступали знайомі букви. Один напис на стіні було зроблено догори дриґом: «Довго й щасливо». Під ним, рівним шкільним почерком, що поступово переходив у розпливчасті закарлючки, було написано: «Зістарілися бідні ді… абонемент на тренажери».

Звідки це? «Казка про згаяний час» Шварца. У мене найкращий у групі нюх на цитати. Зістарілися бідні діти…

Намагаючись не дихати, я зазирнула в мамину кімнату. Тут було ще темніше, по стінах метались тіні, наче невиразні віддзеркалення на воді. Місце, де стоїть телевізор, було огорнуте щільним туманом, ніби там прорвало теплотрасу. Над телевізором, на темній стіні, було виведено великими білими літерами: «Поверніть мені молодість, суки!»

Коли я випустила амулет і світ повернувся до норми – на екрані захоплено цілувалися. Мама спостерігала, не звертаючи на мене уваги. Я повернулася на кухню й витерла серветкою мокре від поту обличчя.

Що я знала про свою маму? Вона давно стала для мене голосом у телефоні, що проявлявся завжди недоречно, кишеньковим капітаном Очевидність, стороннім фактором, далекою пристанню, звідки колись відплив і куди в майбутньому – дуже не скоро – плануєш повернутись. Але що я насправді про неї знала?

В останні роки між мною й мамою була проведена невидима лінія, заступати за яку означало порушити рівновагу. Влізти на чужу територію. Ми обидві часто ходили по краю, але ніколи не порушували мовчазної угоди.

Я збагнула, що мию посуд – на автоматі, не замислюючись. Коли закінчився мамин серіал, тарілки стояли в сушарці й столик блищав, натертий до блиску.

– Дечого вас усе-таки вчать, – схвально відзначила мама.

– Ти вже записалася на тренажери? – я зняла з гачка рушник з жовтогарячою вафельною лисицею.

– Ні, чекаю, коли почнуться знижки… А ти як знаєш, що я збираюся?

Я прикусила язика.

– Ну… здогадалася. Тепер усі йдуть на тренажери.

– Я погладшала, так?

– Де там… Мамо, пам’ятаєш, в одинадцятому класі, у травні, я їздила на дачу до Свєтки Попової, з ночівлею?

Вона кивнула:

– Щось таке пам’ятаю…

– Так от, у Свєтки Попової нема ніякої дачі. Ми з компанією поїхали в Москву, погуляли по місту, потусили в якомусь клубі до ранку й на електричці повернулися назад. І ніхто з батьків ні про що не довідався.

Вона дивилася на мене, наче вперше побачивши:

– Почекай… ти мені детально розповідала, який там пес, який будинок…

Я глибоко вдихнула:

– Я тобі брехала.

От і все. Крок через лінію зроблений.

– Приємне відкриття, очманіти можна, – протяжно сказала мама. – А зараз нащо розповіла?

– Мамо, а ти мені брехала коли-небудь? Про щось серйозне.

У неї сіпнулись губи:

– Про що, наприклад?

– Наприклад, про мого батька…

Вона застигла. Я думала, зараз щось станеться: ляпас, розмова, момент істини…

Але мама просто відвернулася:

– Постелю тобі на розкладачці.

І більше не сказала ні слова.

* * *

Мені снився моторошний сон. Мені снилося, що я біжу до прохідної Головної будівлі нашого університету, а всі біжать мені назустріч. Усі рятуються від чогось такого страшного, що вони й кричати не можуть – тільки хриплять. Усі біжать звідти, а я – туди, й не розумію чому; щось пов’язане з Семом, але й він уже не Сем, а механічний пристрій, схожий на м’ясорубку. Я біжу вперед, а ноги не несуть, я не можу зрушити з місця. І ясно, що я не встигаю, не зроблю чогось дуже важливого, і світ зійде з орбіти. Падіння в прірву – кінець світу…

Я сіла на розкладачці, хапаючи повітря. Розкладачка піді мною клацнула й просіла, ширше розставивши алюмінієві лапи, але не впала.

Мама сиділа поруч, на килимі:

– Вибач, я тебе розбудила…

– Дякую, – промимрила я. – Мені таке снилося…

– Що?

– Та так… Вибухи, паніка, кінець світу…

Мама з розумінням кивнула. Так і сиділа поруч, а я не наважувалася заговорити перша.

– Мені було вісімнадцять років, – вона глибоко зітхнула. – Він казав, що працює в секретній військовій лабораторії. Тому про нього нічого не можна знати – навіть справжнього імені, ні-чо-го… Я навіть називала його на прізвисько – Саша. Батьки категорично проти, я пішла з дому… І була з ним щаслива майже півроку, а потім він зник. Залишив записку: «Люблю, привіт доньці». Хоч ти ще не народилась і я сама не знала, син це буде чи донька.

– Ну я ж Олександрівна. Думала, хоч ім’я справжнє…

Мама похитала головою:

– Це прізвисько, а не справжнє ім’я. Я чекала його, поки не зрозуміла, що він просто заморочив мені голову.

Я торкнулась пальцями амулета на шиї:

– А привіт від нього ти мені так і не передала…

– Ну, привіт тобі від татка! – раптом кинула вона роздратовано.

– Ти його потім шукала?

– Навіщо?

– Ану ж з ним щось сталося? – я раптом згадала історію Павлика й Насті. – Може, він не хотів зникати, а його підставили? Або взагалі вбили? Може, він до останньої секунди рвався до тебе… до нас…

– А кулон із запискою навіщо підсунув? «Люблю, привіт доньці!»

– Може, він ішов на небезпечне завдання…

– Та ну тебе, – вона встала. – На кожне слово в тебе знайдеться п’ять…

Я бачила, що вона збентежена. Що напружено міркує. І потай рада почути мої слова, і хоче, щоб я продовжувала.

– А фото немає?

– Тоді електронних камер не було, а на плівці він погано виходив. Я ще скандалила в ательє…

У мене футболка прилипла до спини:

– Його не можна було зняти на плівку?! А який це мало вигляд – плівка засвічена навпроти лиця чи якось інакше?

Мама подивилася втомлено, куточки губ у неї опустилися:

– Це мало такий вигляд, що в ательє лаборант напився й ту єдину плівку зіпсував. А інших не було…

Вона раптом сухо розсміялася:

– Ти що, вирішила, що він прибулець? Чи вампір? Не надійся, вампіри на таких, як ми, не западають…

Я смикнулась. Розкладачка небезпечно заскрипіла.

– А які ми? Гірші за інших?

Вона вже шкодувала про свої необережні слова.

– І потім, навіщо нам вампіри, мамо? Що, нема нормальних гарних чоловіків?

Стало тихо. У Москві так тихо не буває. Мама притулилася плечем до одвірка:

– У тебе хтось є?

– Немає.

Вона зітхнула:

– І не треба! Краще вчись. Займайся потрібним. А мужики… сьогодні є, завтра все. Я от, дурна, все життя любила твого батька… Кулон ти все-таки носиш?

Я торкнулась пальцем свого амулета. Мама вийшла, і я почула, як на кухні дзенькає об склянку шийка аптечної пляшечки.

Через кілька секунд по всій квартирі розтікся запах валокордину.

Розділ дев’ятий
Ті самі й зомбі

Я повернулася в гуртожиток у суботу надвечір. До дверей нашої кімнати був прив’язаний кошик з полуницею й написом на атласній стрічці: «Настусю, вибач!»

– На, – сказала я, подаючи кошик Насті.

– Можеш з’їсти. На здоров’я.

Я поставила дорожню сумку на стілець:

– У тебе ніколи не було враження, що хтось грубо й цинічно відібрав твою любов?

Вона подивилася зацікавлено:

– А ти вважаєш, що любов можна відібрати?

– Аякже, – я сіла навпроти. – Подивися в лице фактам. Ви з Павликом…

– Лебедєва, – сказала Настя поблажливо, навіть зверхньо. – Любов – маніпулятивна технологія, придумана, щоб позбавляти жінок самостійності й заганяти в добровільне рабство! Тобі хочеться бути в стаді бідолашок, які чекають на принца? То будь ласка! А я вільна самодостатня людина, і перестань, нарешті, носити мені подачки від цього дурня.

– Не такий він і дурень, – я образилася за Павлика. – І перестань говорити зі мною, як з вівцею!

– Я вступила в університет, щоб навчатися, – Настя демонстративно взяла зі стола конспект, – а не влаштовувати приватне життя… як дехто.

– Як хто, наприклад? – я почала злитися.

– Як дехто. Не називаймо їх уголос…

У мене задзвонив телефон. На екрані висвітився номер Міші. По спині сипнуло морозом: що за халепа. Нас із цим хлопцем нічого не пов’язує, чого ж я так хвилююся? Гормональний викид…

– Дар’є, це Міша, ти мене пам’ятаєш?

Ще б пак, подумала я засмучено.

– У мене до тебе дивне прохання, – продовжував він.

Мені раптом шалено захотілося, щоб він згадав. І запитав мене, чи правда. Інструктор не давав мені щодо цього вказівок. Я не повинна брехати. Просто скажу: так, усе так. Я врятувала тобі життя, але на моєму місці так зробив би кожен. І, крім того, це не тільки моя заслуга, я ж працюю в команді…

– Будь ласка, – знову заговорив Міша. – Скажи Лері, що між нами нічого немає. І що ключі я просто загубив, а ти просто знайшла.

– Е, – промекала я. – А… ну так. Аякже.

Зависла довга пауза. Я почула в трубці брязкіт посуду й уявила, наче бачила: оце вони сидять на своїй кухні, на тому самому м’якому куточку, під яким я провела ніч, і на Лериному обличчі – огида, зарозумілість, невдоволення, і от Міша подає їй телефон…

– Алло, – промимрила я.

Ніхто не відповів.

– Алло!

Мовчання. Стукіт – напевно, телефон поклали на стіл. Далекий Лерин голос: «Ти думаєш, я принижуся до цієї розмови?»

Я натисла «відбій».

* * *

Був теплий вечір, майже літній. Ми з Павликом взяли морозива – кожен заплатив за себе – і сіли на лаву під кущем бузку, поруч з пам’ятною урною, куди я викидала свій амулет.

– Подарунками ти Настю не повернеш. Просто переживи.

Він довго мовчав.

– Мені теж дуже сумно, – сказала я. – Мрієш про одне, а одержуєш завжди інше.

– Що ж мені робити?

«Закохатися в кого-небудь іншого», – подумала я, але вголос, зрозуміло, не сказала.

– Перемкнись. Заведи нових друзів. Вибийся у відмінники.

Він сумно всміхнувся:

– Легко сказати…

Точно, подумала я. Якби я зараз попросила поради – у Павлика, в Насті, та в кого завгодно, – мені було б сказано те саме: перемкнись і не думай про Сема. Заведи нових друзів. Навчайся, займися спортом…

Павлик доїв морозиво і підвівся:

– Дякую, Дашенько. Але я все одно її кохатиму. Побачимо…

Він пішов, а я ще довго сиділа, щоб не вертатися в гуртожиток. Настя була мені за живий докір: я винна, я спізнилася.

Задзвонив телефон. Я здригнулась, але це була Ліза:

– Дар’є, що ти завтра робиш?

– Сиджу в бібліотеці, а що?

– Приходь на тренування, будемо прокачувати скіли. Гриша тобі подзвонить.

* * *

Зал був звичайний – нормальний шкільний спортзал із залізними сітками на вікнах. Зі стелі звисали старі канати, величезні вузли на них були розтріпані й нагадували голови відьом. Жовта, біла й синя розмітка на підлозі запрошувала до гри в усі відомі ігри, від баскетболу до хокею з м’ячем. Уздовж зелених стін тяглися низькі спортивні лави.

Піпл розминався, присідаючи й роблячи глибокі випади. Ліза розтирала кисті рук:

– Поїхали.

Піпл відбіг у дальній кінець залу, прихопивши з собою сітку з футбольними м’ячами. Узяв перший, чорно-білий, примірявся, розбігся й ударив – добряче так угатив по м’ячу, напевно, колись грав у футбол. М’яч по високій дузі перелетів через зал і націлився прямо Лізі в лице. Вона потяглася, як кішка, виставила перед собою сплетені долоні…

Біла блискавка врізала по м’ячу. Гучно ляснувши, м’яч підлетів майже до стелі, а коли впав, чорно-біла шкіра на ньому помітно димілася.

Піпл поморщився:

– Палити м’ячі не треба, добре?

– Я на чверть сили, – скромно сказала Ліза.

Я сиділа на лаві, мов юний падаван… Ну, або учень у буддійському монастирі. Схоже, зараз мене навчать кидати фаєрболи, гнути залізо поглядом або рубати дрова на відстані.

Ліза обернулася до мене:

– Спробуєш?

Я підскочила в повній бойовій готовності.

– Ставай, – Ліза вказала на ворота для міні-футболу. – Піпл! Подавай їй.

– Стривай, – я зніяковіла. – Ти не пояснила як.

– Ти ж бачила! Краще один раз побачити, ніж сто разів прочитати інструкцію!

– Не завжди.

– Добре. Робиш руки отак…

Ліза сплела пальці й вивернула долоні назовні. Гриша, що сидів поруч на лаві, відсунувся:

– У живих людей не цілься, добре?

– …і відбиваєш м’яч! – Ліза дивилася на мене, наче вчителька молодших класів на дуже тупого другорічника. – Просто так!

– Просто так не вийде, – я намагалася говорити спокійно. – Має бути якась… таємниця, заклинання, чарівне слово…

– Спробуй «будь ласка», – порадив Гриша. Я подивилася на нього люто, він зробив безневинне лице.

– Ти посвячена, – втомлено сказала Ліза. – Що ти можеш, чого не можеш і як це в тебе виходить, знаєш тільки ти.

– А якщо не знаю?

– Значить, не можеш! – відрізала Ліза. – Ще раз: спробуєш?

– Так!

Піпл, що досі терпляче чекав у дальньому кінці залу, встановив на підлозі футбольний м’яч кольору темного шоколаду. Я приготувалася, уважно дивлячись на цей м’яч…

Піпл ударив. М’яч летів дуже повільно й крутився в повітрі, по широкій дузі він летів прямо мені в голову…

Я виставила сплетені долоні:

– Ки-йя!

М’яч урізав мене по лобі так, що іскри з очей посипалися. Не сказати, щоб я дуже здивувалась, але розчарування все-таки відчула.

– Ти, якщо бачиш, що нічого не виходить, краще відійди вбік, – Гриша дивився зі співчуттям.

– Дурниці ти їй радиш, – суворо сказала Ліза. – Якщо вона буде готова ухилитися, в неї точно нічого не вийде!

Я поморщилася, розтираючи лоба:

– Давай ще раз. Мені здається, я щось уловила… приблизно.

Піпл дивився очікувально. Я махнула йому рукою, він узяв із сітки третій м’яч, темно-синій, і вгатив по ньому ногою вже не так замашисто – видно, влаштовувати мені струс мозку йому дуже не хотілося.

М’яч летів, бувалий у бувальцях, потертий, повільний – але все одно важкий і дуже-дуже твердий. Я виставила вперед руки…

І швидко пірнула під м’яч. Він влетів у сітку міні-воріт за моєю спиною.

– Навчив, молодець, – упівголоса сказала Ліза Гриші.

Мені стало соромно:

– Я просто не зосередилася. Давай ще раз!

Піпл узяв з сітки останній м’яч. Я чекала удару, піднявши руки напоготові. Треба пошукати в собі імпульс, треба щось крикнути, відчути силу… «Використовуй силу, Люк!»

М’яч був уже в повітрі.

– Авада кедавра! – верескнула я.

М’яч угатив мені в лоб – друга бомба в ту саму вирву, по ґулі, що проступала після попереднього удару. Я похитнулася й сіла на дерев’яну підлогу. Підскочив Гриша, допоміг підвестися:

– Треба холодне прикласти…

– Нічого не треба, – я вивернулася з його рук.

– Ні, вона не силовик, я так і думала, – Ліза замислено взялася підбирати м’ячі, що розкотилися по всій підлозі.

Гриша ляснув мене по плечі:

– Ти не силовик, я не силовик, але ми нас любимо не за це, правда?

– І що це значить? – від болю в мене сльози навернулися на очі, і найменше я хотіла, щоб їх помітили.

– Виходить, треба викликати завантаження. У нас поділ праці: ти бачиш Тіней, Піпл чує, Ліза пакує, я – доставляю…

Говорячи, він малював графіті на зеленій стіні.

– Ходімо… А то зараз сюди прийдуть діти зі спортшколи, треба їм звільнити місце.

– А вони… знають, що ми тут тренуємося?

Гриша м’яко всміхнувся:

– Ні, вони думають, що в них зал з привидами… Каву будеш?

І ступнув крізь стіну прямо в офіс.

* * *

Льоша так напружено дивився на екран, ніби проходив складний рівень у шутері. Але коли я підійшла ближче з чашкою кави в руці – виявилося, що на екрані перед ним текст.

Я відійшла, щоб не читати чужих документів, але Льоша раптом помітив мене, заусміхався, вказав на стілець поруч:

– Дашенько, сідай… Ти знаєш, я пишу роман.

– Що-о?

– На роботі зараз передишка, та ще й неділя, тож я розважаюся… Хочеш послухати один розділ?

Я розгубилась. Льоша був такий м’який, приємний, усміхався й викликав довіру, тому природна відповідь «ні» не лягала мені на язик. Льоша тим часом вирішив, що мовчання – знак згоди, й заходився читати вголос.

Він читав добре. І текст був несподівано цікавий. У якусь мить я навіть заслухалась і втяглася – попри те, що йшлося про зомбі, які в перших же рядках увірвалися на комунальну кухню в робітничому селищі й мальовничо зжерли кількох людей. Головний герой дивом вижив і тепер рятувався від переслідування.

– «В останню секунду він устиг обернутися, – страшним голосом читав Льоша. – Ворог ішов на нього, важко ступаючи, дивлячись кудись удалину каламутними сліпими очима. Сокира вже опускалася».

Він закінчив і витер піт з чола. Я зааплодувала:

– Ну, він урятується, звісно?

– Ні, – сором’язливо всміхнувся Льоша. – Я вирішив, як Джордж Мартін, триматися правди життя. Якщо за логікою подій персонаж повинен померти – я його дивом не рятуватиму!

– Льошо, – сказала я, – а чому ти пишеш про зомбі, а не про Темний Світ?

Він здивувався:

– Тому що це фантастика, а не виробничий роман! А ти не любиш про зомбі?

Я похитала головою.

– Дівчата люблять про вампірів, – сказав Льоша з легкою образою в голосі. – А я їх не люблю, вони для мене етично неприйнятні.

– Мені дуже сподобався перший розділ! – сказала я щиро. – Коли буде книжка?

– Три видавництва вже відмовили.

– Ну… не здавайся, всім авторам-початківцям спершу відмовляють.

Льоша прямо-таки просвітлів від моїх слів:

– Мені радять викласти в мережу… Я викладу, зрозуміло, як закінчу. Але ж хочеться потримати паперову книжку, розумієш, як у дитинстві: запах клею, те-се…

Він замовк, раптом про щось замислившись. Потім усміхнувся:

– Я, як навчився читати, просто поселився в дитячій бібліотеці. Все сприймалося… наче в чарівній країні. Я не ділив на казки й минуле… Мій батько був бондар, шістсот років тому, мати, відповідно, бондариха, з шести дітей я був молодший, єдиний син, надія… А тут чума. Ех.

– Льоша, – сказала я, – а ти…

Я затнулася. Мені хотілося сказати йому, що справжню історію хлопчика, народженого шість сотень років тому, що заблукав у часі й повністю адаптувався до сучасного світу, мені було б набагато цікавіше прочитати, ніж бойовик про зомбі. І не тільки мені. Але я побоялася його скривдити.

– Слухай… а наговори мені який-небудь текст мовою п’ятнадцятого століття? Я б курсову написала!

Він винувато подивився на мене:

– Ні. Вибач. Я забув ту мову… геть-чисто. Такий викрутас підсвідомості…

Зайшла Ліза – вона встигла перевдягтись, її височезні шпильки були схожі на арбалетні болти. Я здивувалась, як можна носити таке взуття поза дивовижними святами типу весілля чи випускного. В обох руках у Лізи були гумові еспандери, вона качала кисті так само відчужено, як чернець перебирає вервечку.

– Льошо, Інструктор просив статистику за минулий квартал.

– Зробимо, – Льоша кивнув. – Ти не засмучуйся через цю вазу.

– Яку вазу?

Протягом відчинило вікно, стулка вдарилась об край стола, з полиці зісковзнула керамічна ваза, саморобна, розписана під аніме. Яскраві друзки розсипалися по всьому офісу.

– Свинство! – зарепетувала Ліза. – Це мені Гришка на день народження подарував!

Вона підняла з підлоги кілька великих уламків, прикидаючи, чи можна їх склеїти. Цілком ясно було, що ні.