Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

– Чому? – видавила я.

– Тому, що вісімдесят кілометрів від Москви, – сухо сказав Гриша. – Інструктор не може піти так далеко від порталу.

Я мовчала, наче мене стукнули по голові.

– Ми проти того, щоб стирати тобі пам’ять! – Гриша дивився суворо, майже зло. – Це несправедливо і… Одно слово, ми проти. Але Інструктора так просто не переломиш, йому потрібен час… Тому посидь поки що тут.

Я його обняла і якийсь час ридала, уткнувшись носом у синього Тоторо. Гриша мене не квапив, хоч йому було добряче не по собі.

– Тут є буржуйка з плитою, макарони, – він говорив навмисно буденно, ніби ми просто приїхали на пікнік. – Піпл каже, ще щось із їжі лишилося. Ти погуляй, тільки з дачного селища не виходь. Там можуть бути собаки… нехороші люди… А тут на території нічого, безпечно, тут ворота й сторож сидить. Піпл каже, сусіди тихі, питань не буде…

Я витерла сльози:

– Друзі… Ви що, всі проти, щоб мене звільняти? Ти, Ліза, Льоша, Піпл… Ви всі за мене?!

– Десь так, – сказав Гриша. Він затнувся ледь помітно, на одненьку частку секунди, а я занадто захопилася своїми переживаннями, щоб звернути на це увагу.

* * *

Газовий балон був порожній, і плита не працювала. Електрики теж не було. Тим часом вітер від води посилився, я стала неабияк мерзнути й вирішила розтопити буржуйку.

Легко сказати! Як це робиться, я бачила тільки в мультику «Дванадцять місяців». Вогкий хмиз не хотів горіти, запас старих газет швидко вичерпувався. Сірчані головки відвалювалися, коробка була м’яка, як вирок корумпованого судді, і дуже скоро я злякалася, що залишуся взагалі без жодного сірника.

Нарешті, підійшовши до справи творчо, я знайшла на полиці рідину для зняття лаку – з ацетоном, хлюпнула на хмиз і трохи не спалила дачу Піплової тітки. На щастя, ацетону в рідині було небагато, тому пожежі не сталося, а хмиз нарешті зайнявся. Якийсь час я творчо відпочивала, підкладаючи в буржуйку тонкі поліна й дивлячись на живий вогонь.

Потім подзвонила Настя:

– Ну, що тобі сказали в деканаті?

– Нічого. Усе нормально.

– Ти на зарубіжну йдеш?

– Ні.

– Ти що, здуріла?! – Настя в телефоні аж задихнулася. – Даш, ну серйозно, ти передумала отримувати вищу освіту?

Я зітхнула:

– Ні… Я все владнаю. Не турбуйся.

У грубі горів вогонь. Я сиділа на старому табуреті, гріла долоні; я плакала зі щастя й полегшення і навіть не намагалася стримати сльози. Усе одно мене ніхто не бачив.

Вони мене не покинули. Ми знайомі всього кілька днів, але вони мене не зрадили. Пішли, мабуть, на конфлікт з Інструктором… порушили писані й неписані правила Доставки… Заради мене. Як же ж тут не плакати?

Трохи заспокоївшись, я вийшла з будинку й сіла на облуплену дерев’яну лаву. Віддихалася, знайшла в телефоні Семів номер і раптом злякалася. Ану ж він запитає з підозрою: «А де ти взяла мій номер? Я не пам’ятаю, щоб тобі його давав». Або взагалі не впізнає. Запитає: «А хто це, я чогось не розумію?»

Телефон задзвонив. Я аж підскочила; на екрані висвітилося «Сем», і жалкі мурашки забігали в мене по спині й по руках.

– Привіт, – сказала я, намагаючись говорити привітно, але спокійно.

– Вибач, якщо невчасно, – голос його здався втомленим і нездоровим. – Скажи, ми з тобою вчора зустрічалися?

– А… – я розгубилася. – Так! Я з мамою гуляла, у мене мама вчора приїжджала в Москву… Ну і ми з тобою… зустрілися, на набережній…

– А до того?

– Що – до того?

У телефоні досить довго мовчали.

– Розумієш, – нарешті сказав Сем, – мені неначе голову розтрощили на дрібні шматки, і я не можу їх зібрати. От я бачу твій номер у себе на телефоні… І не пам’ятаю, коли ти мені його дала.

Я врізала долонею по спинці лави, так що посипалися лусочки облупленої фарби. Ну Інструктор. Ну живодер.

– Сем, – я гарячково міркувала. – Ну… А! Учора на набережній я тобі дала номер. Слухай… Насправді я така рада, що ти подзвонив! Давай…

Я хотіла сказати «давай сьогодні побачимося», але прикусила язика. Бо, по-перше, пристойні дівчата так не поводяться, а по-друге, я гадки не маю, скільки мені ще сидіти на цій дачі.

– А ти взагалі де? – він ніби прочитав мої думки.

– Вулиця Річкова, сто сорок сім, – я подивилася на дошку з номером на розі будиночка.

– Інформативненько… Може, мені під’їхати по тебе на машині?

– Е… розумієш, я тут у друзів на дачі.

Він затнувся.

– У тебе багато друзів, – сказав з дивною інтонацією. – Ну, добре… Дзвони, як звільнишся.

– Обов’язково! Одужуй, Сем…

Він завершив дзвінок. Я знов ляснула по лаві, аж визирнули з деревини іржаві цвяхи. Насилу придушила бажання негайно передзвонити й сказати – приїдь.

Ну чому мені так не щастить?!

* * *

До вечора стало геть холодно. Я провела ревізію речей, знайшла дві поїдені міллю ковдри й звила собі коло буржуйки якусь подобу гнізда. Запас води тут був, дві величезні пластикові каністри, але з їжею ситуація була кепська.

Уранці, вирушаючи на певну страту, я не поснідала і кави навіть не випила. На свіжому повітрі до мене повернулися радість життя й апетит, при цьому з усієї їжі, анонсованої Піплом, я відшукала в будинку тільки макарони. Олії не було й солі, на жаль, теж.

Я знайшла каструльку й зварила макарони на буржуйці – уперше в житті. Згори вони злиплися на кашу, знизу підгоріли. Вживати таке могла тільки дуже голодна людина, але мені не було де дітися.

Смеркало. Я запалила недогарок свічки. У телефоні сідав акумулятор. Навколо ухали якісь птахи, дивно тріщав очерет на березі, та найбільше мене тривожили звуки, що долинали з протилежного від буржуйки темного кутка. У будинку явно жив іще хтось крім мене.

Задзвонив телефон.

– Як ти там? – запитав Гриша.

– Змерзла. Їсти хочу. Макарони закінчилися. Їжі тут немає зовсім, і ще…

Щось метнулося в дальньому кутку, крихітне й швидке. Я здригнулася:

– І ще тут миші!

– Миші? – Гриша стурбувався. – Мишам, напевно, можна крихти давати або сухарик розмочити. Піпл, чим ви мишей звичайно годуєте?

Я зітхнула крізь зуби:

– Довго мені ще тут сидіти?

– Ну, скажімо так… Ми поки що нікого не переконали, – в його голосі чулася досада.

– Якщо я тут помру з голоду й холоду, проблема зникне сама собою.

– Секунду, Дашо. Є ідея…

Стіна раптом здригнулася й стала м’яка, як кисіль. Потім на ній засвітився контур – графіті; я вперше бачила, як відкривається Гришина рамка – з протилежного боку.

Відкрилася діра. Усередині замерехтіло світло. Гриша ввійшов, тримаючи в одній руці балон, а в другій телефон:

– Ходімо перекусимо. Заодно зігрієшся.

Він був дивно веселий.

* * *

Я зрозуміла, чого так, коли опинилась на Піпловій кухні. На кухонному столі валялися нерівно нарізані скибки хліба, шматки сиру й ковбаси, а в центрі стояла майже порожня пляшка доброго коньяку і два коньячні келихи. Гриша потягся до полиці по келих для мене…

– Ні, – сказав Піпл. – Це тюльпан, а тут потрібний сніфтер… Ґранд Шампань: квіткова група ароматів з нотами квітучого винограду, сухого липового цвіту й висушених пагонів виноградної лози… Зараз візьмемо другу пляшку.

Він сам виловив з полиці келих, на мій погляд точнісінько такий самий, як пропонував Гриша, і врочисто поставив на стіл переді мною:

– Бери хліб, плавлений сирок, а то тебе з голоду вирубає.

– Хлопці, – сказала я обережно, – то ви тут бухаєте.

Гриша усміхнувся:

– Про що й мова.

– Ґранд-Шампань, – проспівав Піпл, – субрегіон на південь від міста Коньяк, що дає п’ятнадцять відсотків усіх коньячних спиртів. Властивостям лози сприяють пологі пагорби й унікальний ґрунт, багатий на крейду та мінерали. Спирти з Ґранд-Шампані складні й вишукані. У юному віці вони агресивні й шалені, але з роками набувають інтелектуальної зрілості…

– А що скаже Ліза?

Гришина усмішка згасла.

– Нічого не скаже, – відповів за нього Піпл.

– А… чому ви її не кличете?

– Вона вдома, – сказав Гриша. – Дуже зайнята. Миє ванну.

До мене не одразу дійшло. Потім я похолола:

– Гришо… Ви… аж так посварилися?

– Ми десять років у законному шлюбі! – Гриша криво посміхнувся. – Хоч раз можемо влаштувати нормальні сімейні розборки?

– Але чому?!

– Слухай, ну, це сімейна справа… Піпл, розливай, а то зараз почнуться розмови…

Гримнув дзвінок у двері. Піпл здригнувся й ледь не розлив коньяк, і це було дивно. Бо що-що, а полохливість йому точно не була властива.

– Гришо, – сказав він уривчасто.

Гриша вже малював рамку прямо на шпалерах:

– Дашо, бери хавчик, бери випивку…

Він згріб зі стола бутерброди, тицьнув мені в руки разом з чаркою коньяку і буквально виштовхав у відкритий проріз:

– Усе, не сумуй…

Я знову стояла посеред дачного будиночка, мирно потріскували прогорілі вуглини в буржуйці. Миші в темряві втратили страх, поглядали на мене з інтересом, і до мене дійшло, що я не встигла ні зарядити телефон, ні попросити в Гриші запальничку.

* * *

Келих з коньяком, сніфтер, я поставила перед мишачою ніркою, але миші поставилися до нього з недовірою. Бутерброди було з’їдено, недогарок свічки доживав останні хвилини, я дивилася на червоне вугілля за заслінкою й думала про Гришу й Лізу.

Ліза мовчала, коли мене судили. Сиділа, насуплена, й мені було страшно на неї дивитися. Чи не тому, що вона стала на бік Інструктора?

А після того, як я пішла в гуртожиток… Про що вони ще говорили і які наводили аргументи? Ліза – максималістка. Вона з тих, хто піде на вогнище за правду… як вона її розуміє.

«Службовець Доставки домовився з Тінню – отже, він більше не службовець Доставки». Це для Лізи не просто слова. А я, круть чи верть… я домовилася з Германом. Я ледь не зробила того, чого він від мене вимагав.

Я рятувала маму… А той посвячений, про якого ми говорили, Антон, мстився за брата. Усі все розуміють, але…

Свічка догоряла. Білий парафін розтікався теплою калюжкою, її обриси нагадували голову Міккі-Мауса. Я відламала у «Міккі» вухо, стисла в пальцях, стала розминати податливий парафін. З нього можна зліпити кубик, а краще – кульку, і катати потім по столу.

Отже, Гриша був на моєму боці, а Ліза – на боці закону. І тому вони, хоч і не сварилися ніколи в житті, розбіглись, і Ліза… знищила Гришин унікальний портал у зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Розриваючи тим самим щось важливе, тонке, даючи зрозуміти – ти тут більше не живеш…

А я – причина.

Аніж з цим жити й відчувати провину, чи не краще про все забути?

Затремтіла стіна, втратила щільність. Миші розбіглися, так і не пригубивши коньяку. У прорізі з’явився Гриша. Його лице залишалося в тіні.

– Ходімо, – сказав він уривчасто. – Свічку тільки погаси.

* * *

На Піпловій кухні сидів Інструктор і їв пряник. Я не здивувалася йому й навіть майже не злякалася.

– Сідай, – він вказав мені на стілець.

– Тільки давайте скоріше, – пробурчала я втомлено.

– Скоріше не вийде! – він стукнув пряником об стіл. – Швидкість – особливість котячих пологів, а в нас тут серйозна справа… Ви, п’яниці, валіть звідси обидва!

На мій подив, вони не стали сперечатися. Гриша мовчки намалював рамку, й обидва пішли в неї – з того боку моргнув вогнями, здається, нічний клуб, і одразу ж зник. Стіна затяглася шпалерами.

Ми з Інструктором залишилися вдвох. Я сиділа, опустивши очі, надто змучена, щоб боятися.

– Я ж не збирався стирати тобі всю пам’ять, – сказав він нервово, наче виправдовуючись. – Тільки з моменту посвяти. Твоя провина – під сумнівом, а от твоя нестабільність, ненадійність, емоційна незрілість…

Я підвела очі. Він осікся:

– Добре. Я тебе розумію. Та ніж працювати в Доставці, шарпати нерви собі й іншим – невже тобі самій не краще повернутися… до нормального життя? У тебе мають бути якісь свої справи, навчання, хлопці, розваги… А наші за тебе злякалися. Вони пам’ятають випадок з Антоном. Там було інше. Хоча формально… ти порушила.

Я мовчала, міцно зціпивши зуби.

– Ну от… А служба Доставки – не казна-що, а складна система містичних зв’язків. Той факт, що посвячені пересра… пересварилися між собою, – удар по нашій безпеці й стабільності порталу. У мене цілий день барахлить холодильна установка, зі стелі крапає вода… Дядьки собі місця не знаходять… Ти зрозумій: вони всього-на-всього три старі шкарбуни, які зависли межи смертю й життям і посмертно гарують заради добра живих. Вони не всемогутні!

– Я не хотіла вступати у змову з Тінню, – сказала я.

– Я знаю.

– І я не… не збиралася зраджувати Доставку!

– Що тут говорити, – сказав він з глибокою втомою в голосі.

– І що мені робити? – прошепотіла я.

Він кивнув:

– Вирішуй. Або я тебе коригую й ти, умовно кажучи, забуваєш усе з того моменту, як ми з тобою влетіли під самоскид. Це анітрохи не боляче, не огидно, це ніяк – ти й не помітиш.

– Або?

– Або ти мені зараз пообіцяєш, що ніколи, ні за яких умов, заради свого життя або чужого не почнеш переговорів з Тінню. І ми вдаємо, що нічого не було… Тільки добре подумай, бо в тебе вже тепер наростають проблеми, пропуски в університеті, нема часу на особисте життя, і буде тільки сутужніше, тільки гірше… Подумай.

Що за день у мене сьогодні – одні сльози. З ранку до вечора. І, що характерно, увесь час з різних приводів.

Розділ п’ятнадцятий
Скалки

– Ле-ебедєва, вставай! Пора мені проситися в іншу кімнату, ти мене задовбала своїми витівками… Лебедєва, ти йдеш на першу пару чи ні?

Шльопання босих ніг, гуркіт падіння книжок, Настині лайки упівголоса.

– Слухай, а з цією посилкою що робити? Яка від Михайла Васильєва? Алло, ти чуєш?

Вона стояла над моїм ліжком з картонною скринькою в руках.

– Якщо хочеш, можеш відкрити…

Я ледь було не додала: «і взяти собі», але вчасно прикусила язика.

Настя підчепила ножицями картонний клапан. Розрізала прозору липку стрічку. Відкинула кришку, витягла згорток, скинула пакувальний папір:

– Нічого так, у хлопчика є смак…

У руках у неї був скляний заварювальний чайник з тонким носиком. Я насупилася; хоч яка я була того ранку розслаблена й виснажена, але інтуїція, вкупі зі здатністю міркувати, ще не зовсім мене покинули. Я дивилася на Настю й розуміла, що пазл не складається: з якого дива Міша слав би мені кур’єрською поштою чайник?

– Дивись, яка краса, – Настя подала мені чайник. – З трояндочками…

Я простягла руки і взяла подарунок. І була вражена тим, який він важкий при гаданій ажурній легкості…

І раптом по тонких стінках побігли тріщини. Крихітні, павутинні, вони брали початок від моїх пальців, точніше від відбитків моїх пальців на склі.

Це було як миттєва паморозь, як цвітіння вишневого саду в прискореному режимі. Це було дуже красиво й дуже швидко: прозорий чайник побілів, помутнів і розсипався на мільйон крихітних скалочок.

Не можу навести тут слова, якими відреагувала на подію Настя, але я була з нею цілком згодна.

* * *

Коло входу в наш корпус стояв блискучий мотоцикл. Поруч сидів Сем з блискучим шоломом у руках. Мені здалося, що я переживаю День бабака.

– Привіт, – Сем усміхався. – Як погостювала на дачі?

– Погано, – зізналася я чесно. – З їжі тільки макарони, з компанії тільки миші, й від французького коньяку вони по-хамськи відмовилися.

Сем розреготався. Я підхопила його сміх, і так ми іржали без причини на очах у сотні свідків, причому з кожною секундою мені ставало веселіше, спокійніше й легше.

– Скажіть, мадемуазель, – почав Сем грайливо, – а як би ви подивилися…

Під ногами в мене захрумтіло скло. Я стояла на купі скалок просто посеред дороги – скалки були дрібні, противні, наче тут розгатили молотком цілий ящик склотари. Як я могла їх не помітити?

– Ой, – сказав Сем.

Я підняла ногу. Моя підошва була схожа на спину скляного їжака: скалки встромилися гострими куточками й, здавалося, от-от проб’ють наскрізь.

– Мадемуазель, дозволите вам допомогти? – Сем ні на секунду не вийшов з образу. Підхопив мене під пахви, напрочуд легко підняв, я відчула ребрами тепло його долонь. Він акуратно посадив мене на сідло мотоцикла, зняв туфлю з моєї правої ноги й узявся обережно видряпувати скалки.

Цікаві юрмилися навколо, хіба що на руки не стрибали.

– Ваше замовлення, ме-ем!

Він надів мені туфлю на ногу. На секунду затримався, торкаючись кінчиками пальців кісточки на моїй нозі…

– Я передзвоню?

– Чекатиму.

Як чудово повернутися до життя. Як добре жити. Яке щастя.

* * *

Я спізнилася. Готувалася просити вибачення. Сподівалася, що мене все-таки пустять на заняття.

Поспішаючи по коридору, я не дивилася під ноги. Хрусь!

Знову купа зеленуватого пляшкового скла. Дивно, пляшка звичайно не розлітається на такі дрібні скалки. На такі гидкі, небезпечні, дуже гострі… і знову – прямо під ногами. Як могло статися, що я їх не помітила?

Ступаючи, як клишоногий ведмедик, на зовнішню сторону стопи, я відбрела на кілька кроків. Озирнулася на скалки. Хтозна-чого в мене сильно занило серце.

Я піймала в кулак свій амулет. Стисла, замружилася, розплющила очі… І побачила, що скло на підлозі рясно збризнуте кров’ю.

Тремтячою рукою я довго не могла знайти пудреницю. Потім довго не могла відкрити.

– Ну ви подивіться на неї – пара давно вже йде, а вона тут чепуриться! – почувся глузливий голос з аудиторії.

Я дивилася на себе, затискаючи в долоні амулет. Знак Тіні був випалений у мене на скроні, очі затягнуті каламутною плівкою, наче величезними більмами, від ніздрів по губах повзли перші рожеві краплі.

* * *

– Уперше бачу, щоб Тінь піратила посвячену, як просту студентку, – сказав Піпл.

Мені здалося, що він кепкує. Страх зробив мене агресивною – я в кожному слові бачила підступ, глузування й знущання.

– Тихо, тихо, – Піпл сів поруч на паркову лаву. – У будь-якому разі ти маєш кілька годин, перш ніж вона тебе зжере.

– Дякую за моральну підтримку!

Я підхопилася, неспроможна всидіти, і почала метатися по алеї туди-сюди. У Піпла задзвонив телефон.

– До вечора доживе, – сказав він замість вітання і якийсь час мовчки слухав. Потім кивнув, хоч співрозмовник не міг його бачити:

– Я зрозумів… На перший погляд, справа проста, є надія, що дрібна Тінь випадково причепилася, не розуміючи, з ким має справу… До зв’язку, Інструкторе.

Він сховав трубку:

– Він озвірів. Він за тебе готовий Тінь зубами порвати.

– Та ти що? – я посміхнулася. – Інструктор витканий з протиріч, знаєш.

– Ні фіга подібного, – серйозно сказав Піпл. – Я його вперше бачив таким… як учора. Він за тебе боїться. Якби він не був охоронцем і давнім мерцем, я б сказав, що він відчуває до тебе прихильність.

– Піпл, – я зітхнула. – А Гриша й Ліза… Як?

– Ну так, – відгукнувся він стримано.

– Вони… помиряться? Вони ж помиряться, так?

Піпл не відповів.

– Я ж не ображаюся на Лізу, – сказала я щиро. – Може… мені з нею поговорити?

Піпл похитав головою й щось хотів відповісти, але в цю мить у мене під ногами огидно скрипнуло скло. Я зіщулилася:

– Піпл… це в мене… скалки чи глюки?

– Глюки, – він підвівся. – Лізо, – сказав у слухавку, – ми в гуртожиток, допомоги поки що не треба, будь на зв’язку. Цьомки.

* * *

Підлога в нашій з Настею кімнаті був виметена недбало, похапцем. Я заново пройшлася віником по всіх закутках, вимітаючи скалки. Піпл тим часом оглядав, обнюхував, ледь не вилизував посилкову коробку:

– Відправник – Васильєв Михаїл, кур’єрська служба «Суперекспрес»… Ти знаєш Васильєва Михайла?

Я кивнула.

– Подзвони йому, запитай, що він тобі відсилав і що цим хотів сказати.

Я взяла телефон. Знайшла номер у списку. Згадала, ніби наяву: «Якщо я не скажу зараз, потім не наважуся ніколи… Я люблю тебе».

Про що він думав, доганяючи мене на тихій вуличці на околицях університету?

Напевно, в дитинстві він був тихим книжковим хлопчиком. Можливо, виріс без батька, як і я. Багато про що я не встигла його запитати, а багато що вже втратило сенс. У якій книжці він вичитав приклад для наслідування? Хто з його ровесників міг би сказати й зробити те саме?

Напевно, в їхніх стосунках Лера була заводієм. Напевно, думала, що зможе вити з нього вірьовки й покинути, коли набридне. Але вона помилилася. З Міші не варто вити вірьовки.

А що, як я на Леру наговорюю? Може, я до неї несправедлива? Я, виходить, мимохідь розбила чужі стосунки… Не треба було ховатися під диваном, треба було сказати Лері в очі: твого Мішу піратить Тінь, він завтра помре, якщо я його не врятую…

– Агов, – сказав Піпл. – Ти збиралася дзвонити? Час іде.

Я перевела погляд на телефон. Якщо після того, що сталося в минулу нашу зустріч, Міша вніс мій номер у «чорний список»… я не здивуюся.

Пролунало кілька гудків. Я вже фактично переконалася, що він ігнорує виклик, коли на другому кінці дроту почулося плутане:

– Так… алло.

Він важко дихав, наче після довгого бігу.

– Вибач, що тебе відволікаю.

– Я вискочив з пари. Нормально.

– Я одержала твою посилку…

– Яку посилку?!

– З чайником…

Розгублена пауза.

– Ти що, не посилав мені чайник?

– Ні. Дашо, я хочу попросити пробачення…

– Це я повинна просити пробачення, – промимрила я крізь грудку в горлі. – Вибач ще раз… Удачі тобі…

– Почекай! – закричав Міша.

Я обірвала розмову. Довго стояла спиною до Піпла, чекала, поки вирівняється дихання.

– Льошка, – говорив Піпл по телефону за моєю спиною, – перевір, хто відправник посилки номер сорок п’ять – тринадцять, кур’єрська служба «Суперекспрес», відправленої вчора о сьомій нуль чотири… Рано ж встають їхні кур’єри… Знайди й передзвони, добре?

Я все ще не оберталася. Він принюхався до моєї потилиці:

– Слухай, не хочу тебе лякати…

– Що?!

– Вона не життя з тебе ссе.

– А що?

– Здатність подобатися чоловікам. Якщо дати цій тварюці закінчити транзакцію, в тобі більше жоден чоловік не побачить жінки. Не кажучи вже про те, щоб закохатися.

Задкуючи, я перекинула пластикове відро зі скалками. Каламутні шматочки чайника знову розсипалися по підлозі: всю роботу треба було починати заново.

* * *

На сервер кур’єрської служби йшла DoS-атака.

– Не заздрю їхнім клієнтам, – сказав Льоша в слухавці.

– Що, Тінь улаштувала DoS-атаку?!

– Не обов’язково Тінь, може, конкуренти. Або тупі малолітні хакери. Враховуючи, які криворукі в тій службі сисадміни…

В офісі «Суперекспресу» сиділа дама років тридцяти, засмикана й замучена до істерики. У неї дзвонили одночасно три телефони, і з усіма абонентами вона примудрялася обмінятися кількома словами.

– Усі прийняті замовлення будуть доставлені сьогодні! – брехала вона одному співрозмовникові.

– Ні, ми не приймаємо замовлень! – грубо кричала на другого. – У нас технічні проблеми!

У третю трубку вона говорила різким роздратованим голосом:

– Ти уроки зробив? Не потім, а спершу зроби уроки!

На мене й Піпла вона не звертала уваги – втім, я не здивуюся, якщо вона й справді нас не бачила. Тільки коли Піпл делікатно постукав по столу, вона підвела на нього каламутні очі:

– Вибачте, у нас технічні проблеми…

– Нам потрібна інформація про відправника цієї посилки, – Піпл поставив перед нею картонний ящик.

– У мене немає доступу до бази! – вона тикнула пальцем у монітор свого комп’ютера, на якому був наполовину розкладений пасьянс. – Коли піднімуть систему – може, завтра…

– Сьогодні, – проворкував Піпл. – Або нам доведеться вжити заходів…

Дама обдарувала його поглядом, який означав, що їжаки не бояться голих сідниць.

Піпл схилився до неї нижче:

– Здається… ви забули сьогодні випити свої таблетки?

Дама змінилася на лиці. Кілька секунд дивилася на Піпла, потім полізла в сумочку, вихопила упаковку таблеток, перерахувала, ворушачи губами… Квапливо заковтнула пігулку, не запиваючи навіть водою. Подивилася на Піпла тепер уже з марновірним страхом:

– Ви хто?!

– Хто займався цим замовленням? У вас же не тисяча працівників і не мільйон клієнтів! Спробуйте згадати!

Дама мигнула. Очі її прояснилися:

– Грищенко. Точно. Він працював учора вранці.

* * *

Схоже, оцінюючи чисельність контори, Піпл поцілив у яблучко: тисячі працівників у «Суперекспресу» не набиралося, і кур’єр цілком міг працювати на прийомі посилок.

– Дама така або дівчина, – сказав Грищенко. – Віддала замовлення, розплатилася, все.

– Вас не збентежило, що заплатила жінка, а відправником значиться Васильєв Михаїл?

– У нас не оборонне підприємство, – слушно заперечив Грищенко. – Ми подарунки передаємо, квіти там, вазочки… Яка різниця, хто відправник?

– Ви б її впізнали? – запитала я.

Грищенко знизав плечима:

– Вона була в такій… пов’язці від грипу. І коли мені було її розглядати. І, до речі, які ваші претензії? Доправили вчасно? За адресою? А до вмісту ми стосунку не маємо…

Він мав рацію. Це означало, що майже дві години дорогоцінного часу ми змарнували.

* * *

Ми вийшли з приміщення на свіже повітря, і тут мене накрило.

– Піпл… а як ти до мене ставишся?

– Добре, – відгукнувся він, не вагаючись.

– Як до давнього бойового товариша?

– Ні, – він говорив дуже серйозно, – я помітив, що ти приваблива дівчина. Завжди це помічав. Мені подобаються твої парфуми…

Рано чи пізно це трапляється з кожною з нас, подумала я. З категорії «жінка» ми переходимо в категорію «викладач», «чиновник», «друг»… Втім, з чоловіками те саме. Дехто вважає, що це природний стан речей і що так і треба. Навіщо потрібні теплі іскорки в поглядах незнайомих людей? Навіщо випадкові усмішки? Адже юрба вийде з автобуса на кінцевій зупинці й розбредеться в різні сторони, іскорки згаснуть…

І хрін би з ними! Я людина самостійна й самодостатня, не бачитимуть чоловіки в мені «привабливої дівчини» – переживу. Але Сем…

Я схопилася за голову. Усі чоловіки на світі могли зникнути просто зараз, але якщо з мого життя зникне Сем… Цього не може бути! Це несправедливо…

– Стоп істерика, – сказав Піпл, втягуючи носом повітря. – З тобою ще нічого не сталося.

– Сталося, – прошепотіла я. – Я відчуваю, як вона мене ссе… Обгризає кісточки…

– Це самонавіювання! – він поклав мені руку на плече. – Послухай. Сьогодні ти викинеш її за портал. Власними руками.

Я вдивлялась у свої нещасні порізані долоні…

І вирішила битися за себе так, як божевільний ведмідь ґрізлі б’ється за свій барліг.

* * *

Ліза під’їхала хвилин через десять. Ми з Піплом влізли на заднє сидіння.

– Є новини? – Ліза рушила. Вона трималася чудово – наче нічого між нами не сталося.

– Тямуща Тінь, – повідомив Піпл. – Добре присмокталася, чисто. Транзакція йде з середньою інтенсивністю, я даю ще три години.

– Мені чи Тіні? – я не змогла приховати істеричних ноток у голосі.

– Тіні, – незворушно відгукнувся Піпл, – щоб осміліти й підібратися ближче, як вони люблять. А тобі я даю три години, щоб спокійно її дочекатися, взяти за зябра й викинути за портал.

– А якщо не вийде?

– Ну, раніше ж виходило!

– У дев’яноста відсотках випадків?!

– Це дуже висока ймовірність, Дашо, – Ліза глянула на мене через водійське дзеркало. – Дев’яносто зі ста – прекрасний показник. Ми не дамо їй закінчити транзакцію. А ти вертайся на заняття і вдавай, що нічого не підозрюєш.

– Тінь так легко обдурити?

– Дашо, вирішувати тобі, – м’яко втрутився Піпл. – Ми як фахівці можемо тільки давати рекомендації. І от ми вважаємо, що тобі треба розслабитися – і підпустити її до себе.

– А ми не будемо чекати, – Ліза дивилася на дорогу. – Льоша просто зараз піднімає соціальні мережі. Ми з Гришею перевіряємо твої контакти – однокурсників, викладачів…

– Ви з Гришею?

Піпл штовхнув мене ліктем у бік. Я прикусила язика.

– Ми досвідчені працівники, і в нас збалансована команда. – Ліза пригальмувала коло тротуару: за сотню метрів височів мій навчальний корпус. – Просто повір нам.

В опущене вікно влетіло сонечко, вдарилося зсередини об вітрове скло і впало на спину, безпорадно ворушачи лапками.

– Якби хтось з моїх, як ти кажеш, «контактів» був Тінню, я б помітила…

– Не обов’язково. Ти ж не увесь час напоготові.

Я обережно підставила палець. Сонечка завжди повзуть по руці вгору й, добравшись до найвищої точки, стартують. Це не було винятком – розгорнуло крильця й злетіло, на щастя, я встигла виставити руку у вікно…

Задзвонив телефон. Неначе відповідаючи, загупала кров у вухах.

– Привіт, Дашо! Ти не на заняттях?

– Привіт, Сем. Ні, в нас перерва.

– Чудово… Ти вибач, але в мене дозріла зухвала пропозиція.

– Давай. У сенсі зухвальствуй.

– Ти не хочеш сьогодні прийти до мене в гості? Тобто мається на увазі культурна програма: вино, кіно, доміно… У сенсі караоке…

Пристойні дівчата так не поводяться, з гіркою усмішкою подумала я. Якби моя мама дізналася, що я чиню…

Сем стурбувався:

– Тобто пропозиція занадто зухвала?

– Ні, – сказала я. – Ти мене неправильно зрозумів… Коли?

Він страшенно зрадів. Його голос не брехав:

– А коли тобі зручніше? Годині о шостій? Чи о п’ятій? Або… та хоч зараз! Я винаймаю класну квартиру, тобто батько мені винаймає… і зовсім поруч з універом! Що замовити – суші? Піцу? А може, ти хочеш чогось особливого з ресторану? Скинути тобі меню?

Я примружила очі. За два минулі дні я встигла забути, який Сем мажор, як він любить замилювати очі, який він, по суті, інопланетянин. Мені б довелося це міняти або з цим миритися… Але це перестане бути моєю проблемою через три короткі години.

– Нічого не треба, Сем. Завари чаю, а я принесу тортик. Я зможу в тебе бути…

Я піднесла до очей годинник на зап’ясті.

– …години через три. О п’ятій… буде нормально?

Ліза й Піпл дивилися на мене. Ліза – з розумінням. Піпл – з якоюсь дивною напругою. Я навіть захотіла запитати, що саме його бентежить, але тут він ворухнув ніздрями:

– Швидкість транзакції міняється. Пішла інтенсивніше… Слухай, твій Сем точно не Тінь?