Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

Розділ двадцять другий
Смерч

Що діялося в цей час на поверхні, очевидці не забудуть ніколи. Блискавки лупили у верхівки висоток, смерчі шастали по вулицях, зриваючи з парковок машини, піднімаючи й кидаючи об асфальт. Люди забивалися під мости і в підземні переходи, ховалися в магазинах і кафе, закривали вікна килимами й ковдрами. Вітрини розліталися на шматки, рекламні щити валилися, дерева, падаючи, висмикували коріння із землі, наче хотіли втекти з ошалілого міста.

Увесь цей час Лера, яка надійно забула свою зустріч з Тамарою і все, що було потім, лежала вдома, у винайманій квартирці, і Міша був поряд з нею. Він, зрозуміло, не міг покинути людину в такому стані.

Погода почала псуватися з вечора. Запасливий Міша сходив у магазин і приніс молока, яєць, хліба й овочів. Тепер, наглухо зачинивши кватирки, він слухав, як завиває вітер у щілинах рам і як потріскують шибки. У будинку навпроти вітер розбив вікно й вивернув раму; Міша думав, чи не закласти вікна про всяк випадок матрацами.

Лера прокинулася пізно, випила чаю, з’їла яєчню, яку посмажив Міша, і знов задрімала. Те, що діялося надворі, мало її турбувало: зрештою, найголовніша погода та, що в домі. А Міша був поруч, раптова буря відрізала йому шляхи до втечі, і Лера з легким серцем могла дивитися сни про рожевих поні.

Міша не поділяв її благодушності, але нічого не міг змінити. Телефони його однокурсників не відповідали. Ті, до кого він усе-таки зміг додзвонитися, ховалися в гуртожитку або по домах, багато хто панікував, намагаючись розшукати родичів. МНС закликало до спокою і дисципліни, над містом кружляли вертольоти, їхній рокіт додавав колориту в загальну атмосферу кінця світу.

Міша намагався мені додзвонитися разів двісті. Відповіді, звісно, не одержав. Інтернету не було. Телевізор, на диво, працював – єдиний кабельний канал при повній відсутності новин. Ішли старі програми в записі. Ніхто й словом не згадував про катастрофу, у якійсь студії незнайомі люди про щось говорили – нечутно, бо Лера спала, і Міша стишив звук.

Він сидів на старому скрипучому стільці й марудився, оскільки відчував: треба бути не тут. Він хотів діяти, йому треба було комусь допомагати, рятувати, виводити з-під падаючих уламків, але він не знав, куди бігти й де зараз потрібні волонтери. А ще він боявся, що варто йому відчинити вхідні двері – і Лера прокинеться, й Міша тоді не зможе піти.

І тут на екрані телевізора, де беззвучно говорили чоловіки й жінки, з’явилася одна – років п’ятдесяти, з простим круглим лицем, розгублена й бліда. Вона довго ворушила губами, потім вийняла фотокартку – і Міша завмер, дивлячись на неї.

Бо це було фото Сема, зроблене, очевидно, кілька років тому. Сем був у шкільному костюмі й зі стрічкою «Випускник» через плече.

Жінка говорила, витирала сльози, а Міша шукав і не міг знайти пульт від телевізора. Лера спала. Пульт ховався в неї під рукою.

Міша обережно його витяг – на все поле телеекрана якраз відкрилося Семове обличчя, і внизу побігли титри. Забувши про все, Міша дивився на екран…

Потім відкинув пульт, обережно зачинив двері в кімнату і вже через хвилину виходив з під’їзду – назустріч дикому вітру, піску й сміттю в повітрі, смерчам, грозі й Апокаліпсису.

* * *

Мільйони поліетиленових пакетів ширяли над містом. Зв’язка повітряних куль, зірваних вихором з весільної машини, крутилася на рівні десятого поверху й здавалася знущанням серед загального жаху. Міша пробирався пригнувшись, подекуди навпомацки, бо через пил у повітрі неможливо було розплющити очі. Він замотав лице шарфом і дихав, як нирець, коли-не-коли. Він ішов до нашого гуртожитку, але не встиг дійти.

– Васильєв!

Міша обернувся. До нього, пригинаючись і замотавши лице, бігла людина у формі приватного охоронного підприємства – сірі штани, сіра куртка з нашивками, натягнутий на лоба картуз з довгим козирком. Міша напружився, відчувши біду.

Чоловік підбіг упритул. Зірвав шарфтз лиця. Міша його впізнав – вони бачилися, хоча й за дуже неприємних обставин. Перед Мішею стояв Піпл у формі приватного охоронця.

– Як твоя подруга? – він намагався перекричати вітер, гуркіт грому й гуркіт жерсті на даху сусідньої бензоколонки.

– Нічого не пам’ятає! – прокричав у відповідь Міша.

– У тебе телефон з собою?

Міша подав йому апарат:

– Зв’язок поганий! А де Дар’я? Я не можу до неї додзвонитися!

Повільно підійшли ще двоє. Одного Міша бачив уперше – це був чоловік років сорока, округлий і м’який і, як видно, сліпий – його очі дивилися крізь предмети, болісно мружачись від піску й пилу. Його тримала за руку жінка, яку Міша впізнав, – це була Ліза.

– Він піде з нами, – сказав сліпий.

– Ти впевнений, Льошо? – перепитала Ліза.

Сліпий кивнув.

* * *

Тут доведеться зробити ще один відступ і пояснити, чому Льоша, Ліза й Піпл зустрілися з Мішею цього ранку саме за таких обставин.

Чаклун показав мені справжні кадри захоплення Лізи. Зневірившись видзвонити Гришу й застрягши в безнадійній пробці, вона вирішилася покинути машину й добратися до порталу пішки – вона шукала Інструктора, на нього була її остання надія. Коли чотири здоровенних гевали без слів напали на неї і спробували скрутити, Ліза дала здачі безжально, але контролюючи силу, щоб по можливості нікого не вбити.

Далі все пішло не так. Здатність Лізи руками валити стовпи й поглядом гнути залізо зникла так само незбагненно, як колись з’явилася, і Ліза опинилась у становищі танкіста, який потрапив під вогонь артилерії без танка й навіть без штанів. Утім, Лізу це не зупинило: вона була людиною тренованою й безстрашною, і кілька хвилин їй вдавалося стримувати чотирьох нападників.

Потім її просто вирубали. Звалили на ноші «швидкої допомоги», заздалегідь заготовлені, і затягли в джип приватної охоронної фірми.

У цей самий час Льоша, сидячи за комп’ютером, моделював варіанти майбутнього. Про те, що насувається катастрофа, він знав іще вчора. Тепер він намагався серед безлічі ймовірностей відшукати хоч один сценарій, за яким місто залишилося б ціле, а службовці Доставки – живі.

Варіантів не було. Життя просувалося вперед безліччю стежинок, що бігли в різні боки, але подія-роздоріжжя залишалася незмінна: чаклун відкрив портал, Тіні ринули в місто. Льоша, як і Гриша, чудово розумів: насамперед Тіні захочуть поквитатися з нами, тому з офісу краще піти.

Льоша взяв телефон, щоб сказати про це Інструкторові, але зупинився. Телефон усе ще був у його руках, Льоша відчував його вагу й гладкість екрана, але навколо густішала темрява й незабаром згустилася цілковито. Льоша осліп з волі чаклуна, що дистанційно «вирубував» службовців Доставки.

На відміну від інших посвячених, Льоша не втратив своїх здібностей до решти. У нього зберігся хист заглядати в майбутнє, щоправда, всього на кілька секунд, максимум на хвилину. Знаючи, що в офісі скоро з’явиться Піпл, він постарався без паніки зібратися й спорудити з підручних матеріалів «газову маску».

Піпл жорстоко страждав – єдиним запахом, який він відтепер міг відчути, був сморід гнилого м’яса, нестерпний, епічний сморід. Піпла вивертало щокілька хвилин, хоча шлунок у нього був зовсім порожній. Він устиг вивести Льошу з офісу, але далеко піти їм не вдалося: чаклунові посіпаки схопили їх і запхнули в джип.

На дорогах уже починався колапс. Пробиваючись по тротуарах і газонах, зминаючи бар’єри й наплювавши на дорожню розмітку, мовчазні люди в сірому привезли Льошу й Піпла в приміщення колишнього дитячого садка, обладнаного під міні-в’язницю.

У цегляній комірчині з дверима-ґратами Льоша й Піпл побачили Лізу, яка щойно отямилася – вона була в наручниках. Усіх трьох приголомшила легкість, з якою чаклун розгромив Доставку.

Ліза, не знаючи нічого про Гришину долю, божеволіла. Піпл, борючись із нудотою, пропонував варіанти втечі, а Льоша оцінював їх з погляду ймовірності. Нічого не виходило, поки Піпл з розпачу не запропонував відверту дурість.

Дурість подіяла. Піпл і Льоша зобразили бійку, Ліза щосили зарепетувала, і бикуватий охоронець, що чергував ззовні, одімкнув двері й зайшов з кийком. Ніякої особливої потреби в цьому не було – але бикові подобалося бити людей, і він не міг змарнувати чудову нагоду.

Та перш ніж він угатив своїм кийком по спині Піпла, Ліза, підібравшись ззаду, накинула сковані руки охоронцеві на шию й трошки придушила бика наручниками. Піпл вийняв у нього з кишені ключі, а далі почався авантюрний бойовик: слухаючи підказки сліпого поводиря про те, що станеться через секунду, Піпл і Ліза вибралися з дитсадка і викрали джип. У процесі Піплові довелося перевдягтися в сіру форму охоронця, а Лізі – відправити кількох невдах у нокаут.

Джип вони покинули, втративши надію оминути пробку, і добралися до університету пішки. Тут Льоша сказав: «Зараз ти побачиш цього хлопця». Піпл зрозумів його тільки через кілька секунд, коли серед диму й пилу помітив Мішу, що біг по території.

– Васильєв!

Міша закрутив головою.

– Він піде з нами, – сказав Льоша, і ніхто не сперечався. Бо Льоша якраз бачив майбутнє.

* * *

Стіни підземелля стрясалися, звідусіль сипалися пісок і розкришений бетон. Ми з Гришею метались, наче піддослідні кролики в лабіринті, коли в мене задзвонив телефон. Зв’язок!

– Дашо! – закричав апарат, і я насилу впізнала спотворений завадами голос Піпла. – Ти де?

– Під землею! Іду до порталу!

– Почекай! Що значить…

Піплів голос зник, замість нього в телефоні закричала Ліза:

– Дар’я! Гриша з тобою? Відповідай, Гриша з тобою?!

– Так! – я дала телефон Гриші. Треба було бачити, як він його схопив:

– Ліза? Лізо, ти ціла?!

Він кілька секунд стояв, притискаючи телефон до щоки й слухаючи. Потім здригнувся, опустив телефон і подивився на мене:

– Льоша каже: портал відкриється через шість хвилин тридцять секунд.

– Відкриється?!

– Вони кажуть, що нам треба вибиратися на поверхню.

Знову затремтіли стіни. Крихітні тріщини поповзли по бетону – на очах темніючи, розширюючись, посипалося сміття, полилась брудна вода…

Звідкись дихнуло холодом, я згадала, як Інструктор вів мене цими коридорами до порталу, і точно зрозуміла, в якому напрямку треба йти.

* * *

Охоронці лежали на підлозі непорушно. Їхній стіл був розколотий, кісточки доміно розсипалися по мокрій підлозі. Натужно гудів механізм – холодильна установка не давала ради. Лід танув, паморозь на стінах перемінялася брудними патьоками, зі стелі крапала вода. Увесь величезний зал біля порталу був заповнений клубками холодної пари. Дядько Толя, Іван Іванович і Серго здавалися давно, безнадійно мертвими, і я нічим не могла їм допомогти.

Я кинулась до порталу й ледь не спіткнулася об тіло Інструктора. Він лежав горілиць, лице було розбите, очі закотилися під лоб, але пульс промацувався.

– Велю, і володію, і встановлюю владу мою, – долинуло до мене від порталу, сухо й буденно, без пафосу. Говорив Сем – монотонно й рівно, наче читав інструкцію до пральної машини.

У зал забіг Гриша. Зупинився, нажахано дивлячись на Інструктора й охоронців.

– Встановлюю владу мою відмикальним закляттям…

– Хрін тобі, а не влада! – крикнула я. Сем замовк, не обертаючись. Я підняла з підлоги важкий іржавий уламок залізної труби.

– Вдар, – сказав Сем, не озираючись. – Розбий голову своєму коханому… Чи спершу поцілуєш?

– Відійди від порталу, – сказала я.

– Тікай, дурна, – Сем повернув голову, я побачила його лице – непорушне лице Сема з очима чаклуна. – Зараз тут буде багато Тіней… Пам’ятаєш Германа? А Тамару?

Я нічого не відповіла. Він знову повернувся до порталу й завів свою пісню:

– Установлюю владу мою відмикальним закляттям, владу над дверима й порогом, над світлом і тінню, над кожним, хто ввійде й хто вийде. Знімаю печатку й відмикаю замкнене…

Мені не треба було особливо напружуватися, щоб побачити світ глибинним поглядом. Іній танув на стіні порталу, крізь нього проступала темна вируюча маса й з кожним словом чаклуна щільнішала. Клекотлива, липка, дріжджова, вона тяглася до мене з діри між світами, портал заповнювався потойбічним тістом, а підземелля – потойбічним холодом. Гриша за моєю спиною щось прокричав – я не розчула слів. Здається, він благав мене скоріше тікати…

Сем стояв між мною й тьмою. Як тоді, коли уберіг мене від безодні. А тепер він притягував лихо, він заклинав смерть, і я зрозуміла, що чаклун насправді божевільний: він не втримає влади над масою, готовою ринути з порталу. Він стане її першою жертвою… Ні, не він! А Сем, якого боягузливий мерзотник підставив замість себе!

– Сем! – закричала я. – Сем!

Він стояв за п’ять кроків, але мене не чув. Він був лялькою, рукавичкою на руці, або маріонеткою на нитках, або навіть пластиковим пупсом, цілком покірним чужій волі. За кого я воюю, за кого збираюся вмерти – за ляльку?!

– Сем, подивись на мене!

Він продовжував бурмотіти заклинання.

– Пручайся! Скинь його владу! Ти чоловік, давай!

Мені здалося, чи чаклун на мить затнувся?

– Позбудься його! Звільнися! Будь ласка! Будь собою! Семене, я до тебе звертаюся, Семене!

Чаклунова промова стала смикана й уривчаста, але він продовжував говорити.

– Перестань, Семене! Замовкни! Будь ласка! Сем!

– Його звати Єгор, – сказали в мене за спиною.

Посеред підземного залу, тьмяно освітлені аварійними лампами, стояли Ліза, Гриша, Льоша й Піпл. А поруч з ними, важко дихаючи, стояв Міша й дивився мені в очі:

– Його звати Єгор. Сторожев Єгор Дмитрович. Це його справжнє ім’я.

Розділ двадцять третій
Ключ

Жінка років п’ятдесяти, з простим круглим обличчям, розгублена й бліда, ворушила губами на екрані, а Міша в цей час гарячково шукав пульт від телевізора. Бо в руках жінка тримала фотознімок Сема в шкільному костюмі, зі стрічкою «Випускник» через плече. Вона говорила й витирала сльози, а пульт лежав під рукою сплячої Лери, і коли Міша його знайшов – зображення жінки зникло…

Зате на все поле екрана відкрилася Семова фотографія, і внизу побігли титри: «Пропала людина. Сторожев Єгор Дмитрович, 1992 року народження, місце проживання – Малоярославець Калузької області, 6 червня 2010 року пішов з дому й не повернувся…»

Дико верещав вітер у щілинах віконних рам. Міша обмотав лице шарфом, міцно замкнув двері й вийшов надвір – туди, де падали од вітру дерева й рекламні щити, де висіли над містом, мов дирижаблі, сотні тисяч пластикових пакетів.

* * *

– Єгоре! – закричала я. – Єгоре!

…Хлопчик мчав на велосипеді через ліс. Переднє колесо налетіло на корінь. Хлопчик перелетів через кермо й приземлився на гору торішньої хвої.

Тікай, Єгоре, вони прийшли по тебе.

Проміння вечірнього сонця навскісно прострілювало ліс. Плями світла тремтіли на червоних соснових стовбурах. Хлопчик сів, потираючи коліно, витрушуючи соснові голки з волосся. У цей час старе листя, хвоя, лусочки сухої кори раптом самі собою поповзли уздовж стежки, наче рятуючись од невідомого жаху.

Звісно, це був просто вітер.

Він обернувся, відчувши погляд. Нічого не побачив, крім стовбурів, листя, сонячних плям. Але страх уже зайшов у ліс і щосекунди наближався.

Єгор скочив на ноги і підхопив велосипед. Переднє колесо дуже погнулося, скрутившись у «вісімку». Тоді Єгор кинув велосипед і побіг по стежці.

Тікай, Єгоре.

Він розумів, що бачить кошмар, і на бігу намагався прокинутися. Спереду з’явився просвіт – бензоколонка на виїзді з лісу, там люди, музика з радіоприймача, голосні розмови, сміх…

«Велосипед знайшли в лісі. Волонтери обшукали все: яри, будови, дачні ділянки поблизу. Перетрусили лікарні… і морги. На кожному стовпі висів його портрет. І нічого. Уже минуло майже чотири роки…»

– Єгоре! – кричала я.

Він повернув голову.

Усе його лице змінилося, спотворився рот, наче перед апоплексичним ударом. Він захитався; у його очах на смерть зчепилися двоє – чаклун, що має владу над прадавніми силами, і хлопчик, у якого силоміць одібрали пам’ять, волю, долю. Губи ще ворушилися: «Знімаю печатку й відкриваю замкнене… Кориться всякий, кого торкнуся й кого призву…»

Він зубами захопив нижню губу. Прикусив. Сплюнув під ноги червону грудочку слини. Очі світилися божевіллям.

– Кориться всякий… – прохрипів, важко дихаючи, й одразу, без переходу, дзвінко вигукнув: – А хрін тобі, виродку! Іди ти!

Затряслися й заморгали аварійні лампи. Сем захитався і впав навколішки, долонею затискаючи собі рота. Я кинулася до нього й міцно пригорнула.

– Як же так? – запитав він дуже жалібно, як дитина.

Тремтіли стіни. Наростав близький гул і далекий свист.

Десь у Лондоні, у своїй безмежній квартирі, метався чаклун і кришив молотком пластикову ляльку. Але його влада над Єгором закінчилась, і мій хлопчик тільки рефлекторно здригався від цих ударів, а я скільки завгодно могла обіймати, плакати, гладити розпатлане волосся й неголену щоку і більше нічого не боятися. Взагалі нічого.

– Дашо!

Піпл і Гриша підняли з підлоги Інструктора. Він прийшов до тями, очі гарячково блищали:

– Швидко тікайте, рівновагу порушено, розгерметизація закінчується, зараз тут буде багато Тіней. Я їх зустріну… наскільки мене вистачить… Гришо, рамку!

– Не можу, – Гриша розвів руками.

Піпл захекався, притискаючи долоню до рота: його мучив новий приступ блювоти.

– Чому?! – кричала Ліза. – Ми ж його зупинили! Він не встиг відкрити, ми перемогли! Чому все триває?!

Міша стояв осторонь, наче все, що відбувалося, його не стосується.

Не випускаючи Єгорової руки, я озирнулась на портал.

Він розповзався, як чорнильна пляма. Він більшав і ширшав, і потойбічне липке тісто готове було ринути – і затопити підземелля, зжерти Головну будівлю, накрити місто, розтектися по світу…

– Тато?

* * *

Пам’ятаю, як огидно тріщало скло й зависали, розлітаючись, скалки. Я летіла спиною вперед, страшенно довго летіла. А потім занурилася в темряву й лід.

«Це закритий кластер твоєї пам’яті! Ти забудеш сказане і згадаєш, коли настане час!»

Промінь різко висвітив його лице – нависле наді мною лице мого батька.

«Зло багато років шукало тебе, але не могло знайти, бо я тебе сховав. Зло хотіло тебе вбити, але я тебе зберіг. Ти ключ. Зроби, що маєш зробити».

Скалки зібралися воєдино, склалися частини головоломки. Нічого випадкового. Усе, що я довідалася за життя й особливо в минулі кілька днів, – усе мало значення.

«Ця річ по суті своїй – ключ».

«Ти ключ. Не амулет, не заклинання, – ти».

«Зроби, що маєш зробити».

Ліза й Гриша сперечалися, хто залишиться прикривати, і готові були кинутися одне на одного з кулаками. Піпл затискав рукою носа. Міша стояв, зчепивши пальці, дивився, як Єгор мене обіймає. І мені раптом стало весело – легко й спокійно на душі, бо людина, яка усвідомила призначення, щаслива у своїй гармонії.

– Я знаю, як це припинити.

Я говорила тихо, але так упевнено й виразно, що мене розчули крізь гул, крики й гуркіт. І подивилися на мене з якимось новим виразом, усі, навіть Інструктор.

– Портал відкривається. Але його ще можна замкнути. Ключем.

Я затнулася й зрозуміла, що далі пояснювати нічого не буду. По-перше, немає часу. А по-друге…

– Що ти задумала? – швидко спитав Інструктор. І одразу, без передмови: – Піпл, Гришо, Лізо, тримайте її! Вона…

Я випустила Єгорову руку – це було найважче. До порталу було всього десять кроків, але мені здалося – ціла злітна смуга. Я біжу по ній, мов літак, який готується злетіти востаннє. Розганяюсь… набираю повітря… Вислизаю від свого страху, який летить за мною, прагне наздогнати, накрити…

І в останні секунди страх мене наздоганяє. Я усвідомлюю, що роблю, щосили намагаюся загальмувати, бо я не заслужила такої страшної долі. Чому саме я, чим я завинила? Чому це сталося зі мною?!

Але закони інерції не коряться навіть найстрашнішому страхові. Я розігналась – і не могла загальмувати, і я влетіла в портал, туди, куди летіли Тіні, у безодню, у чужу темряву й холод, у липкі дріжджові обійми.

* * *

…Усе болить, усе чорне, і немає попереду нічого, крім смерті. Я падаю вниз, б’юся об воду, я тону, з дна піднімаються мені назустріч бетонні руїни колишнього моста… Ні, це руїни загиблого світу. Навколо плавають, як потопельники, тіла без облич, я бачу крізь каламутну воду – на кожному арматурному уламку, на кожному залізному штирі насаджений пупс бебі-борн, голий і без обличчя.

Я поринаю в темряву й лід. Я поринаю в депресію й божевілля.

– Ти забудеш, що я тобі сказав, – звучить у вухах голос мого батька. – Але коли треба буде – згадаєш. Мені заборонено перебувати у вашому всесвіті. Я порушив заборону один раз – заради твоєї матері й заради тебе. Дар’є! Ти – подарунок цьому світові…

Я бачу: на батьковій долоні лежить амулет, срібна фігурка.

– Я можу тобі допомогти, – говорить батько, – тільки на межі життя і смерті. Іди на світло!

Амулет змиває течією – і він повільно занурюється, тоне, йде на глибину. Мені б рватися нагору, але я поринаю за його теплим світінням, так глибоко, що закладає вуха, вода навалюється дедалі важче, я тягнуся рукою – і не можу схопити…

А потім хапаю. Тонкий ланцюжок затиснутий у мене між пальцями. Срібне око дивиться здивовано й весело і раптом підморгує…

І з’являється сонце.

* * *

Намацавши ногами мулисте дно, я вибралася на берег – мокра, в облиплому одязі – і впала на цупку траву біля моста. Руки були вимащені травою й глиною. З правого кулака звисав ланцюжок. Я довго не наважувалася розтиснути долоню – ану ж там нічого немає і я знову провалюся в кошмари?

Але він був. Забруднений тванню, але від цього не менш світлий. Веселе срібне око – амулет.

– Тату, дякую…

Я звелася на ліктях. Сіла й озирнулася. Слід збаламученої твані позначав мою дорогу з річки. Поверхня здавалася спокійною, тільки вири крутилися, ніби чорні грамплатівки, затягуючи на дно друзки й дрібне плавуче сміття.

Це було те саме місце – і за десять минулих років воно анітрохи не змінилося. Так само погойдувався очерет на протилежному березі, так само ковзали біля берега водомірки…

– Тату?

Нікого не було поруч, жодної живої душі – до того моменту, як коло в’їзду на міст зупинилися білі «Жигулі» і дядько в робочій спецівці подивився на мене згори зі страхом:

– Агов, ти як? Підвезти, може, помогти?

Я похитала головою й розсміялася. Він вирішив, напевно, що я божевільна.

* * *

Мій телефон потонув, грошей не було, межи мною й Москвою лежали тисячі кілометрів. Бігцем, висихаючи й гріючись на ходу, я добралася до селища й майже відразу знайшла пошту.

– Мені подзвонити, будь ласка!

Тіточка за стойкою подивилась на мене, як на привида. Більше на пошті нікого не було – пахло сургучем, клеєм і гумою, бо крім конвертів і листівок тут продавалися калоші, пластикові лійки та інші предмети першої потреби.

– Мені треба подзвонити в Москву! У вас є міжміський зв’язок?

– Перша кабінка, – сказала тіточка. Тутешнім кабінкам було не менше як півстоліття – дерев’яні, потемніли од віку, з величезними залізними таксофонами всередині.

Я зачинила за собою скрипучі двері і напам’ять набрала послідовність цифр. І пішов виклик; ниточка простяглася по заритих у землю кабелях і крізь навколоземний простір, від супутника до супутника на орбіті, потяглася до міста, про яке я не знала точно, живе воно чи вже ні…

– Алло? – закричав знайомий голос, здається, зовсім поруч. – Хто це? Хто дзвонить?!

– Я люблю тебе, Єгоре, – сказала я у важку старовинну слухавку.

Поштарка, звісно, підслухувала під дверима. Поява промоклої до кісток дівчини, яка хоче подзвонити в Москву, обіцяла незабутнє реаліті-шоу. «Я люблю тебе, Єгоре», – почула поштарка і, як людина добросерда й сентиментальна, з трепетним серцем приготувалася слухати далі.

Але в будці запала тиша. Ніхто більше не зізнавався в любові, не схлипував і навіть не дихав. Стривожившись, поштарка просунула носа у відчинені двері…

Трубка висіла на дроті, ледь чутно попискуючи гудками, а на темній дерев’яній стіні танув малюнок, нанесений сріблястою фарбою з балончика. Поштарка хотіла обуритися, але малюнок одразу зник, не залишивши по собі й сліду.

* * *

У підземеллі з кожною секундою холоднішало, але це був звичайний мороз, чистий. Це був холод зими й снігу, Нового року, лижні й ковзанки. Брудні патьоки на стінах змінилися святковими зимовими блискітками. Там, де був портал, сяяла інеєм незаймана гладенька стіна.

Єгор цілував мене й намагався зігріти диханням:

– Тобі не можна… мокрий одяг… пневмонія…

Інструктор мовчки кинув нам куфайки – і Єгорові, й мені. Піпл стояв, задерши голову, і глибоко дихав зі щасливим і спокійним обличчям. Ліза завмерла, уткнувшись у Гришине плече. Слова втратили сенс – хвилин на п’ятнадцять щонайменше.

Льоша сидів на стільці Інструктора, розглядаючи долоні. Зір вертався до нього поступово, і він здавався значно розгубленішим, ніж раніше, під час смертельної небезпеки.

Охоронці зводилися з підлоги, підсліпувато оглядалися, опираючись один на одного, брели до своїх місць. Інструктор клопотався, підкладав під розвалений стіл цеглу замість ніжок, пробував, чи надійні старезні табурети, квапливо збирав кісточки доміно. Було багато зіпсованих, оплавлених, деякі розкололися надвоє.

– Нехай, – сказав дядько Толя, розглядаючи розколоту кісточку. – Ми люди бувалі, що нам… Годиться!

Інструктор поміняв лампочку, що звисала з крученого шнура над столом, і охоронці неквапливо розклали кісточки на столі.

– Я вам інші принесу, – вирвалося в мене. – Я принесу вам нове доміно, значно краще за це!

Вони повернули голови зовсім синхронно, як одна людина, і подивилися з недовірою.

– А хочете, я принесу вам… «Монополію»? Або іншу настільну гру? – сама не знаю, хто мене тяг за язика, просто хотілося зробити цим трьом істотам щось приємне. – Ігор тепер багато… Хочете «Каркассон»? «Зіллєварство» чи «Мафію»?

Усі троє одночасно всміхнулися. Усмішки були різні: Серго всміхався сором’язливо, Іван Іванович – стримано, дядько Толя – широко й щиро.

– Спасибі, дитинко, – сказав дядько Толя. – Нам так звичніше. А ти все одно принось, принось, як матимеш час. Подивимося, що у вас за монополія з мафією нині…

І, одночасно кивнувши, всі троє повернулися до гри.

* * *

– Ти змінила майбутнє, – сказав Льоша.

Поряд стояв Інструктор і дивився дуже уважно.

– Ніхто зсередини системи не здатний міняти майбутнє, – сказав Льоша твердо. – Я бачив, як розвалився університет, як звалився купол, як загинули десятки тисяч людей! Мільйони! Я бачив, як місто було стерте з лиця землі й Тіні захопили все. Я бачив правду, я завжди так бачу. А ти… не з нашого світу, Дашо.

Я запитально глянула на Інструктора.

– Що він іще сказав? – спитав той упівголоса, і я чомусь одразу здогадалася, кого він має на увазі.

– Батько? Він сказав… «Ти подарунок цьому світові».

Інструктор ледь осміхнувся. Кивнув, ляснув мене по плечі й покрокував до стола, де грали охоронці.

– І що це значить? – запитала я в Льоші.

– Ти підкидьок. По батькові – не людина. Або людина з іншої… системи координат.

– Круто, – сказала я. – Але… ви ж усе одно будете зі мною дружити, правда?

І Льоша обійняв мене так міцно, що удостоївся ревнивого погляду від Єгора.

* * *

У темному коридорі підземелля я наздогнала Мішу. Він, як і раніше, тримався так, що наче все, що діється, його не стосується.

– Дякую, – сказала я. – Ти врятував увесь світ.

Він кивнув, наче я подякувала йому за чашечку кави.

– Як ти довідався про Сема… тобто про Єгора?

У двох словах він розповів мені про те, що сталося, поки ми з Гришею сиділи в підземній в’язниці, і закінчив так:

– Нічого випадкового не буває. Я дізнався те, що повинен був дізнатися, у потрібний час.

– Але ти сам вирішив.

– У мене не було вибору.

– Був. Ти міг би спокійно сидіти вдома…

Закурликав Мішин телефон. Він одразу ж відповів на виклик:

– Лера? Як ти почуваєшся? Ну, не ображайся, я вийшов ненадовго… та не покинув, зараз вернуся! Добре, куплю… добре, принесу… Так, дуже скоро…

Він винувато всміхнувся, зустрівшись зі мною поглядом:

– Ти теж могла не рятувати Леру. Кинула б у портал… чи як ви цю штуку називаєте. Але ти її врятувала…

Ще секунда – і я бовкнула б: «Ти ж мене за це не лаятимеш?» Я б язика собі відгризла після такого! Добре, що з часом у мене дедалі краще виходить ловити дурниці перш, ніж вони злітають з язика.

– Я залишуся з нею, – сказав Міша.

«Але ж ти її не любиш», – мовчки подумала я.

– Я за неї відповідаю, – сказав він дуже серйозно. – Не можу зараз кинути. Після всього, що було. Може, пізніше, потім…

Я багато чим йому завдячувала і як чесний товариш повинна була після цих слів сказати: «Мішо, не буде ніяких «потім», не обманюйся! Не роби нещасним себе й не муч її!» Але чесний товариш у мені зіщулився, як змерзле мишеня, і я легкодухо промовчала.

* * *

Яскраво-синя Лізина «Шкода» з трохи подряпаним боком мчала по ґрунтовій дорозі в Калузькій області.

Жінка прибирала в палісаднику: згрібала суху траву легкими граблями, розпушувала клумби. Низький паркан, давно не фарбований, покосився, маленький будинок давно потребував ремонту, колії в жовтій глині заросли бур’янами. Маленькі жовті айстри, майже задушені пирієм, прозирали в щілини паркана. Жінка, не піднімаючи голови, механічно водила граблями, не звертаючи уваги на синю машину, яка тим часом під’їхала зовсім близько.

Машина зупинилася. Жінка глянула мигцем і продовжила свою роботу. За минулі кілька років вона різко постарішала, схудла, на підборідді з’явилися складки, очі під квітчастою робочою хусткою дивилися тільки вниз.

Дивлячись на неї з вікна машини, Єгор не зрушав з місця. Його руки лежали на колінах, і пальці гарячково вчепилися в цупку джинсову тканину.

– Ну йди, – сказала Ліза.

Єгор глибоко вдихнув. Відчинив дверцята машини. Я сиділа на задньому сидінні, між Піплом і Гришею, і бачила все крізь вітрове скло – до останньої крихітної деталі.

Єгор покрокував по дорозі до будинку – спершу повільно, потім дедалі прискорюючи крок. Жінка байдуже ковзнула по ньому поглядом. Схилилася. Повільно випросталася. Подивилася ще раз, нервовим рухом прийняла волосся, що вибилося з-під хустки…

Він уже біг. Жінка впустила граблі, ступила до хвіртки:

– Єгор?!

Він мчав щосили. Він так не бігав, мабуть, ніколи в житті.

– Єгоре!

Хвіртка грюкнула об паркан і захиталася на одній петлі. Жінка зависла на руках свого сина, обхопила за широкі плечі, обняла, як робила сотні разів уві сні – щоб потім прокинутися й усвідомити неминуче…

Тільки тепер сон був явою.