Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

– Пророк криворукий! – Ліза обернулася до Льоші. – Не міг по-людськи зачинити вікно?

– Я просто не встиг! – Льоша мав винний вигляд.

– А сказати «не засмучуйся» встиг?!

– Ти пророк? – запитала я пошепки.

– Ну в якомусь сенсі пророк… – він розвів руками. – Можу бачити майбутнє на кілька хвилин наперед, та й то не завжди.

– Що буде завтра? – запитала я жадібно.

Він знизав плечима.

– Коли наступного разу з’явиться Тінь?!

– Ти людську мову розумієш чи ні? – Ліза збирала керамічні уламки. – Він бачить максимум на хвилину… Та й то, в майбутнього бувають варіації… Не прощу тобі, Олексію, цієї вази.

Розділ десятий
Жертви

По дорозі на заняття я раз у раз оглядалася – чи не наздожене мене їздець на сеґвеї. Дарма. Замість сеґвея виявилася машина «швидкої допомоги» – блимаючи й гудучи, вона об’їхала пробку по пішохідній доріжці й покотила до Головної будівлі.

– Знову вона, – з відразою сказала веснянкувата дівчина за два кроки від мене.

– Хто? – запитала її подруга.

– Та є там одна гадюка… Приїжджає на пари на «швидкій». Щоб у пробках не стояти.

– Та ти що?

– Точно. Просто башляє і їде під сиреною.

Вони пішли вперед, лаючись і обурюючись уголос, і я подумки була цілком згодна з їхнім обуренням. Я й раніше чула про людей, які наймають «швидку» для швидких поїздок по місту. Це було, на мою думку, за межею добра й зла.

Настрій у мене був не те щоб депресивний, але добряче меланхолійний. Я думала про маму: «Не надійся, вампіри на таких, як ми, не западають». Ну звідки в неї це сміття в голові? Наче ж доросла жінка…

І ще більше я думала про батька. Уперше в житті мені спало на думку, що історія з таємничою появою амулета в мене на шиї могла не бути вигадкою. Якщо вірити Лізі, то всі працівники Доставки були відзначені Темним Світом – за тих чи тих обставин. А я, виходить, пірнула з автобуса – просто в річку… Крижана вода, п’ятиметрова глибина, вири й підводні корчі-топляки. І ще «бики» старого моста, в один з них я не вписалася буквально дивом. Мені вісім років, я майже не вмію плавати, але чомусь вибираюся з води біля самого моста – попри дику течію. Це що, нормально?

Я повинна була в той день померти, проте вижила. Чому? Або, якщо правильно ставити питання, навіщо?

І, звісно, я думала про Сема. Він мені весь час потрапляв на очі – я бачила його лице в кожному стрічному. Здригалася, мороз біг по спині, вдивлялась – і облом. І ще. І ще. Простіше було просто заплющити очі й уявити, що Сем поруч.

Дві пари я просиділа, мов у тумані. В обід пішла в їдальню, сподіваючись зустріти там Сема, і тут мене наздогнав дзвінок від Лізи:

– Давай до Головної будівлі швидко.

– У мене починається пара через…

– Ти глуха?! Я кажу, біжи до Головної будівлі, щоб ти там була просто зараз!

Я зумисне повільно розламала свій пряник. Ні, я не рабиня, не солдат в армії, я не підписувала ніякого контракту. Мені не можна так просто сказати – «біжи», я не побіжу, як собачка. Не треба мене обманювати, красти в мене амулети, маніпулювати, «випробовувати» – я вільна людина і в службу Доставки не напрошувалася…

Мої руки самі по собі кришили пряник на серветку. Що там сталося? Знову Тінь?

* * *

Коло прохідної Головної будівлі стояла «швидка допомога». Я протислася крізь юрбу, хоч зазвичай цього не роблю. Я ніколи не витріщаюся на нещасні випадки і їхні наслідки: якщо не можу допомогти, просто йду геть. Але зараз я була не ґавою: я була при виконанні обов’язків, хоч боюсь уявити, який вигляд це мало збоку.

На ношах лежала дівчина. Блондинка, з волоссям до плечей, дуже бліда. Я стисла в долоні свій амулет, уже приблизно знаючи, що побачу: знак Тіні на скроні, кров на губах, можливо, очі із закоченими зіницями…

Я помилилася. Ця дівчина була не схожа на інших жертв.

Її голова була як кокон. Як муха, сповита павуком. Лице майже повністю ховалося під білястими нитками: вони вилися навколо її голови, впивалися в шкіру, щільно прилягали одна до одної. Я відчула, як шлунок підступає до горла.

Чиясь рука лягла мені на плече. Я обернулася; поруч стояв Піпл, дуже похмурий. Його ніздрі нервово тремтіли:

– Що ти бачиш?

– Не розумію, – зізналася я. – Вона вся така…

– Її не піратять, – жорстко сказав він. – Її просто вбивають. Інший процес, сам не можу зрозуміти.

Водій «швидкої» відчинив задні дверцята, в цю мить коло тротуару з вищанням зупинилася машина, неосяжних розмірів блискучий чорний «Лексус». Відчинились пасажирські дверцята, вискочив чоловік у костюмі – краватка з’їхала набік, м’ясисте лице матово-біле – і рвонув до «швидкої».

– Пропусти! – він грубо розштовхував людей зі свого шляху. – Відійди!

Так само безцеремонно він відіпхнув лікаря. Кинувся до дівчини на ношах:

– Машенько! Доцю! Я тут, подивись… Тато прийшов!

І, як божевільний, почав термосити її за плече.

Лікар обурився:

– Перестаньте її трясти! Ви що, з глузду з’їхали?! Сідайте в машину, ми повеземо її в чергову…

Чоловік у костюмі схопив водія за комір:

– Повезеш, куди я скажу! Ясно, сука?!

Він іще щось кричав, з рота йому виривалися крапельки слини й падали лікареві на лице. Той мовчав, тільки ледь помітно морщився. Я була вражена його витримкою – хоч кому, як не лікареві «швидкої», мати залізні нерви…

– Подивися на нього, – сухо велів Піпл.

Внутрішньо ціпеніючи, я намацала свій амулет і знову стисла його в долоні. І ледь не закричала на все горло.

Чоловік у костюмі мав страшний вигляд. Його лице було вкрите шаром крові, частково зсілої, частково свіжої. На скроні огидним шкірястим наростом сиділа та сама, вже знайома мені печатка – знак Тіні.

Фігура лікаря була сіра, наче наповнена зсередини сигаретним димом. Над його головою танцювали іскри люті. Чоловік у костюмі нападався на нього й кричав:

– Я тебе згною! Я тебе посаджу! Ти в мене кишки свої виплюнеш!

Я озирнулась, не випускаючи амулета з руки. Обличчя навколо розпливалися перед очима – хтось зловтішався, хтось співчував, але Тіні серед них не було…

У голові мені закрутилося.

– Вона зранку вже була хвора, – сказали за два кроки від мене за спиною. – Сама не своя. І ще ці долари…

Я обернулася. Поруч стояла Лера – от кого я найменше прагнула зараз бачити.

– Долари? – механічно перепитала я. – Ти знаєш, що з нею сталося?

– Хочеш поговорити про чуже горе? – Лера прижмурилася.

Я згадала залізну витримку лікаря зі «швидкої» і теж стрималася:

– Я хочу їй допомогти.

– Ти лікар? Покажи диплом!

Я знову стрималась, але питати більше не стала. Якщо знає Лера, то мають бути ще свідки: однокурсники, друзі, сусіди.

– За минулі два дні вона двічі міняла парфуми, – замислено сказав Піпл, дивлячись услід Лері, коли та пішла.

– Ти про що?

– Вона відчуває в тобі суперницю. Боїться втратити свого хлопця, а як його втримати, не знає.

– Не потрібен мені її хлопець, навіть з доплатою… І знаєш що? Домовимося, що ти не будеш доповідати про все, що винюхав. Хто міняв парфуми, у кого який день циклу…

Ноші вже поставили в машину. Чоловік у костюмі надривно кричав у телефон:

– Зараз! У цю ж секунду! Це моя дочка, ясно? Який, к чорту, діагноз, я не знаю, вона непритомна!

Так само горлаючи, він заліз у машину «швидкої», і вона одразу ж рушила. Я зробила кілька кроків за машиною:

– Ми що, їх відпускаємо?!

– Знайдемо, – Піпл був незвично пригнічений. – Знайти їх у лікарні не проблема… Проблема – знайти Тінь. Вона, судячи з усього, непроста…

Юрба почала розсмоктуватися: заняття вже йшли. Піпл стис мій лікоть: на лаві коло входу сиділа дівчина й ридала, не напоказ, а тихенько, вдаючи, що пише есемес на телефоні.

– Подивись, у що вона взута, – сказав Піпл.

На ногах у дівчини були кросівки – на вигляд дуже недешеві, але загалом цілком звичайні.

– І що?

– Це кросівки жертви. Отже, вони подруги або близькі знайомі. Давай, може, це наш єдиний шанс…

– Чому не ти?

– З тобою вона легше піде на контакт! Ну, давай, час дорогий…

Не можу сказати, що мені легко заговорювати з незнайомими людьми, особливо коли вони плачуть. Але вибору не було. Я зітхнула – і пішла до дівчини в кросівках.

* * *

Марія Хлєбнікова, дев’ятнадцять років, ніколи не хворіла. Займалася спортом, не пропускала фізкультури. За кілька годин до своєї термінової госпіталізації вона приїхала на заняття, за злою іронією долі, на «швидкій». Оминаючи ранкові пробки.

У коридорі навчального корпусу Маша вийняла з сумки кросівки, взяті на фізкультуру, і віддала однокурсниці Ірі, тій самій, що плакала зараз на лаві.

– Мене запросили ввечері в клуб, я взула нові туфлі… А вони виявилися «іспанськими черевиками». Хоч знімай і йди босоніж… Маша побачила й дала мені свої кросівки, у нас однаковий розмір…

– Щедра.

– Вона взагалі класна дівчина. Хто про неї гидоту говорить – просто дурні…

– Уранці вона була здорова?

– Так, цілком… Ми сіли поруч на парі, вона розгортає книжку… А там усередині долар лежить, увесь у плямах крові. І тут я помітила, що Маша десь порізалась – руки перемазані кров’ю, і на блузці плями. Я запитала: де ти поранилась? А вона раптом розхвилювалася, почала злитися, нервуватися… Що за фігня, каже. Мені, каже, сьогодні долари-одинички звідусіль лізуть у руки, і ще я весь час себе раню і не пам’ятаю чому. Може, каже, це хтось так жартує? У книжці долар, у сумці долар, теж забруднений. Хот-дог купила – і там Джордж Вашинґтон з портрета дивиться, увесь червоний, у томаті. Ну от нащо таке робити?!

Ми з Піплом перезирнулися.

– А потім?

– Потім вона пішла в туалет, я її чекала, чую – крик… Вриваюся, а вона на підлозі, в неї судоми… Не можу – очі заплющу, і вона перед очима… Б’ється…

Іра заридала, тепер уже не криючись, уголос. Поруч стали зупинятися люди. Піпл жестом дав їм зрозуміти – проходьте, мовляв, самі впораємося.

– Вона так закричала, – крізь сльози прошепотіла Іра. – Такий моторошний крик… Неначе побачила… навіть не знаю що. Дуже страшно.

Я відчула, що мерзну – хоч на той час вийшло сонечко й надворі стало відчутно тепліше.

* * *

– Тут.

Я роззирнулась. Раковини, дзеркала, чавунна батарея під вікном. На підлозі – крапля крові, і кілька крапель на порцеляновій раковині. Іра, схлипуючи, зачинила двері…

…І я побачила величезний плакат з внутрішнього боку дверей – збільшене зображення долара. Плакат був старий, де-не-де надірваний, на портреті в овальній рамці темніли бурі плями, і здавалося, що Вашинґтон дивиться дуже недобре – лиховісно.

– Ти чекала зовні? – я не могла відвести від нього погляд.

Іра кивнула:

– Ми поспішали. У їдальні черга… Хоч раніше Маша приносила їжу з дому – ну, делікатеси всякі, завжди свіжа риба… Ділилася з дівчатами. Вона взагалі нас балувала, а сама любила фастфуд… тобто любить.

Я все ще дивилася в намальоване Вашинґтонове лице. Іра схлипнула:

– Я додому піду… Не можу сьогодні вчитися… Нема сили…

– Усе буде добре, – сказала я без особливої впевненості.

Надворі дмухнув вітер, метнулися тіні хмар, і крізь матову шибку якось дивно впало світло. Лице на величезному плакаті-доларі на мить стало огидною моторошною пикою…

У цю мить Іра вийшла, відчинивши двері, і плакат відвернувся від мене. Я придержала дверну ручку, легкодухо не бажаючи бачити його знову.

У коридорі стояв, роздимаючи ніздрі, Піпл:

– Шукай під батареєю!

– Що?

– Тут має бути її річ. Шукай скоріше.

Я нахилилася. Під батареєю в туалеті блищав метал.

* * *

Чекати відповіді довелося недовго.

– Ти дуже пошкодуєш, коли я тебе знайду, – уривчасто сказав голос її батька.

– Я… Я знайшла телефон вашої дочки там, де вона його впустила. В університеті!

Коротка пауза.

– Тобі подзвонять і скажуть, куди його привезти.

– Річ у тім, що я можу вам допомогти…

Він обірвав розмову. Трубка замовкла.

– Ну й падлюка, – я глибоко вдихнула. – Такого й рятувати не хочеться.

Ми сиділи в парку на лаві: я, Піпл, Ліза й Гриша. Поряд височіла громада університету. Насувалася гроза, а з нею, здається, сильний дощ: небо наливалося сизим кольором, кущі пригиналися, ніби бажаючи сховатися, пил злітав смерчами, піщини впивалися в лице.

– Отже, жертва – це він?

– Так.

– А дівчина?

– Виходить, що теж жертва, – сказав Гриша не дуже впевнено.

– Ні, – сказав Піпл. – Дівчина – знаряддя Тіні. Транзакція йде від татка, а дівчина… просто вмирає.

– Скільки в них… у нас часу? Приблизно?

Піпл подумав:

– Мало. Години дві чи три. Куди її забрали, ми знаємо?

Гриша кивнув:

– Льоша довідався. Приватна лікарня. Вона непритомна. Діагнозу немає. Татко лютує.

Мені сяйнула думка:

– А може, Тінь з’явиться під кінець транзакції? Ну, вони ж у дев’яноста відсотках випадків… Ми підстережемо її в лікарні, і все!

– Так, – помовчавши, сказав Піпл. – Теоретично так. Але ця Тінь… Я казав, вона непроста.

– А є прості Тіні – й непрості?

Новий порив вітру пройшовся по алеї, зриваючи листя з кущів.

– А тобі Інструктор не розповідав? – запитала Ліза.

– Що саме?

– Щодо простих Тіней і… ні?

– Не розумію, – зізналась я.

Ліза й Гриша перезирнулися. Ліза хотіла щось сказати, але тут Піпл нервово принюхався:

– Та-ак… На ловця і звір біжить.

Гілки найближчої ялинки заворушилися, наче в новорічній казці. З хвої вибрався чоловік. Незрозуміло, як він там уміщався, але ще більше я була вражена, коли зрозуміла, що білий наліт на його одязі – це паморозь. Лице новоприбулого було вкрите кристаликами льоду, крижані голки злітали з одягу, коли він рухався, незграбно й повільно, наче пізно восени підморожена муха.

Його погляд упав на нас – у ньому спершу проявилася цікавість, а за мить – жах. Він кинувся тікати по алеї, залишаючи білий слід, але Ліза двома кроками його наздогнала й повалила на землю.

– Це ти невдало зайшов, – сказав Гриша майже зі співчуттям, витягаючи балон з фарбою. – Тільки зайшов – і зразу підеш назад, навіть зжерти нікого не встиг…

– Хочу зігрітися, – пролепетав хлопець укритими інеєм губами.

Піпл принюхався:

– Цей не останній. Півдесятка на території. Масовий прорив, видно, під грозу.

Ліза витягла з дамської сумочки зимові рукавиці:

– Поки я тягну до порталу цього, хто ловить інших?

– Я, – сказав Піпл. – Гриша, ти забезпечуєш логістику.

Гриша кивнув. Вони були давно зіграною, спаяною командою й розуміли одне одного з півслова.

– Почекайте, – сказала я. – А ці… жертви? Дівчина і її батько?

– У них ще є час.

– Піпл сказав – мало часу! Давайте розділимося: хтось залишиться тут, а інші поїдуть у лікарню!

– Ти давно в нас працюєш? – уривчасто запитала Ліза.

– Недавно…

– Ну то й не командуй! У тебе завдання – патрулювати територію. Виконуй!

З тріском стрибнула блискавка над нашими головами. Висвітила шпиль університету.

Розділ одинадцятий
Долар

Блискавки періщили одна за одною, а дощу не було; я сиділа на лаві, розгублена й зла, періодично стискаючи в долоні амулет.

Гроза, побачена моїм особливим поглядом, була моторошна, та водночас і заворожувала. У небі чергувалися сизі спадні й жовтогарячі висхідні повітряні потоки, боролися, спліталися, здіймалися гребенями, і страшно було уявити, що оце такий повітряний океан нависає над нашими головами щодня. А зараз океан штормило, і я дуже скоро відвела від неба очі: мене почало нудити.

Інструктор виявився маніпулятором. Ліза гаркає на мене, як фельдфебель. І не дивно – це ж я, у мене вічно проблеми, мама сказала б: «Перевір, що ти робиш не так. Не може бути, щоб усі навколо були погані, одна ти хороша».

– Ой, Машенько, тато дзвонить! Машенько, відповідай! Тато дзвонить!

Я з несподіванки підстрибнула. Покрутила головою; поряд нікого не було. Це Машин телефон раптом ожив, розговорився, забелькотав пустотливим голоском:

– Тато дзвонить! Машенько, відповідай!

Машенька не могла відповісти – вона помирала, не приходячи до тями, в одній з приватних московських клінік. Я провела пальцем по екрану, приймаючи за неї цей виклик.

– Що ти казала про «допомогу»? – мій співрозмовник говорив, наче насилу витискав кожне слово. – Ти хто така? Лікар?

– Ні, я не лікар, але… Я здогадуюся, що відбувається з вами й вашою дочкою. Я можу…

– Ти заодно з ним, так? Скажи йому: я віддам цей долар. Нехай бере.

– Я… ні. Я не заодно з ним. Я…

– Ти мені брешеш?!

– Ні, послухайте…

У телефоні почулися дивні звуки. Я з жахом розпізнала ридання.

– Я хочу все повернути, – проридав чоловік у костюмі. – Я віддам усе… Якщо ти не з ним, як ти мені допоможеш?

– Назвіть адресу, – сказала я твердо.

У телефоні запала тиша.

– Тільки приїдь одна, – прохрипів його голос. – Якщо я дізнаюся, що це підстава…

Коли він починав погрожувати, йому, очевидно, робилося світліше на душі. Він погрожував легко й природно, як щуки плавають, а горобці літають.

– Якщо ви будете мені грубіянити, я не приїду, – сказала я. – Вибирайте.

Ушпарив дощ. Перші краплі обіцяли велику зливу.

– Приїдь, – сказав мій співрозмовник у телефоні. – Адресу я пришлю.

* * *

Чи було мені страшно? Ледь-ледь. Адреналін вирував так, що для страху не залишалося місця.

Чи сумнівалась я в тому, що роблю? Анітрохи. Я вже стикалася з Тінями. Легкі перемоги розбещують, але в ту хвилину я про це не замислювалася.

Приватна клініка була недалеко від університету. Коли я вийшла з метро, дощ уже вщух. Я увімкнула навігатор на Машиному телефоні й незабаром уже заходила у скляні двері лікарні, неймовірно пафосної зовні й усередині.

– Вас попередили, що я прийду?

Охоронець на вході кивнув.

Я наділа бахіли й стисла в долоні амулет…

Широкий бурий слід вів від входу по коридору. Наче тут провезли на каталці діряву цистерну з кров’ю, а не тендітну дівчину. У мене затремтіли ніздрі, як у Піпла, – мені вчувся запах, якого не було й бути не могло, бо насправді в коридорі виблискували чистотою вимиті кахлі.

У глибині коридора біля дверей стояли два охоронці. Її батько якось дуже серйозно ставився до життя.

На вході в палату я раптом злякалася.

Подолала страх, постукала й зайшла.

* * *

На обох руках у неї були катетери, навколо громадилися стойки з крапельницями, на екранах позначався пульс, дуже слабкий, і тиск, дуже низький. У палаті нікого не було, крім пацієнтки – і чоловіка в костюмі.

Він устиг позбутися піджака й краватки. Нагрудна кишеня його білої сорочки мала такий вигляд, ніби в ній тримали свіжовідрізаний палець: кров заливала сорочку до пояса. Печать на скроні стовбурчилася потворним шкірястим наростом.

– Що це? – я вказала на кишеню його сорочки.

– Ти хто? – запитав він уривчасто. – Екстрасенс?

– Що у вас у кишені?

Він подивився на мене зі страхом. Тремтячою рукою потягся до кишені…

На його долоні лежав долар-одиничка. Надірваний край, чорнильна ляпка, – купюра бувала в бувальцях.

Амулет уп’явся мені в долоню. Я побачила істинну суть цієї купюри – вона була просочена кров’ю й кишіла червою.

– Що це?!

– Це мій талісман, – прошепотів він. – Подарунок. Приносив мені щастя. Пацанів перебили в дев’яності – а я цілий. Партнери розорилися в кризу – а я наварився… Це просто звичайний рваний бакс!

Він дихав крізь зуби – розумів, що це не звичайний бакс, хоч і рваний. Він відчував, що за річ лежить зараз на його долоні. Якби міг побачити – посивів би, напевно, водномить.

– Подарунок – чий?

– Мені заплатили, – повторив він уперто. – Чесно…

– Коли?

– Двадцять років тому…

– Не може бути, – вирвалося в мене.

– А тепер він хоче, щоб я повернув борг… Набігли відсотки…

– Хто хоче? Назвіть його ім’я! За що він вам заплатив?

Він дивився на мене хворими запаленими очима.

– Я продав душу, так? – запитав пошепки. – І немає порятунку, так? А Машенька в чому винна? Вона ні в чому… Я можу в пекло… А її ж за що?!

Дивитися, як ридає таврований пройдисвіт, було дуже страшно. Він підійшов до ліжка, на якому помирала його дочка, й опустився на коліна:

– Я не знав, я не знав, я не знав, що так станеться, що за мої гріхи розплачуватимешся ти, я не знав…

– Та все ти знав, не прикидайся, – сказав спокійний, майже веселий голос.

Я різко обернулась. Біля дверей палати стояв лікар у халаті й шапочці, у марлевій пов’язці, що закривала лице. У його руці, вибиваючись із загальної медичної картинки, виблискував здоровенний надкушений помідор.

Лікар причинив двері палати:

– Ти сам уклав угоду, ти обрав, як жити. Я на тобі чимало наварив, і ти себе не скривдив.

Він відтяг пов’язку з лиця вниз, на шию, і з насолодою відкусив од помідора. На лікарняну підлогу закрапав свіжий сік.

Я стисла амулет. Лікар був Тінню, і такою огидною, що я не готова була дивитися на неї довше секунди.

– Я тебе бачу! – вигукнула я.

– Привіт і тобі, Турук-Макто, – відгукнувся лікар цілком доброзичливо. – Що нового на Пандорі?

У людській подобі він мав вигляд доглянутого, в міру засмаглого, сухого й худорлявого чоловіка років тридцяти. Його відкрите лице викликало симпатію: пацієнти повинні такому лікареві вірити…

– Ти хотіла знати, за що я йому заплатив? За послугу. Дуже просту. Він зґвалтував у темному провулку одну надміру горду дівулю. Збив пиху, так би мовити. Я заплатив йому цим баксом – і ще удачею, безпекою, великою прухою на багато років. І як він розкрутився в дев’яності! Поки мутив свої справи, скільки людей розорив, довів до петлі, тупо замовив… А декого й сам придушив, було таке?

Чоловік у закривавленій сорочці застогнав.

– І мені з цього вигода, – знову заговорив «лікар». – Усі його жертви за двадцять років стали моїми жертвами. Він ніколи не замислювався, що сам – теж ланка в харчовому колі, хіба що жирніша… А ти, посвячена, як думаєш: він гідний жити?

Він втягував мене в розмову, і я виявила слабкість:

– Він – нехай, але дівчина ні в чому не винна!

– Вона його дочка, вона така сама, і ти це знаєш. Он двері, посвячена. Якщо ти зараз підеш – я вдам, що тебе не бачив.

Він смачно відкусив від помідора. Полився сік. Тоненько запищав медичний прилад біля ліжка – тривога, непорядок, біда, на допомогу…

Я вихопила з сумки пляшку молока, яку заздалегідь купила в метро. Цей прийом уже один раз спрацював, і спрацював чудово, то чом би йому не спрацювати зараз? Щосили я хлюпнула молоком у Тінь, що стояла переді мною…

Молоко хвилею вдарилося об лікарняну стіну й розбилося білою ляпкою. Там, де щойно стояв «доктор», уже нікого не було.

– Дитячий садок, – сказали в мене за спиною.

Він сидів на підвіконні за п’ять кроків од мене і демонстрував нудьгу. І тут мені вперше стало страшно.

– Твоя наївність межує з недоумством. Дуже шкода.

Він зіскочив з підвіконня й ворухнув пальцями. Ланцюжок мого амулета раптом сіпнувся на шиї – і стягся, врізавшись у шкіру, мов зашморг.

Я вчепилася в нього руками. Ланцюжок різав пальці й стискався дедалі тугіше. Від такого натягу він мав би порватися, цей тоненький срібний ланцюжок, але хоч як я намагалася, звільнитися не могла.

Потемніло перед очима. Підлога стала дибки і вдарила мене в лице. Тільки не панікувати, подумала я і забилася в моторошній паніці.

Постукали в двері палати. Спершу непевно, потім різкіше. Двері сіпнулися, але не відчинились. Звідки на лікарняних дверях такі міцні замки?!

Я зрозуміла, що непритомнію. Світ нависав наді мною, перевернутий, зі спотвореними пропорціями. Я бачила знизу конструкцію ліжка, шланги крапельниць і блискучі туфлі «лікаря». Я бачила, як чоловік у закривавленій сорочці з божевільним лицем підкрадається до «лікаря» ззаду. Як замахується стільцем, тримаючи за ніжку…

І він ударив. Стілець тарахнув об підлогу, залишивши вибоїну на ламінаті. «Лікаря» на колишньому місці не було – він стояв в іншому кінці кімнати, за ліжком, і дивився докірливо:

– Пожив. Зізнайся, пожив, на всю губу пожив! Розповів би про свої пригоди, покаявся наостанку, як належить…

Чоловік у закривавленій сорочці осів, як квітневий сніг, зробив крок уперед і раптом упав перед «лікарем» на коліна. Хотів щось сказати – і схопився за серце.

– Ну, ну, – «лікар» зупинився над тілом, що корчилося на підлозі. – Альфа-самець. Хазяїн життя.

Він обернувся до мене. Раптом весело підморгнув. Ланцюжок у мене на шиї ослаб, даючи можливість дихнути.

– Ти хороша дівчинка, і я можу тобі дещо запропонувати зі знижкою. Наприклад, відомості про твого татуся. Воно того варте.

Я дотяглася до амулета й міцно його стисла. Огидна Тінь стояла переді мною. На стінах палати дедалі яскравіше проступало плетиво символів, а над ліжком, біля самої стелі, бурою фарбою – кров’ю?! – було написано чотири слова: «Тато йде на допомогу».

Кому?!

– Я не візьму з тебе дорого, – Тінь схилилася до мене, безлика, огидна, страшна. – Угоди з посвяченими – за геть іншими тарифами. Для початку я збережу тобі життя. Кивни, якщо згодна.

Змінений світ плив перед очима. Замість дівчини на ліжку лежала мумія, сповита білими нитками. Напевно, Маша була вже мертва.

Неспроможна більше дивитися на те, що було в Тіні замість лиця, я випустила амулет. Переді мною шкірився «лікар»:

– Дозріла?

– Та йди ти!

Він поморщився з жалем, але в цю секунду на стіні за його спиною пішли тріщини. Розчахнувся отвір, і в кімнату одним стрибком увірвалася Ліза. Біла дуга зірвалася з її долонь і вдарила Тінь… точніше, ударила б, якби за мить до удару «лікар» не сплів долоні, дзеркально повторюючи Лізин рух, і не відбив удар. Біла дугова блискавка торохнула Лізі в лице й відкинула вбік. Ліза впала на ліжко поруч з Машею Хлєбніковою й залишилася лежати нерухомо.

Відчайдушно кричали прилади, сигналізуючи про лихо. Тремтіли й підстрибували від ударів двері – у них били чимсь важким. Мені дуже хотілося кричати, але повітря не було. «Лікар» обернувся до мене, і ланцюжок на моїй шиї знову затягся:

– Ех ти, дурна коза. Ганьба свого батька. У тебе була чудова можливість…

Розчинилися двері ванної. На порозі з’явився чоловік – мені здалося, пожежник. Свідомість, від нестачі кисню меркнучи на межі непритомності, підкинула картинку: викликали пожежників… Вони вломились у ванну крізь вікно… Зараз заллють палату їдкою піною…

Чоловік у дверях підняв шланг, який тримав у руках. Струмінь прозорої рідини вдарив в лице «лікареві». І цього разу він не встиг ухилитися.

Він заціпенів, ніби граючи в гру «завмри», похитнувся й упав, як шахова фігурка. Як паркова скульптура; як пам’ятник з підірваним п’єдесталом. Недоїдений помідор ляпнувся на підлогу перед моїм лицем. Срібний ланцюжок розтис лещата, я жадібно задихала ротом.

Двері в палату під ударами були готові злетіти з завіс, зате медичні прилади, усі як один, раптом замовкли.

Чоловік у дверях опустив шланг. Перед очима в мене прояснилося, і я побачила, що це Інструктор.

«Лікар» лежав на підлозі в замерзлій калюжі. Його одяг, волосся, обличчя, розплющені очі блищали інеєм поверх тонкого шару льоду. По всій палаті віяло глибинним, пронизливим холодом. Я спробувала підвестися – цієї ж миті дівчина Маша на ліжку поворухнулася, смикнулася, різко сіла…

– Це що таке? – в її голосі був страх, але перелякав Машу не той факт, що вона опритомніла в лікарні, і не жахливі спогади про те, що сталося в університеті. З переляком, що переходив у жах, Маша дивилася на Лізу, яка волею долі зараз лежала з нею в одному ліжку.

Інструктор ввалився в палату. За його спиною я побачила просторий санвузол і відкриту рамку на кахельній стіні: за нею вгадувалися бетонні стіни підземелля з тьмяними лампочками в сталевій обшивці. Слідом за Інструктором у палату протислися Гриша й Піпл, і Гриша зразу ж кинувся до Лізи…

Вона вже ворушилась, намагаючись підвестися. Від скроні до підборіддя її лице розсікав червоний рубець, неначе від удару батогом.

Геть очманіла Маша подивилася на катетери на своїх руках… А потім оглянула палату й побачила батька, який досі стояв на колінах, привалившись плечем до стіни.

– Тату! Таточку!

Вона кинулась до нього, обриваючи шланги крапельниць…

Піпл заступив мені картину їхнього єднання. Ривком підняв з підлоги:

– Ти як?

– Не відволікайся! – закричав Інструктор, нахиляючись над умерзлим у лід «лікарем». – До порталу його! Скоріше!

Піпл пустив мене й почав натягати зимові рукавиці – але в цей момент почувся звук, наче розбили величезну вітрину. По всій палаті застрибали скалки льоду.

Той, що був лікарем, підхопився, звільнившись од крижаного панцира. Мигцем глянув на мене – більше ні на кого не звернув уваги…

І кинувся у вікно. Пролетів крізь скло, розчинився в дощовій каламуті, зник з очей. І аж через кілька секунд після його відбуття скло розсипалося на друзки.

* * *

Я впала на бетонну підлогу в цілковитій темряві. Зверху гепнулось тверде, важке, дуже холодне. Я завила від болю в придавленій нозі.

Клацнув рубильник. Загорілася лампочка десь під стелею. Я побачила, що валяюся на бетонній підлозі, а на нозі моїй лежить величезний металевий, мабуть, газовий балон.

Поруч крутилася Ліза, Гриша важко дихав, стоячи рачки.

– Ногу не зламала? – Піпл допоміг мені звільнитися.

– А треба було?!

Ліза вдихнула крізь зуби:

– Люблю таку справу, коли всі натовпом одночасно лізуть у рамку, та ще й криво поставлену…

– Вибач, – образився Гриша. – Червону доріжку постелити не встигли.

Усі підводилися, обтрушувалися, розтирали боки. Усі пережили дикий страх і тепер від нього відходили, як від наркозу. Усі поглядали на мене – з дивним виразом на обличчях.

Почав Піпл:

– Ти чого туди пішла сама?

– Її батько мені подзвонив…

– То й що? – вступила Ліза. – Ти навіщо туди пішла сама, тобі набридло жити? Ще й нас підставила…

– Ми ж усе одно збиралися в лікарню…

Вони всі заговорили одночасно. Інструктор підняв руку:

– Тихо!

Він єдиний здавався незворушним.

– Я сказав, тихо… Усі в офіс. Дар’я зі мною. Тільки куфайку надінь.

* * *

Дядько Толя, Серго й Іван Іванович повернули голови, коли я увійшла в підземелля. Злегка кивнули й продовжували грати. Вони не міняли пози, взагалі майже не рухалися, тільки ляскали по столу кісточками доміно та зрідка стежили за чимось поглядами.

Інструктор натужно поставив свою ношу на залізну полицю. Балон був дивний: облуплений, синій, з одного боку на ньому був неначе заводський номер, букви й цифри. А з другого – мережка вигадливих символів, яким найкраще місце – в якому-небудь довіднику таємних культів. Балон лежав на візку, до горловини кріпився шланг з манометром.

– Це резервна кріогенна установка, – сказав Інструктор. – Її за технікою безпеки не можна виносити назовні, ніколи.

У підземеллі було зимно, хитливо, блищали голочки інею на стінах. Але мене трясло не від холоду. Хоч як кутайся в куфайку, хоч як насувай на лоба кошлату вушанку, а від спогадів ніде не дінешся. На шиї в мене залишився червоний слід од ланцюжка, і як його пояснити, наприклад, Насті, я ще не придумала.

– Сьогодні настало «ніколи»?

– Сьогодні багато чого настало, – він не мав настрою жартувати. – Ти вирішила, якщо один раз вдався фокус з молоком, то він завжди вдаватиметься?

Я мовчала.

– Сьогоднішній день можеш вважати другим днем народження, – сказав Інструктор.

– Дякую.

– Дякую в кишеню не покладеш! – відгукнувся він з несподіваним сарказмом.