Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

– Людину?!

– Так вона ж стала Тінню!

– Що мені робити? – я проковтнула гірку слину.

– Чекай. Наші зараз підійдуть.

І перервав дзвінок.

Я повернулася до зупинки. Лера сиділа, дихала ротом, бліда, наче за секунду до непритомності. Міша нервувався дедалі сильніше:

– Що з нею? Ти знаєш?

– Чому ти мені подзвонив? – запитала я, дивлячись на безсило опущену голову Лери. – Чому не в «швидку», а мені?

Його очі гарячково блищали.

– Я знаю, що допомогти можеш тільки ти.

– Як ти це знаєш?

Він кліпнув:

– Не можу пояснити. Це інтуїція… сон, якщо хочеш. Ти пов’язана з чимось… з порятунком. Був кошмар, у якому я тонув і не міг вибратися, а ти мене врятувала. І тепер знову – це схоже на кошмар. Те, що зробила Лера.

– А що вона зробила?!

І Міша розповів. Точніше, переказав факти, а вже на їхній основі я відновила справжню картину того, що сталося.

* * *

Міша двічі пропонував Лері одружитися офіційно, в ЗАГСі, але вона досить-таки в’їдливо брала його на глузи. Фата, лялька на капоті? Ганьба, міщанство й нафталін. Штамп у паспорті – як рабське тавро, та ще й вульгарне. А ревнощі – пережиток; так говорила Лера Міші, коли відчайдушно фліртувала зі старшокурсниками й молодим аспірантом, який вів у них семінари.

Міша спочатку не підозрював, як уміє ревнувати сама Лера. Кармен проти неї здалася б анемічною шмаркачкою; Міша переконався в цьому одразу після історії зі зниклими ключами.

Лера відчувала, що тут щось не те. І мала, загалом, рацію, тільки про справжню причину того, що діялося, не здогадувалась. І тоді вона влаштувала Міші пекло; їхні стосунки, що на той час трималися тільки на Мішиній порядності, хруснули й остаточно зламалися.

Міша пішов у гуртожиток. Лера ні секунди не сумнівалася, що винна в усьому – я. І знову загалом мала рацію.

Інша на Лериному місці впала б у депресію чи пішла б у загул, спробувала б помиритися з Мішею чи знайшла б іншого, але Лера не шукала легких шляхів. Для неї єдиний можливий вихід був знищити суперницю, тобто мене.

Якось Лера прогулювала заняття, сидячи в кафе з ноутбуком. Вона шукала в мережі сайти відьом і чаклунок з пропозиціями зняти або навести пристріт. Лера уважно читала форуми, колекціонуючи відгуки про послуги освічених відьом, але жодна не здалася їй гідною довіри.

У цю хвилину до неї підсіла жінка середнього віку, дуже доглянута, стильно одягнена, такі викликають довіру з першого погляду. Жінка представилася Тамарою. Вона припустила, що Лера пише статтю про сучасних шарлатанів: Тамара ні на мить не могла уявити, що така інтелектуальна дівчина може звернутися до чаклунки по допомогу. Мигцем Тамара згадала історію своєї близької подруги, у якої недавно відбили чоловіка й тільки спеціальні технології нейропрограмування допомогли відновити родину й покарати негідну повію. Лера потім сама не могла зрозуміти, чому дала втягти себе в розмову: зазвичай вона не знайомилася з чужими людьми навіть у поїздах далекого прямування, де традиційно заведено виливати сусідам душу.

Так вийшло, що нова знайома стала першою, кому Лера, стримуючи сльози, розповіла, як у неї вкрали хлопця, майже законного чоловіка. Тамара палко її підтримала: такі огидні злочини проти моралі не можна залишати без кари. Але пристріт і причина – дурниці, казки. Єдиний спосіб повернути чоловіка й покарати розлучницю – канально-інформаційне керування, за аналогією схоже з нейролінгвістичним, однак доступне далеко не всім.

У розпал захопливої розмови Тамарі принесли каву. Вона ледь пригубила чашку – і відкинула, зажадавши книгу скарг. Виявилося, що неуважна офіціантка принесла їй каву з молоком, тоді як у Тамари на молоко – страшенна алергія…

Наступного ранку Лера, за порадою Тамари, кур’єрською службою відіслала мені скляний чайник. І все, і більше нічого, просто одна посилка. На другий день о шістнадцятій тридцять вони зустрілися в ресторані. «Ти все правильно зробила, Лерочко, – сказала Тамара. – Може здатися, що це дурна містика, але я поясню механізм. Інформаційний пакет, оформлений у матеріальний носій, був символічно відправлений від імені твого чоловіка на відому адресу. Одержувач – у цьому разі наша любителька чужих чоловіків – відкрила пакет, і її вплив на Михайла було повністю нейтралізовано. Якщо точніше… буде нейтралізовано через двадцять або тридцять хвилин».

Тамара була радісна й збуджена. Лера вже шкодувала, що з нею зв’язалась, але провини за собою не відчувала – вона ж просто відіслала чайник!

Тамара багато й дорого замовила на вечерю: «Я вечеряю рано, віддаю перевагу рибі й городині». Лера взяла тільки чай. Тамара пила коктейль з високого келиха, і кожен ковток дарував їй неабияку втіху: «Ще трохи, Лерочко. Ще кілька ковтків… тобто хвилин… і ти одержиш свого чоловіка сумирного, мов ягня. Тоді ми поговоримо про плату».

Нова інформація змусила Леру похолонути: «Про яку плату?» – «За мою послугу, зрозуміло. Це дуже дорогий сервіс». Лера поспішила запевнити, що вона студентка, в неї немає грошей, і в Міші теж. На що Тамара розсміялася й сказала, що, звісно, не має на увазі гроші. Фі.

Лера захотіла встати й піти, але в цю мить Тамара сказала: «Усе» і втягла крізь соломинку останні краплини коктейлю. Та ковток, очевидно, пішов їй не в те горло: Тамара застигла на секунду, потім витріщила очі, потім захрипіла, як людина, котра замість малинового киселю випадково сьорбнула розплавленого олова.

Пластикова трубочка задимілася. Тамара відкинулась на спинку стільця; соломинка стирчала в неї з рота, обвуглюючись і коротшаючи з кожною секундою. Тамара перекинулася, впала навзнак, засмикалася, намагаючись позбутися трубки в горлі, і Лері здалося, що рука її в якусь секунду увійшла в глотку по лікоть.

Ніхто нічого не розумів. Офіціанти кинулися викликати «швидку» – всім здалося, що з Тамарою стався напад якоїсь страшної хвороби.

Однак Тамара дуже скоро оговталася. Відкинула обгорілу соломинку, встала, обсмикнула сукню… І зажадала книгу скарг. На здивовані запитання офіціантів раптом закричала на них, деручи горло: «Та я так знеславлю вашу забігайлівку, що ви бомжам будете роздавати картки на знижки!» Лера не знала, де очі подіти, але стало ще гірше, коли Тамара пішла й виявилося, що платити за вечерю доведеться Лері…

* * *

Слухаючи Мішу, я не помітила, як з’явилися Гриша й Ліза. Міша теж їх не бачив, бо вони мовчки вибралися з рекламного щита на зупинці за його спиною.

– Усе-таки Тінь замкнула канал, – сказав Гриша.

Міша здригнувся й обернувся.

– Це свої, – сказала я Міші. – Все нормально, не бійся.

Міша мовчав.

– Круто, – Ліза вийняла пачку сигарет. – Інструктор, до речі, мав рацію. Канал замкнуло, Тінь одержала зворотну реакцію… Та так, що знавісніла і її розшарпало. Ох не подобаються мені ці збіги…

Лера випросталася, провела рукою, ніби розриваючи павутину або відводячи завісу перед очима:

– Тут є… дим? Чи мені здається?

– Здається, – Міша ступив до неї, збираючись сісти на лаву поряд, але в останню мить стримався.

– А от не треба було робити гидоти, – процідила Ліза.

– Вона просто один раз виявила слабкість, – сказала я. – Винна Тінь, а не вона!

– Ти занадто великодушна, – Ліза примружилась. – А крім того… В університет уже викликали три «швидкі», через кілька годин люди почнуть мерти, як мухи. Розказуй, дружок, ти розповів не все!

І Міша через силу заговорив.

Розділ вісімнадцятий
З тіні в тінь

На ранок Лера прокинулася з головним болем. Пішла у ванну – і дзеркало тріснуло, щойно її віддзеркаливши. Лера напружилася, але ще не злякалася.

Коли вона зайшла на кухню, тріснуло дзеркало маленької пудрениці, яка лежала на підвіконні. Механічний будильник, що голосно цокав, клацнув востаннє – і зупинився.

Коли Лера взяла будильник у руки, під ним виявився «Чек на оплату» – безглузде багатозначне число, написане кров’ю. Відтепер кошмар, у якому загрузла Лера, став уже геть густий і нестерпний.

Дзеркала билися й тріскалися в її присутності. З усіх динаміків, що траплялися по дорозі, з усіх екранів долинали новини про катастрофи, вибухи, смерть, жертви. Коли подзвонила Тамара, Лера була близька до істерики. Тамара сказала: ти заборгувала. Але я знаю, як тобі розплатитися по рахунку, це не важко, просто слухай мене. І все буде добре.

Лера з’явилася в університет з сумкою, повною скалок. Вона крадькома підкидала шматочки дзеркала в чужі пакети, портфелі, рюкзаки. Тамара вказувала їй по телефону: обирай речі, які комусь дорогі й важливі. Які люди носять з собою щодня. У чоловіків зверни увагу на кишені. Добре, якщо дзеркало потрапить на гребінець або носову хустку.

Лера роздала порцію скла й спробувала збунтуватися. Але таємна влада, яку мала над нею Тамара, стала непереборна. З кожною відданою скалкою Лері ставало дедалі холодніше, світ навколо затягувало туманом, поки він не стемнів зовсім…

* * *

– Я сам до неї підійшов! – говорив Міша, гарячково стисши в руках телефон. – Вона була явно сама не своя! Вона… я хотів її до лікаря… І тут вона мені все розповіла. Вона це зробила через мене… Дар’є, я розумію, як це звучить, але врятуй її. Будь ласка! Ти ж бачиш, їй зовсім погано…

Я замружилася, зосередилася й знову подивилася на Леру глибинним поглядом. Її лице майже стерлося. Крізь нього проступала тьмяна бітумна тьма: переродження живої людину в Тінь було близьке до завершення.

– Я думала, Тамара – екстрасенс, але до кінця в неї не вірила, – прошепотіла Лера. – Просто хотіла… Мішо, я хотіла, щоб ти любив мене. Хіба не можна?

Вона простягнула до нього руки:

– Я люблю тебе. Я була дурна, ідіотка, гадюка. Ну, я така, але я ж люблю тебе…

– Зараз розридаюся, – процідила Ліза.

– Урятуйте її, – Міша враз пополотнів. – Скажіть, що робити. Я піду на все.

– Ні, таки розридаюся, – Ліза випустила в небо стовп тютюнового диму.

З боку університету підтюпцем біг Піпл. Залишивши Мішу й Леру на лаві, ми з Гришею й Лізою поспішили йому назустріч.

– Тягнемо її до порталу, – сказала Ліза без передмов.

Я не повірила вухам:

– Живу людину?!

– Вона ненадовго людина. – Ліза докурила сигарету. – Йдеться, як я розумію, про годину чи дві. При тому, що на ній висить півсотні жертв у Головній будівлі. І вона їх піратить, сама того не розуміючи. Ні, нафіг з пляжу…

Я глянула на їхні обличчя й зрозуміла, що всі згодні з Лізою, а отже, я мушу бути дуже переконлива, бо я одна проти всіх.

– Зрозумійте, Тінь від нас цього й чекає! Вона спеціально підстроїла, щоб ми швидко знайшли цю дурну й викинули за портал! Вона маніпулює нами – що, будемо передбачувані?!

– Те, що творить ця Тінь, взагалі, по-моєму, не має аналогів, – буркнув Піпл.

– Ти все-таки ненормально добра, – Ліза похмуро посміхнулася. – Якби Лера надіслала такий чайничок мені… Катюзі по заслузі!

– Річ не в мені! У нас Тінь, яка не просто піратить. Вона перетворює на Тіні живих людей…

– Паскудь, – вставила Ліза.

– Людей! Чи не ти мене вчила…

– Так, авжеж, я тебе вчила, – відмахнулася Ліза. – Ти подивися на неї!

Я озирнулася. Зупинка, де сиділи Міша й Лера, була від нас за п’ятдесят кроків. Я побачила, як Лера встає, озирається, явно побадьорішавши; її бліде лице пожвавішало, в очах з’явився блиск, гострий і навіть веселий.

– Приходить до тями, – сказав Піпл. – Зараз засвоїть енергію, яку витягла зі своїх жертв… і втече.

– Гришо, прошу доставки, – Ліза рушила до зупинки. Гриша поспішив за нею, на ходу витягаючи з сумки балон. Я наздогнала їх і перепинила шлях:

– Стривайте!

– Даш, це небезпечно, – серйозно сказала Ліза. – Вона набере сили, втече, і що буде з її жертвами?

Я розуміла її правоту. Якби Міша за неї не просив, якби він не сказав по телефону: «Дашо, врятуй, тільки ти можеш…»

А я, виявляється, не можу.

– Якщо її зараз викинути за портал, обірветься ниточка до її хазяйки, – швидко сказала я.

Ліза поморщилася:

– Немає ніякої ниточки. Ця Тінь не ідіотка, вона ж знала, що ми візьмемо Леру. Вона давно все підчистила, кінці у воду!

– Дайте мені годину, – заблагала я. – Потім робіть що хочете.

* * *

Цілеспрямованість зробила мене говіркою і сміливою. Я легко знайшла спільну мову з дівчиною на вході й уже через хвилину розмовляла з тим самим офіціантом, який став учора свідком події. Він був немолодий, і, очевидно, це його дуже вразило.

– Ніколи в нас не було таких випадків. Клієнти, бувало, напивалися, билися, ну, їх виводили… Але щоб пристойна жінка… Тобто спершу в неї стався напад, вона проковтнула соломинку від коктейлю… Але замість того, щоб прийняти від нас допомогу, влаштувала огидний скандал. Погрожувала, кричала, вимагала книгу скарг…

Ми розмовляли у порожньому ресторані. Дивно: я раніше чула краєм вуха, що ця точка досить популярна. І зараз обідній час, за вікном ходили юрби туристів та городян, на вході було вивішене привабливе меню цілком пристойного бізнес-ланчу… Але відвідувачів не було жодного.

– Щось будете замовляти? – запитав нас з Піплом офіціант. – У нас знижки на бізнес-ланч, при замовленні чашечки кави другу даємо в подарунок…

– Вибачте, – сказала я. – У нас дуже мало часу. Ця жінка нічого не забула? Парасольку, шарф…

Він похитав головою.

– Вона до вас раніше заходила?

– Ні.

– Щиро дякую.

З відведеної мені години минуло п’ятнадцять хвилин. Ми з Піплом вийшли на людну вулицю. Піпл принюхався:

– Є слід… Старий, позавчорашній. Спробуємо…

І, роздимаючи ніздрі, він повільно рушив по вулиці, іноді зупиняючись, іноді навіть стаючи рачки й опускаючи голову до асфальту. Люди дивилися на нього з подивом і страхом. Але справжній жах з’явився на морді собаки, з якою Піпл випадково зіштовхнувся буквально носом.

Хазяїн, стурбований, підтяг собаку до себе. Піпл її навіть не помітив, устав і витер ніс хусткою:

– Отут вона вийшла на дорогу і якийсь час ішла по проїзній частині… Так звичайно роблять, коли хочуть збити зі сліду шукача, тільки йдуть по річці. Ну, ти розумієш – центр, потік машин, потік людей… Я більше не можу.

Від години, яку дала мені Ліза, залишилася рівно половина.

– Машини в неї нема, – сказав Піпл, акуратно прочищаючи ніздрі. – Громадським транспортом не користується. Отже, живе десь поблизу. Скоріше за все, і працює теж.

Я роззирнулася. Центр, величезні офісні будинки, торговельні масиви, потоки людей…

– Дашо, ми не встигнемо, – почав Піпл. – Є речі, які неможливо подолати…

Він говорив і набирав телефонний номер. Увімкнув динамік, щоб і я могла чути.

– Льошо, що там?

– Пройшов сюжет по новинах, – почула я м’який Льошин голос. – Кажуть, в університеті масове отруєння. Працює прокуратура. Двадцять людей уже в реанімації і багато таких, хто скаржиться на нездужання, але для госпіталізації ще не дозрів… Якщо Тінь у вас – випихайте скоріше.

– Зрозумів, дякую, – Піпл сумно подивився на мене. – Дашо, не треба затягувати. Дзвони Лізі…

У мене в кишені завібрував телефон.

– Я тобі подзвонив, щоб ти її врятувала! – прокричав Міша в трубку. – Я сам тобі подзвонив!

– Я намагаюся…

– А куди вони її потягли?!

Я обірвала розмову. Набрала номер:

– Лізо! Час іще не закінчився!

– Я знаю, – відгукнулася вона спокійно. – Я її піджену ближче до порталу, щоб потім не бігати за нею, як дурна, по території.

– Нічого з нею не роби!

– У тебе двадцять дві хвилини. – Ліза перервала виклик.

– Ми знайдемо її потім, – м’яко сказав Піпл. – Ми обов’язково її знайдемо. Ми їй виставимо такий рахунок…

– Ні, зараз!

– Дашо, послухай…

Я поспішила назад до ресторану. Одночасно зі мною до входу підійшли двоє чоловіків з портфелями в руках. Вони явно знали, куди йдуть, і не вперше обідали тут, один уже ступив на поріг…

І раптом зупинився. І другий зупинився теж.

Нічого не сказавши й не обмінявшись навіть поглядами, вони проминули ресторан і пройшли далі – в напрямку до кафе, яке з вигляду й статусу було значно скромніше.

Я метнулася до знайомого офіціанта:

– Чому у вас немає клієнтів?

– Не знаю, – сказав він, поєднуючи розгубленість і роздратування. – Ви хочете щось замовити?

– Ви казали, ця жінка залишила запис у книзі скарг? Можна подивитися?

Книга лежала на журнальному столику в гардеробі й була насправді таким собі альбомом для відвідувачів. Усім хоч трохи відомим гостям, які заходили в ресторан, пропонували залишити в ній кілька слів. Прогортавши автографи спортсменів і телезірок, я розкрила книжку на останньому записі…

Кілька чорних рядків були схожі на візерунок з колючого дроту. Ручка подекуди продавила щільний папір, видаючи лють і роздратування гості, але… чого домагалася Тінь? Як її карлючки могли покарати ресторан? Якщо допустити, що вона хотіла помститися комусь за власну поразку…

Я примружилась. Зосередилася, подивилась на розчерк особливим поглядом…

І з відразою відіпхнула книжку. По всій сторінці звивалися жирні черви – личинки м’ясної мухи. Рибалки, кажуть, страх як їх люблять, але я не рибалка. Мене трохи не знудило.

– Тому у вас і немає відвідувачів, – буркнула я.

І, не чекаючи, поки офіціант щось зрозуміє, я вирвала з альбома аркуш з автографом Тіні й, гидливо тримаючи його двома пальцями, вийшла з ресторану.

* * *

– Чого ти одразу цього не відчув?

Піпл винувато покивав головою:

– Хрін його знає. Увесь ресторан просмердівся її злістю! Ти б знайшла голову оселедця в купі кислої капусти?

– Фу!

– Отож-бо, що фу… Ти дуже допекла цій Тіні, Дашо. Вона збиралася зжерти тебе красиво. Прикинь, гурман кладе в рот ніжну устрицю, а устриця його яа-ак…

– Забагато говоримо!

Піпл подивився на мене, наче вперше бачив. Сказав іншим голосом:

– Я це до того… Вона лопалася від злості, коли це писала. Втратила обережність і залишила характерний слід. По відбиткові Гриша може її запеленгувати…

– Правда?! Що ж ти мовчав!

– …і відкрити до неї рамку, – незворушно закінчив Піпл.

Я подивилася на годинник. Через сім хвилин мине відведений мені час.

* * *

Лера сиділа за десять кроків од порталу на стільці Інструктора. Ліза стояла в неї за спиною. Лера роззиралася, протирала очі, жалібно тягла:

– Це мені сниться, еге ж? Можна я вже прокинуся?

Ліза демонстративно подивилася на годинник:

– Дар’є, ти просила годину – в тебе залишилося три хвилини.

– Є шанс узяти Тінь по свіжих слідах!

Гриша обережно перевернув аркуш паперу з карлючками:

– Потужна тварюка…

– Відкриєш до неї рамку?

Гриша кивнув. Ліза глянула на нього з тривогою:

– Та зрозумійте ви: поїзд пішов! Хоч що ви будете робити – ця дівчина тепер Тінь! І люди, які зараз помирають у реанімації, висять на ній!

Ми всі разом подивилися на Леру. Її бліде лице вкрилось червоними плямами, погляд не відривався від порталу:

– Там дірка в стіні… Ви що, не бачите?!

– А ти, виходить, бачиш, – процідила Ліза.

– Там дуже страшна дірка в стіні… Ну можна я вже прокинуся?!

Ліза почала розминати пальці. Я перехопила її руку:

– Почекай.

– Дві з половиною хвилини, – сказала Ліза. – І жоден з вас не силовик! Як ви збираєтеся давати раду?

– Допоможи!

– Я працюю, – вона подивилася на Леру. – І не можу піти.

– Лізо…

Гриша міцно взяв мене за руку:

– Час спливає. Ходімо, я її підсічу рамкою. Якщо вийде.

* * *

У бетонній стіні коридора відкрилося вікно з оплавленими краями. Затремтіло повітря. Там, за рамкою, висіли на вішалках дороге жіноче пальто, шкіряна куртка, вечірня сукня в прозорому конверті…

– Нарнія, бляха, – з нервовим смішком сказав Гриша.

Піпл приклав палець до губ і вимкнув на своєму телефоні звук. Одне за одним, затамувавши дух, ми залізли в шафу, і рамка-графіті затяглася за нашими спинами, неначе ополонка в лютий мороз.

У величезній шафі було темно й пахло французькими парфумами. Світло пробивалося з єдиної щілини між дверцятами. Опираючись одне на одного, балансуючи, щоб не вивалитися з шафи, як у поганій комедії, ми визирнули назовні.

Масивний стіл з порожніми кріслами для нарад, на чолі стола крісло з чорної шкіри – офісний трон, один з аксесуарів чиновницької влади. Екзотичні рослини у вазонах, плазмова панель на стіні, комп’ютер, селектор, рівні стоси папок. За столом сиділа дама середнього віку, і кожна волосинка на її бровах знала своє один раз відведене місце – що вже казати про манікюр, макіяж і зачіску! Дама, бездоганна з будь-якого погляду, така собі Леді Досконалість, поблажливо слухала улесливу доповідь секретарки:

– Оце підготували на підпис… І ще оце, вони просили розглянути…

Стоячи перед дамою-босом, секретарка викладала перед нею на стіл чарівні папери. Дама дивилася на них, як тигр на капусту:

– А, ці… Почекають.

– І ще, Тамаро Михайлівно, – секретарка інтимно понизила голос, – на завтра до вас записався на прийом начальник главку…

Опираючись на Піплову спину, я на мить утратила рівновагу. Дверцята шафи ледь чутно скрипнули…

Жінка, що сиділа за столом, підвела погляд. Уп’ялася прямо в шафу. Мені здалося, вона дивиться мені в очі.

– Вийди! – веліла Тамара секретарці. Та, ні про що не питаючи, поквапилася до дверей…

У наступну мить ми з Піплом ввалилися в чиновницький кабінет – при цьому Піплові на голову сам собою надівся елегантний капелюшок з вуаллю, а я спіткнулась об парасольку-тростину й ледь не гепнулася на підлогу. Тінь, яка щойно сиділа в кріслі, вже стояла біля вікна. Я недоречно згадала Германа: він вселяв у мене жах, але він був найпершою на світі Тінню, а Тамара…

Одним рухом ліктя вона розгатила куленепробивне скло й стрибнула. Улюблений прийом Тіні, коли вона не хоче вступати в бій: стрибок з висоти, вони ж безсмертні, їх можна хоч надвоє різати.

Секретарка заверещала епічно, могутньо, так, що задзвеніли плафони. Папери, підхоплені протягом, розлетілись, як чайки.

– Не дай піти! – гаркнув Піпл. – Гришо!

Гриша знав, де перебуває Тінь, але не встигав малювати рамки. На одне графіті йому треба було кілька секунд, і, коли ми крізь стіну кабінету потрапили на дах будинку навпроти, Тамара була вже на другому його краю, метрів за п’ятдесят, і продовжувала віддалятися. Вона розмазувалася в просторі, вислизала, зникала, а в цей час у підземеллі Ліза тягла Леру до порталу, а Міша метався по місту й проклинав мене, бо ж він знову довірився мені – а я його підвела.

…Люди розрізняють верх і низ, найчастіше гадки не маючи, як улаштований вестибулярний апарат. Ніхто з посвячених не розуміє до ладу, де беруться його здібності. Я вмію бачити світ глибинним зором навіть без свого амулета. Ну от я бачу, як Тамара тікає, – і як це мені допоможе?

Я потяглася за нею – не руками. Я схопила її за ногу – знов-таки не торкаючись. І я смикнула її на себе, як не чинила ні з ким ніколи… Але інакше вона б утекла, а я не могла цього допустити.

Тамара знову розмазалася в просторі – і гримнулася на бітумний дах до наших ніг. Піпл засичав крізь зуби, Гриша позадкував, тримаючи, як зброю, свій балон…

– Гришо! Рамку! Прошу… доставки!

Тамара востаннє рвонулася – але тут уже ми з Піплом навалились на неї і так, утрьох, звалилися в темряву – у підземелля.

* * *

Перше, що я побачила, була Лера, яка стояла на самому краю порталу, і Ліза, готова зіштовхнути її в чорну безодню.

– Лізо, стій!

Тамара гепнулася на бетон прямо до Лізиних ніг.

Ліза подивилася на нас з повагою:

– Встигли. Супер.

Лера підвела затуманені очі, побачила Тамару, кліпнула віями в грудочках мокрої туші:

– Тамара?!

Тінь підвелася. Її пещена зачіска розтріпалася, манікюр утратив досконалість, але вона не була ані зломлена, ані навіть налякана:

– Я повернуся дуже скоро. Я запам’ятаю вас усіх. І з кожного стягну по повній. Ви ще в ногах у мене поваляєтеся…

Ліза ощирилася й довгою білою дугою зіштовхнула Тінь у портал. Тамара булькнула – і захлинулася погрозою, потойбічні смерчі підхопили її, і через секунду пропав навіть запах французьких парфумів.

Лера забилася, немов у припадку. Піпл підхопив її і відтягнув від порталу. Ліза подивилася з сумнівом:

– І цю – туди ж.

– Лізо, ми ж устигли!

– Вона Тінь. Ти подивися, їй жарко…

Справді: у моторошному холоді підземелля Лера розчервонілась, як у лазні, на лобі в неї виступили крапельки поту. Я аж тепер збагнула, що на мені нема куфайки й валянків, що холод пробирає до кісток, що Піпл і Гриша трясуться, синіючи з кожною секундою, а Лері жарко, наче на пляжі опівдні.

Я прищурилася. Подивилась особливим поглядом. Риси Лериного обличчя майже повністю стерлись, а від нашийника на шиї залишився іржавий напіврозвалений обруч.

Зайшов Інструктор з оберемком куфайок, валянок, шапок. Накинув мені на плечі куфайку, інші тицьнув у руки Гриші:

– Одягайтеся…

Цокаючи зубами, я щільно закуталася в куфайку.

– Інструкторе, – почала Ліза. – Я вважаю…

Він кивнув:

– Зараз буде видно. Якщо дівчина встигла остаточно оформитися в Тінь, її теж доведеться викинути.

– Чому їй жарко? – запитала я, дивлячись, як Лера втирає з чола гарячий піт. – Тіням же зазвичай холодно!

– Холодно, поки не нажеруться, – Інструктор надів мені на голову шапку. – Ця нажерлася, бачиш, як блощиця. Набрала чужої енергії, перетравлює. Тому їй і жарко.

Ліза подивилася на Леру з огидою, але нічого не сказала. Інструктор виставив на середину підземелля свій стілець:

– Сідай.

Лера спробувала мені всміхнутися:

– Скажи їм… Якщо треба багато грошей… Послухай, ну за що, не треба мене туди кидати… Відпустіть…

Я відвела очі. Я зробила все, що могла; тепер залишалося тільки чекати. Охоронці, як і раніше байдужі, продовжували свою нескінченну партію, і кісточки доміно лягали на стіл одна за одною.

Я вийшла в коридор. Вийняла телефон. Мляво – вкотре – здивувалася, що тут, у підземеллі, є стільниковий зв’язок. Втім, якщо мене не дивує заморожений портал в інший світ, про що ще говорити?

Я набрала Семів номер. Я наполягла, щоб йому залишили телефон, хоч Ліза й Гриша були категорично проти.

– Привіт. Як ти?

– Нічого, – він намагався говорити весело, але напружені нотки в його голосі змусили мене насторожитися. – Мені тут дзвонили… з Лондона. Батько.

– Дуже до речі, – промимрила я. За весь час нашого знайомства з Семом батько йому не дзвонив ні разу.

– Він каже… ці твої знайомі зв’язалися з ним. Хочуть мільйон фунтів.

– Що?!

– Я так і думав, що ти не в курсі.

– Сем, цього не може бути!

– Запитай у них… Батько, в принципі, заплатить. Не розориться. Його не можна назвати дуже вже хорошим татусем, але синове життя для нього щось значить.

– Твоєму життю нічого не загрожує!

– У моєму телефоні сідає батарея, – сказав він після паузи.

– Сем, я буду в тебе… скоро!

– Чекатиму, – він осміхнувся в трубці, але це був дуже невеселий сміх.

* * *

Я бігом повернулася до порталу. Ніхто не рухався – Лера застигла, скорчившись на стільці, Інструктор завмер, заклавши руки за спину, Ліза й Гриша стояли поруч, не дивлячись одне на одного, Піпл, заплющивши очі, масажував двома пальцями ніс. Тільки охоронці ворушилися – піднімали й опускали руки, і кісточки доміно клацали об стільницю, наче метроном, наче кісточки пекельної рахівниці: клац, клац.

Я зупинилася, не наважуючись перервати загальне заціпеніння. Бо відразу ж після цієї вимушеної паузи станеться трагедія – людину, нехай і колишню, викинуть у Темний Світ, у чорні протуберанці, в безодню, до Тіней.

Скрипнув стілець. Лера поворухнулася. Її тонкі руки піднялися, вона обхопила себе за плечі, стисла пальці з обгризеним манікюром.

– Холодно, – прошепотіла вона. – Тут дуже… холодно. Мороз…

Губи її синіли з кожною секундою. На віях з’явилася паморозь.

– Холодно, – вона благально глянула на Інструктора. – Будь ласка…

Той мовчки витяг з-за стелажів ще одну куфайку й накинув їй на плечі.

Лерине лице знову було на місці. На шиї залишився червоний шрам, неначе від опіку. Нашийник зник.

– Піпл, перевір, – я не вірила своїм очам.

Піпл підскочив, закрутився навколо стільця, принюхуючись, як собака:

– Play by Givenchy належить до родини деревних ароматів. Серцем композиції є деревина карибського амиріса…

– Перестань! – закричала я.

– Вона людина, – сказав Піпл і раптом обійняв мене так, що аж кістки затріщали.

* * *

Гриша відкрив рамку в сорок першу квартиру вже знайомого мені будинку: туди, де я колись ночувала під диваном. Через кілька хвилин Лера опинилася в ліжку, ще за хвилину передзвонила Міші:

– Мішо… Будь ласка, приїдь, я захворіла…

– Де ти?! – Міша так кричав у трубку, що чути було без гучного зв’язку.

– Де й була – вдома… Я з самого ранку вдома лежу… Будь ласка, привези мені хоч молочка, холодильник порожній… А в мене вірус, я не можу встати…

– Зараз, зараз приїду! Зараз!

Пізніше я довідалася, що Лерин дзвінок заскочив Мішу в поліції. Він вимагав, щоб у нього прийняли заяву – не просто про зникнення людини, а про викрадення. Черговий не дуже вірив йому – але зрештою велів докладно викласти ситуацію на папері. І Міша завис над чистим аркушем, намагаючись сформулювати все, що знав, доступно й переконливо, але щоб його при цьому не визнали божевільним. Отоді-то й задзвонив телефон, і Лерин голос, дещо примхливий, але явно дуже кволий і хворий, попросив привезти молочка…

Через Лерину ванну ми з Гришею пройшли в офіс. Льоша здійснював моніторинг, і новини нарешті були хороші: стан жертв стрімко поліпшувався. Усіх, хто був у реанімації, перевели в терапію, а деякі хворі, відчувши приплив сил, стали рватися з лікарні додому. Жовті видання радісно спекулювали на теми військових випробувань на хімфаку, катастрофи на біофаку, терористів на геофаку й ботулізму в їдальні Головної будівлі, але це вже були дрібниці. Головне – ніхто не вмер.

– Лізо, – сказала я. – Ти знаєш, хто Семів батько?

– Гадки не маю, – відгукнулася вона не замислюючись. – Це має значення?

– Його батько дуже багатий. Живе в Лондоні. Він дзвонив Семові…

– А я просила не залишати йому його трубку!

– …і сказав, що ти з ним зв’язалася, в сенсі з батьком. І вимагаєш мільйон.

– Рублів?

– Фунтів!

Ліза відкрила й закрила рота, наче дуже здивована риба. Піпл і Гриша, що наливали каву з кавоварки, одночасно повернули до нас голови.

– Хто б мені підкинув мільйончик фунтів, – сказала Ліза після довгої паузи. – Він що, назвав моє ім’я?

– Ні, він сказав: «твої знайомі».

– Цікаво, – промовила Ліза. – Я просто заінтригована, думаю, чи не піти на короткі курси ефективного шантажу… Ти повірила?

Я похитала головою:

– Взагалі не розумію, що відбувається. Мені треба поговорити з Інструктором… Але давай, будь ласка, випустимо Сема.

Ліза мовчки подала мені дзеркало. Ганяючись за Тінню, я забула про своє підбите око: зараз тональний крем розплився, синець потемнів, лице вимагало термінового редагування.

– Це був нещасний випадок, – сказала я твердо. – На Сема найшло затьмарення.

– Усі так кажуть. А потім не знають, куди тікати від своїх «лицарів». Якщо чоловік один раз замахнувся – сп’яну, здуру, все одно, – його треба кидати негайно, і до дідька таку любов.

– Він не сп’яну й не здуру, він хворий!

– Ну то нехай іде в лікарню.

– Лізо, я розумію, про що ти, але це ж особливий випадок!