Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

– Тіні дуже небезпечні. Портал їх стримує, але чи надійний портал? Ні, інакше не потрібна була б Доставка. Портал – це виразка на тілі реальності. Це міна вповільненої дії. Це ядерний реактор під керуванням неписьменних ідіотів… Подумай, охоронцями ж стали випадкові люди: екскаваторник, геодезист, інженер. І відповідальний партійний працівник. Вони ще й слабшають з кожним роком. Масовий прорив Тіней – справа найближчого часу.

Я почувалася дитиною, яка вижила після землетрусу й опинилась під купою цегли. Жодної надії, ані найменшої, тільки тягар, біль і страх. Він знов налив мені води:

– На, випий, не розкисай… Усе можна владнати, усе можна виправити. Тільки треба поквапитися.

Він увімкнув величезну плазмову панель на стіні, і перше, що я побачила, – вихори над Головною будівлею університету. Ведуча швидко говорила англійською мовою щось про погодні катаклізми в Москві. Я побачила, як натуральний чорний смерч підхоплює й перекидає машину поряд з тим самим супермаркетом, де я завжди купувала продукти. На вулицях застигли величезні пробки, металися люди, репетувала сиреною поліцейська машина…

– Що це?!

– Погана погода в Москві… Насправді йде розгерметизація порталу, він готується до відкриття.

– Ні, – сказала я.

Він кивнув:

– Так, я тебе попереджав. Я готую відкриття порталу.

– Навіщо?! Це ж божевілля, натовпи Тіней… просто кінець світу!

– Навпаки! Якщо я їх впущу – я їх контролюватиму. Хазяїн глечика віддає накази джинові, хазяїн кресала віддає накази інфернальним собакам, той, хто відкрив посудину, керує всім, що всередині! Елементарно, ази прадавньої магії! Отож я рятую світ, Дашо, а не гублю його!

На екрані чергувалися кадри. Судячи з новин, Москву здорово порвало. Напевно, й заняття в університеті скасовано… Я недоречно згадала, що не зачинила кватирку, йдучи востаннє з гуртожитку. Коли це було? Триста років тому. У той день, коли розбився скляний чайник і скалки розсипалися по всій кімнаті…

– Мені вас поздоровити? – запитала я тихо. – Чи видати медаль за порятунок світу?

Він весело розсміявся:

– Ні, з тебе точно буде толк… Спасибі за поздоровлення. Я відкрию портал у найближчу годину.

– Тоді чому ви тут, а не там? – я кивнула на екран, де біснувалися смерчі. – Хочете відкрити – йдіть, відкривайте, з Інструктором заодно… познайомитесь.

– Потім, – він посміхнувся. – Містична природа Москви не терпить моєї присутності… поки що. Це давнє місто зі складною системою магічних захистів і противаг, тому мені доводиться діяти чужими руками. От для чого мені потрібний Сем… і ти.

Він відійшов до письмового стола, відімкнув шухляду, вийняв скриньку. Повернувся до мене, відкрив скриньку врочисто, як наречений, що вперше демонструє нареченій обручку. На чорному оксамиті всередині лежав мій амулет у вигляді ока.

Я придушила перше бажання й не стала його хапати. Ясно ж, що чаклун на це розраховував.

– Я одержав цю річ літаком, спецпосилкою, вчора, – він уважно спостерігав за мною. – Розкажи, як вона вперше опинилася в тебе на шиї?

– Мені його подарувала мама.

– Брехати мені не треба, будь ласка. Друга спроба?

Ніжно співали канарки, невидимі в гілках екзотичного дерева. Десь далеко продзвонив дзвіночок. Долинув ледь чутний шум великого міста – і стих; лялька, схожа на Сема, дивилася в стелю скляними очима.

– Добре, – повільно сказала я. – Мені було вісім років, я їхала на екскурсію, автобус потрапив на мосту в аварію…

Сухо, без епітетів, я розповіла йому історію амулета. Він слухав дуже уважно й здивувався, коли я замовкла:

– І все?

– А що ще? Мама каже, що амулет дістався мені від батька. Що в день катастрофи кулон сам з’явився в мене на шиї, і тому я врятувалася. Перевірити немає можливості. Це все.

– Ти добре пам’ятаєш, як ти впала з моста у воду?

– Узагалі не пам’ятаю. Тільки пам’ятаю, як я вже на березі й люди біжать до мене, кричать…

– І тобі було вісім років?

Я кивнула.

– Ти, напевно, добре плавала?

– Ні, не дуже. Я вже пізніше навчилася.

Він дивився уважно, з дивною напругою в погляді й навіть гіркотою. Я зрозуміла, що зуміла якось його вразити, хоч сама не розуміла чим.

– Твій батько дуже обережний, – сказав він нарешті. – Я б надіявся, що ти брешеш, але це не так…

– Хто мій батько? – вирвалося в мене.

Він наповнив свою чашку бурштиновим чаєм з чайника:

– Великий маг… інших світів і часів. Древніший за мене. Він виходець з Темного Світу, але з тих часів, коли він ще не був Темний.

– А що, були такі часи?!

– От бачиш, як ти мало знаєш.

– То розкажіть мені! – я розлютилася.

Він похитав головою:

– Я розраховував на твою пам’ять. На лист, який він повинен був тобі залишити… Ти б поділилася зі мною, як з другом, змістом цього листа… Але вийшло інакше. Я витратив на тебе стільки часу… а ти коштуєш дешевше, ніж я думав.

– Я не товар!

– Усе – товар, – сказав він з огидною переконаністю в голосі. – Твоє життя сьогодні різко подешевшало, але дещо іще в ціні. Крові не боїшся?

* * *

Він стягнув мою руку джгутом і застромив мені у вену товсту голку:

– Пальцями працюй, не зупиняйся…

Я не відчула болю. Чи тому, що досі була в шоці, чи то він добре давав раду зі шприцом. Кров побігла по тонкому шлангу, наповнила пробірку.

– Хочеш знати, навіщо це потрібно? Ходімо…

Ми пройшли анфіладою кімнат – я втратила їм лік. Серед усієї цієї розкоші, антикварних меблів і золочених книжкових корінців, кутих ґрат, стародавніх свічників, серед інтер’єрів, що імітували аристократичний замок, я сама собі здалася привидом – блідим змученим привидом у джинсах і светрі, з підкоченим рукавом і ваткою у згині ліктя.

Слуги, незворушні, мов шахові фігури, з’являлися на нашому шляху і відчиняли двері, кланялися, зникали. Нарешті ми опинилися в просторій кімнаті майже без меблів: кам’яна підлога й оздоблені світлим мармуром стіни, триногий круглий стіл і широка ніша навпроти заґратованого вікна.

У ніші стояла біла фігура. У першу секунду мені привиділася заморожена людина. У цю мить невидиме сонце за вікном вирішило раптом засяяти крізь хмару – й освітило нішу, як сцену.

Переді мною була статуя з білого сяючого каменю, статуя гарної жінки зі зверхнім лицем. Вона дивилася, здається, прямо на мене – дивилася єдиним оком, бо друге було ушкоджене і, здавалося, затягнуте більмом. Та навіть це не могло її спотворити. Поверхня каменю на її плечах і стегнах точнісінько імітувала ту саму жіночу шкіру, про яку кажуть «атласна». Рот був стиснутий уперто й глумливо. Оголені груди стирчали вгору.

Я підійшла ближче й аж тоді роздивилася, що кам’яна жінка зібрана зі скалок, з великих і малих шматочків, шви між ними були десь помітніші, а десь ледь угадувалися. І це теж не псувало жінки – вона здавалась переможницею, кам’яним феніксом, що повстав з мармурового пилу. Тільки одного ока, очного яблука із зіницею їй бракувало.

Чаклун поставив на білий триногий стіл скриньку зі срібним амулетом. Відкрив колбу з моєю кров’ю. Я згадала: ми з Германом у порожньому ресторані. Крапля моєї крові падає на амулет і сичить, як кислота, і по сріблу скачуть блискавки…

– Стара Тінь показала тобі нескладний фокус, – чаклун, здається, читав мої думки. – Стара Тінь – небезпечна тварюка, але примітивна… як акула з крихітним мозком. Дивись…

Він обернувся до статуї:

– Ця жінка була жрицею одного племені… багато тисяч років тому. Потім її перетворили на камінь, а на лиці написали заклинання, що відмикає будь-які двері… Усе, що замкнене. Потім статую розбили на тисячу частин і розкидали скалки по світу, щоб заклинання залишалося таємницею… А дехто почав збирати скалки й навіть успішно.

– Отже, вам потрібне відмикальне заклинання? Усе заради тексту?!

– Цей текст я знаю напам’ять ще змалку. Але цілісність статуї – умова того, що заклинання подіє. Щоб порушити рівновагу порталу, я мусив би зібрати її цілком. Але роботу не завершити, поки не активовано останнього компонента…

Він упівголоса заговорив мовою, від звучання якої мені стало холодно. Не перестаючи говорити, він крапнув моєю кров’ю на амулет. Як і того разу, кров закипіла й засичала кислотою, по сріблу застрибали крихітні блискавки…

– Ось амулет, осколок великої могутності, – він знову перейшов на російську. – Ось кров – спадщина великого роду… Ось і ти сама – тут, ти свідок і учасник великого чину!

І амулет змінився. Ледь-ледь, тіль-тіль перемінив обриси, немов попередня його форма була лише голограмою, ілюзією, а істинна форма проявилась аж тепер. Це теж було око, але нікому б не заманулося носити його на ланцюжку. Це був запечатаний у срібло дикий погляд, прадавній, заморожувальний, потужний.

– Ось вона, ця річ, – прошепотів чаклун. – І без твоєї крові вона даремна… Як і без твоєї присутності, без твоєї активної співучасті, бо ти дочка твого батька…

– Співучасті?!

– Так-так, ти стала моєю співучасницею, поздоровляю…

Він знову заговорив мовою, яка викликала в мене жах самим тільки звучанням. Благоговійно, кінчиками пальців він узяв річ, на яку перетворився мій амулет, підійшов до статуї, піднявся на крихітну драбину і, не перестаючи шепотіти, помістив амулет у єдине відповідне місце – у западину, де бракувало очного яблука із зіницею.

І фрагмент ліг в отвір, мов ключ у шпару, мов останній шматочок пазла в готову картину. Щось ледь чутно клацнуло…

І по кам’яній шкірі пробіг вогонь. Чаклун позадкував; статуя горіла, на її плечах і стегнах затягувалися рани, з розколотої статуя ставала цілою. У мене раптом з’явилась безглузда надія, що ця жінка може ожити, вистрибнути з кам’яної ніші, напасти на чаклуна й, мабуть, здолати його. Вона – може…

Але вогонь згас, а статуя стояла на місці. Обидва її ока дивилися мені в лице, а на лобі й щоках поверх білої шкіри проступали чорні знаки – в’язь, орнамент, мереживо.

Розділ двадцять перший
Закритий кластер

Не пам’ятаю, що було потім. Якимось чином ми знову опинилися в нього в кабінеті, і тепер я навіть з’їла щось, не пам’ятаю смаку. Він сидів у кріслі переді мною з планшетом на колінах і всміхався, наче ситий тигр-людожер:

– Дивися…

Знову засвітилася плазмова панель на стіні. Я побачила запис, зроблений на камеру телефону: вулиця, пробка, машини наглухо застрягли. Водії повиходили й курять, оглядаються, переговорюються, комусь дзвонять…

Я впізнала в пробці Лізину машину. Я впізнала саму Лізу: вона стояла біля відчинених водійських дверцят з телефоном у руках і здавалася дуже напруженою, хворою, навіть постарілою. Звуку не було – усе тонуло в шумі вітру, що завивав над містом, – але з руху Лізиних губ я прочитала розпачливий крик: «Де він? Де Гриша? Чому я не можу додзвонитися?!»

Потім вона спересердя зачинила дверцята й пішла, прискорюючи крок, лавіруючи між машинами. Камера сіпнулася, стежачи за нею. Я побачила, як Лізу оточують люди в сірих куртках позавідомчої охорони. Один відлітає, немов від удару, але інші навалюються втрьох на одну жінку. Камера стрибнула, показала небо, землю й туфлі оператора – чорні туфлі й сірі штани все тієї ж позавідомчої охоронної контори. Новий кадр – люди в сірому волокли Лізу вже на ношах, а вона лежала без ознак життя…

– Вона жива, – примирливо сказав чаклун. – І всі твої друзі живі… І будуть живі, бо ти ж не дурна й зробиш, як я сказав. На, подзвони Гриші…

Він подав мені свій смартфон. Я взяла, не розуміючи, що роблю.

– Натисни на екранчик, де зелененьке, і набереться Гришин мобільник. Скажи – нехай відкриє для тебе рамку.

* * *

Повітря у підземеллі стало ще густіше: воно липнуло до шкіри, наче мокра тканина. Сем кинувся до мене; насамперед я обережно оглянула його ліву руку. Пальці мали вигляд, наче їх прищемили дверима, – опухлі, й нігті почорніли, але всі фаланги були на місці.

– Боляче?

– Уже не дуже, – сказав він винувато.

– Я знаю, що було дуже боляче, – я погладила його зап’ястя. – Сем…

– Де ти була?! – Гриша нервово облизував запечені губи.

– У Лондоні… Він захопив усіх наших.

– Що?!

Я прикрила очі:

– У нього працює в Москві ціла група. Ні, не Тіні, вони люди… Охоронна фірма.

– Захопити Лізу люди не можуть, – впевнено сказав Гриша. – Хоч їх десять, хоч сто, ти знаєш, що може Ліза!

– Уже нічого не може. Ти не можеш відкривати рамки, Ліза не може битися. Піпл утратив нюх. Льоша взагалі осліп…

– Що?!

Я втомлено опустилася на дерев’яний настил, накритий ковдрою.

– Він показував мені запис. Льошу й Піпла взяли, коли Піпл виводив Льошу з офісу. Де Інструктор, я не знаю… У Москві екологічна катастрофа, смерчі й дикий вітер. Оголошено евакуацію.

Обидва довго мовчали. Гриша крутив у руках порожню пластикову пляшку; я вилаяла себе за те, що навіть не принесла їм води.

– Де Ліза? – пошепки запитав Гриша.

– Не знаю. Чаклун сказав, вона жива, і…

– Я обіцяю твоїй дружині безпеку, – Сем недбало провів рукою по волоссі. – В обмін на твою лояльність, Гришо. Дар’я може підтвердити – я дуже великодушний до службовців Доставки.

З його очей дивився чаклун:

– Малюй рамку, Гришо. Вийде тільки Сем.

Гриша подивився на мене; я розуміла, що можу сказати «ні». Я розуміла, що у відповідь чаклун катуватиме пластикову ляльку й Сем з болю качатиметься по підлозі, але Гриша – я знала – послухає тільки мене й зробить так, як я скажу…

– Малюй, Гришо, – сказала я.

Він моргнув. Відкинув пляшку, взявся за свій балончик, у густе повітря підземної в’язниці додався запах фарби.

Відкрилася рамка. Затремтіли нерівні оплавлені краї. Посміхнувшись, Сем – радше його ляльковод – глянув на мене й зробив крок у проріз. Стіна за ним зімкнулася, перетворилася на бетонний моноліт, залишивши мене й Гришу в задусі підземної темниці.

* * *

– Дашо, ти де? Дашо, ти де, ти чому не відповідаєш, ти хочеш, щоб у мене серце розірвалося?! Що у вас там у Москві діється? Ти де?!

Телефон, як і раніше, не ловив мережі, і дзвінок від мами, добравшись нарешті до мого апарата, порушував фізичні й інженерні закони.

– У нас погана погода, мамо.

– Погана?! Ти телевізор іноді дивишся? Там про вас таке показують! Негайно все кидай, приїжджай до мене…

– Мамо, поїзди не ходять.

– Як? Поїзди теж?!

– Не хвилюйся. Я в хорошому місці. Мені тут смерч не страшний.

– Де ти?

– У бомбосховищі, – зітхнула я.

Гриша мовчки й люто вертів ручку ліхтаря, заряджаючи акумулятор. Мама в телефоні на секунду замовкла – я боялася, що вона заплаче, але вона стрималася.

– Дашо… Ти себе бережи, будь ласка, ти ж розумієш…

– Не переживай за мене, мамо. Я бережу… І я тебе дуже люблю.

У телефоні почувся тріск, і дзвінок перервався. Гриша крутив ручку, ліхтар горів ледь-ледь. У моєму телефоні остаточно сів акумулятор. Апарат курликнув, і екран погас.

«Гришо, ми залишимось тут назавжди». Слова теліпались у мене на язиці, але промовляти їх уголос означало виявляти огидну слабкодухість. А крім того, мені здалося, що поки слова не промовлено, є надія.

Він переграв мене, не напружуючись. Інакше й бути не могло. Могутній чаклун не змагається з другокурсницею – він її використовує як річ, а потім кидає в підземеллі помирати. Років через сто які-небудь нові диґери знайдуть тут наші з Гришею кістяки й вирішать, що ми були романтичні закохані, які втекли від жорстокого світу в старе бомбосховище…

Якщо, звісно, через сто років земля ще буде населена.

– Гришо, а скільки… скільки приблизно Тіней може бути в Темному Світі?

Він знизав плечима й знов закрутив ручку ліхтаря.

– Як думаєш, якщо відкрити портал – вони зайдуть сюди всі чи якісь посоромляться?

Він не відповідав.

– Розумієш… помирати, коли ти нарешті зрозумів, як треба жити… це якось нерозумно. Давай не будемо вмирати?

– Давай, – відгукнувся він хрипко. – Я й не збираюся. Днів три у нас є…

Ліхтар неяскраво, але все-таки світив. Гриша взяв порожню пластикову пляшку, прискіпливо оглянув, відкрутив кришечку й почав дихати всередину.

– Що ти робиш?

– Зберуться випари… Буде трохи води.

– Гришо, ми ж посвячені. Ми мусимо щось придумати.

– Придумаємо, – сказав він. Це означало – «Так, я теж знаю, що ми тут помремо, але не хочу про це говорити».

– Як ви познайомилися?

– У школі, – відгукнувся він, одразу здогадавшись, про що я питаю. – Ми вчилися в одному класі. Одружилися через три місяці після випускного. Усі ще говорили, типу, ви розбіжитеся, не робіть дурниць. А ми за всі роки тільки раз посварилися, та й то через роботу…

Він мрійливо всміхнувся й одразу знов насупився. Думки про Лізину долю мучили його гірше за зубний біль.

– То що, кохання існує?

– Аякже, – він знов дмухнув у пляшку й закашлявся. – Авжеж, існує…

Він раптом згорбився, як старий:

– Тіні… там, усередині… З ними є ті, кого ми піймали й видворили. Вони нас ненавидять. Особливо Лізу. Вона ж їх викидала. Якщо вони її знайдуть… Захочуть помститися… А мене не буде поруч…

– Ліза дуже сильна, – сказала я.

– Духом – так… Але чаклун подбав, щоб у всьому іншому вона стала дуже слабка…

Я згадала, як дивилась Тамара: «Ви ще в мене в ногах наваляєтесь». І як пропалював мене поглядом Герман. Звісно, у Лізи з роками з’явилися вороги за порталом – але в мене за кілька днів їх назбиралося не менше.

Гриша загвинтив пляшку й струснув. Випари зібралися в одну-єдину краплю на рифленому дні.

– Це проти законів фізики, – сумно пробурмотів Гриша. – Неможливо перетворити внутрішню вологу у воду, якою можна напитися.

– Ти «Дюну» читав? У них були спеціальні костюми…

– Я пам’ятаю, – сказав Гриша. – Дашо, а як же Інструктор? Хіба він не зупинить цього… чаклуна?

– Спробує.

– Дашо, а якщо ти подивишся… Ну, особливим поглядом… Може, роздивишся щось назовні? Ти казала, що бачиш землю прозорою – ну то спробуй!

Я протерла запалені очі. Зосередилася – тепер це було непросто. Глибоко дихаючи, наче під важким тягарем, я озирнулася навколо, намагаючись проникнути поглядом за межі нашої бетонної коробки.

Тривожне червоне світло було схоже на аварійну лампу, що блимає на вкритому пилюкою забутому пульті. Як у фільмах про глобальну катастрофу – нагорі давно руїни, а в глибокій шахті на пульті військової бази все блимає, попереджає, беззвучно кричить про небезпеку червоний вогник. Я подивилась на Гришу – він був увесь сірий, сивий з горя й зі страху за Лізу і здався набагато старшим за свої роки. Замість його невдалих графіті, які так і не відкрилися рамками, на стінах були криво написані слова: «Відкрийся… Відкрийся… Будь ласка, відкрий… Допоможіть…»

І чотири слова різко вибивалися з сірої тьми, написані фосфоресцентною синьою фарбою: «Тато йде на допомогу».

Я кліпнула. Червоний відблиск пропав, я знову дивилася на світ звичайним, буденним поглядом, і ніяких написів на стіні не було. А якщо подивитись отак…

Світ змінився. Червоне світло замигтіло швидше, спалахами, і сині букви проступили яскравіше: «Тато йде на допомогу».

Я вже бачила цей напис. Зроблений тим самим почерком, з точністю до дрібної лінії. На стіні лікарняної палати, де помирала Маша Хлєбнікова і де Тінь-Герман ледь мене не вбив. Пізніше я розпитувала Інструктора, що це могло значити, а він пояснив, що я бачила, скоріше за все, матеріалізоване марення, – батько дівчинки Маші так мріяв її врятувати й навіть вірив, що йому це вдасться…

«Тато йде на допомогу».

– Дашо, – сказав Гриша. – Ти щось побачила?

– Почекай…

Я ідіотка. Мені треба було дотиснути чаклуна, змусити його розповісти про батька. Хоча… він міг би збрехати. Або відмовитися говорити. Я була не в тому становищі, щоб чогось вимагати.

Я згадала: бурштиновий чай перетікає з порцелянового носика в білу чашку. «Хто мій батько?» – «Великий маг… інших світів і часів. Давніший за мене. Він виходець з Темного Світу, але з тих часів, коли він ще не був Темним…»

– Тату? – тихо запитала я вголос.

Нічого не сталося. І чого це я розмріялася – авжеж, «великий маг»! Дочка трохи не здохла в тій лікарняній палаті й пізніше, коли Тінь загрожувала мамі… Він мені допоміг?! Ні. Та й скільки в нього взагалі дочок? Чому він кинув мою маму тоді, як був найбільше їй потрібний?!

Я підійшла до стіни, на якій фосфоресціював напис. Дотяглася долонею до першої букви «о»…

Бетонна стіна завібрувала під моїми пальцями.

* * *

Автобус мчав по дорозі, наша весела вихователька не давала пісні замовкнути ні на секунду. Сама співала голосно, трохи фальшиво, але дуже життєрадісно.

Я сиділа праворуч, коло вікна. Пам’ятаю, як розігрілося на сонці тверде шкіряне сидіння, як вирвалась у відкрите віконце й розвівалася на вітрі смугаста завіска. Автобус був старий, але ще міцний, з сизими шибками у світлих металевих рамах, а у водія під вітровим склом висіла лялька з довгим волоссям. Я пам’ятаю, як з інтересом поглядала на цю ляльку…

А потім нас підкинуло на горбику, і ще раз, і ще – я боляче стукнулася об поручень. Вихователька обернулась до водія, щось обурено запитала… І раптом заверещала. Цей вереск неможливо забути – як, як так вийшло, що я його забула?!

Водій матюкався, перекрикуючи виття вітру. Вилетіла шибка, потім друга. Вихователька накрила собою двох малюків на передньому сидінні. Я ж пам’ятаю – біла від жаху, вона накрила їх собою, хоча автобусом метляло так, що її руки от-от мали зірватися з поручня…

А потім мене раптом кинуло вбік. Я пам’ятаю, як огидно тріщало скло й зависали, розлітаючись, скалки. Я летіла спиною вперед, страшенно довго летіла, не могла навіть крикнути – перехопило дух…

А потім настала вода. Вона була схожа на скло, і від холоду відразу заболіло все тіло. Холодна вода не остуджує – вона болить.

А потім я занурилася в темряву й лід.

А потім крізь цю смерть прорвався потік світла.

* * *

– Дашо, що сталося?!

Мене трясло так, що я боялася відкусити язика.

– Даша?!

– Мій батько… Він знав, що станеться… все це. Він знав наперед…

Гриша лагідно взяв мене за руки:

– Може, в тебе просто… ти занадто…

Я замотала головою так переконано, що навіть тьмяний ліхтар, здається, засвітився яскравіше. Гришині руки стислись на моїх зап’ястях:

– І що нам робити?!

Я кивнула:

– Відійди, будь ласка, від дверей…

Гриша позадкував. Я стала навпроти дверей – важких, наглухо замкнених дверей бомбосховища, без єдиної зачіпки, шпари або ручки. Я подивилася на двері й злякалася до липкого поту.

Якщо в мене зараз не вийде… Тоді все, що я бачила, – маячня.

Я сплела пальці, як це робила Ліза. Не наважилась. Розім’яла долоні. Потім згадала, як тікала по даху Тамара і як я силою волі притягла її до себе…

«Це закритий кластер твоєї пам’яті! Ти забудеш сказане й згадаєш, коли настане час!»

Його лице світилося крізь товщу води, спокійне й упевнене. Пухирці з мого рота здіймалися догори – але в цьому видовищі більше не було паніки. Було свято: повітряні кулі. Ялинкові іграшки. Пухирці, що летять на світло, що виблискують райдужними яскравими боками.

«Ти ключ. Не амулет, а ти. Не заклинання, а ти. Ти відчиниш будь-які двері. Спробуй».

Я глибоко вдихнула – й різко опустила руку, розрубала повітря ребром долоні. Двері бомбосховища, невразливі й старовинні, ухнули, заскреготали й одчинилися, наче наша гуртожитська кватирка від протягу. Ззовні увірвалося нове повітря – і зимний дух зовнішнього підземелля здався мені кришталево чистим у ту мить.

Гуркіт довго відлунював у підземних коридорах. Згори, з невидимої щілини, виповзла цівка засохлого цементу й заструменіла по стіні.

– Дар’є, – сказав Гриша, і вираз його голосу я не взялася б описувати. – Це… це що?!

– Потім поясню, – прошепотіла я. – Скоріше! Сем уже біля порталу!