Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

Розділ шістнадцятий
Сем

Льоша взявся мене заспокоювати, показуючи саморобну комп’ютерну гру. У змодельованій на екрані Головній будівлі треба було наздогнати й прибити намальовану Тінь.

– От подивися, – казав Льоша, – якби вони з’являлися точно біля порталу, ми б поставили там охорону, і все. Це була б проста справа, знай підхоплюй свіженьких і викидай… Але вони виникають у радіусі кілометра від порталу! То з-під ялинки виповзе, як лісовик, то з даху зістрибне, а ще вони люблять угвинчуватися в юрбу. Іде така юрба студентів, а воно раз – і всередині… І одразу в нього розмови, контакти, знайомі, обов’язково кілька акаунтів у соціальних мережах, для Тіней така активність – шлях до тепла й ситості. Люди іноді роками вчаться на курсі з ким-небудь… і навіть не підозрюють, що він Тінь. А він присмокчеться, скажімо, до своєї дівчини і тягне з неї любов до життя – місяцями! Потім дивуються, звідки стільки депресій…

Я слухала його неуважно. В офісі було незвично тихо й порожньо, переді мною на столі стояла чашка з недопитою кавою. Льоша розповідав, що його роман всерйоз розглядають в одному хорошому видавництві і, можливо, навіть видадуть.

– Ти ж знаєш, Дашо, тепер криза паперової книги. Люди задарма скачують з Інтернету – та я й сам скачую… А паперових книжок не купують. У крайньому разі я сам собі роздрукую на принтері, попрошу Гришку намалювати ілюстрації, віддам переплести…

У цю секунду засмикався мій телефон. Я поспіхом натисла кнопку.

– Він не Тінь, – сказав Піпл. – Я його добряче обнюхав.

– Я тебе ненавиджу, – буркнула я. – Навіщо було?…

– Завжди краще перевірити ще раз… Знаєш, він у тебе по вуха закоханий. У нього гормони співають, як солов’ї.

– Я просила не розповідати мені зайвого.

– Зайвого я не розповідаю… З ним не все гаразд, Дашо. Він… дивний. Це ще Інструктор помітив, коли редагував його пам’ять: він сказав…

Я обірвала розмову. Піпл, звісно, хороший хлопець… Але його припущення щодо Сема коштувало мені першого сивого волосся. А за вислів «редагувати пам’ять» хотілося бити ногою по геніталіях.

– Я здогадувався, що Сем не може бути Тінню, – сказав Льоша, який слухав нашу розмову.

– Тоді навіщо Піпл сказав таку дурість?

– Не дурість. Атака за структурою – канало-інформаційна, з підключенням сильно вираженого емоційного тла. На жаль, твоя Тінь не використовує ні цифрового, ні темпорального приводу, тому особисто я можу допомогти тільки порадою…

– Льошо, дарма ти пишеш про зомбі. Тобі б тверду наукову фантастику творити.

Він накрив мою долоню своєю м’якою рукою:

– Цю Тінь треба ловити на живця. Роби те, що тобі порадили Ліза й Піпл: іди на заняття, вдавай нетямущу, чекай, поки вона підбереться ближче.

– Правильна порада, – почулося від дверей.

Піджак в Інструктора був розстебнутий, комір сорочки стовбурчився, на туфлях чітко виділявся шар рудої підсохлої глини. Вигляд у нього був знічений, утомлений, навіть хворий.

– Правильна порада, посвячена, – повторив Інструктор з натиском. – Іди. Наші вже розкинули мережі, щойно ця тварюка з’явиться – її одразу засічуть.

Я мовчала. Він раптом узяв мене за обидві руки й підняв зі стільця:

– Не бійся. Не таких уламували. Тебе скривдити не дамо.

Швидко обійняв – і одразу відсторонився, наче збентежений.

– Піпл сказав, у Сема… – почала я.

Інструктор кивнув:

– У нього не все гаразд з пам’яттю. Чи це наслідки давнього струсу… Чи ще чогось, я не можу зрозуміти. Але це не перша амнезія в його житті.

– Він казав, що не пам’ятає дитинства. Це психологічна травма: його мати вмерла, батько, по суті, відсторонився, Сем був дуже самотній із самого народження. Він каже, в нього розлад прихильності…

– «Порушення прихильності може вплинути не тільки на соціальні контакти дитини – розвиток совісті, чуття власної гідності, здатності до співчуття, – швидко прочитав Льоша з екрана комп’ютера. – Може вносити свій внесок і в затримку емоційного, соціального, фізичного й розумового розвитку дитини…» Не дуже гарний букет, Дашо.

– Йому пощастило, – повільно сказав Інструктор. – Мало хто з жінок… зі справжніх жінок зміг би його зрозуміти й зробити з нього людину… Іди скоріше, Дашо. Піпл каже, транзакція набирає сили.

* * *

Світ – не такий, як ми собі уявляємо. Атмосфера галузиться, неначе сад, кожна людина підсвічена зсередини, як лампа з прозорого каменю, як свічник зі щільної солі або китайський паперовий ліхтарик. Дивні істоти – духи? птахи? думки? – в’ють гнізда у кронах великих дерев. Інші істоти – тролі? – живуть у темряві під мостами. Земля прозора й проглядається наскрізь – з усіма своїми норами, підземками, каналізаційними стоками й заритими кабелями, з усіма могилами, але труни порожні.

Не тільки чоловік здатний любити жінку. Я заведу собі пса, він мене чекатиме, і кожний довгий день житиме заради мене, і стрибатиме, зустрічаючи, бруднитиме сорочку великими лапами, вилизуватиме щоки…

Я йшла, стискаючи амулет на шиї, оглядаючись, вдивляючись в обличчя. Ефірні метелики літали над чиєюсь щасливою маківкою, хмари скупчились довкола відзначеного депресією чола, люди йшли, підсвічені зеленою надією й червоною злістю, жовтою нудьгою й сизою нелюбов’ю, але Тіні серед них не було й не було жертви, крім мене. Тільки за мною тягся кривавий слід.

Краплини падали дедалі густіше. Я не хотіла дивитися на себе в дзеркало – через слабкодухість. А день, як на зло, був чудовий.

Періодично мені на очі траплялися службовці Доставки: Піпл промайне то тут, то там, принюхуючись, не ховаючись, заробляючи здивовані погляди. Гриша стояв, нервово озираючись, стискаючи балончик з фарбою. Ліза бігала колами в спортивному костюмі, зображаючи московський джоґінґ. Льоша дивився – я знала – з кожної камери спостереження, яка стояла на моєму шляху…

Але Тінь не виходила. Внутрішній секундомір відлічував останні хвилини.

Ми зустрілися на перехресті. Ліза важко дихала. Піпл ворушив ніздрями. Гриша стискав балон, ризикуючи роздавити.

– Тінь не вийде, – сказала я.

Піпл відкрив рота, щоб заперечити, але я його випередила:

– Це не випадковість, зрозумійте! Тінь прекрасно знає, хто я! Вона знає, що ми її чекаємо. Вона не вийде!

– Завжди виходять, – почав Піпл. – Вона вийде, вони завжди…

– Це не кінець світу, – я всміхнулася крізь сльози. – Вона ж не життя в мене відбирає. Я житиму. Подумаєш, ніхто не полюбить. Багато хто так живе. Плювати.

Ліза пополотніла, але не від страху. У житті не бачила, щоб люди так лютували.

– А от хрін їй! – гаркнула Ліза так, що на неї нажахано заозиралися перехожі. – Ми не дозволимо! Піпл, чого ти стоїш?! Шукай! Гришо, шукай для нього опорні точки, вітер міняється, давай по секторах… ти її засічеш!

Піпл кліпнув. Щока в нього сіпнулася.

– Ні, – сказав він пошепки. – Її тут немає. Даша правду каже.

* * *

Він жив на тридцятому поверсі в новому елітному будинку: татусь відкуплявся від сина досить ефективно. Я з жахом подумала, що станеться з Семом через кілька років, коли маска навіженого мажора приросте й самотній хлопчик, якого я побачила колись на вершині Головної будівлі, перетвориться на самовдоволеного паразита.

– Щось сталося? – він заглянув мені в лице.

– Ні, все добре…

Я побачила своє відображення в дзеркальній стінці швидкісного ліфта. Торкнулася амулета на шиї… і відсмикнула руку. Мені залишилося кілька хвилин. Потім принцеса перетвориться на жабу, карета на гарбуз… Зовні все залишиться, як і раніше, але дорогоцінні мотузочки, натягнуті між нами, згорять назавжди й згорнуться обвугленими петлями. Сем подивиться на мене – і не зрозуміє, що ж його так приваблювало, що ж він у мені роздивився…

Він загадково всміхнувся:

– Я хотів тобі дещо показати…

І розчинив переді мною двері квартири. Це була простора студія з панорамним краєвидом з вікна, але не це вразило мене; вся кімната була заставлена рамками й рамочками, обвішана пластиковими файлами на мотузочках, і звідусіль, з кожної рамки, на мене дивилася я.

Коли він встиг усе це назнімати?! Не розумію… Учора й позавчора не міг… Отже, раніше? Отже, він наздогнав мене на сеґвеї той найперший раз – не випадково?!

Він був талановитий. Він умів бачити. Я розпізнавала на цих світлинах те, чого не могла б роздивитися у дзеркалі: свою радість і втому, авантюризм і відчуженість, так, немов інший, потойбічний світ кидав відбиток на моє лице. Отже, за час свого фотополювання Сем дізнався про мене більше, ніж я сама?

– Дашо, що таке? Тобі не подобається?!

Сльози бризнули, немов я проковтнула столову ложку гірчиці. Я притисла долоні до обличчя:

– Подобається… Дякую. Я просто дуже… я, знаєш, плаксійка. Часто плачу, в кіно, в театрі, над книжкою… Дякую, Сем, я просто не знала, що ти вмієш так.

Посередині кімнати накритий був стіл. Сем не стримався й замовив у ресторані якісь закуски, сир, овочі, шампанське. Я кусала губи й намагалася уявити: через кілька хвилин, коли з мене викачають невидиме, невідчутне… необхідне… Коли мене не можна буде любити – чи зникне світло з цих його знімків? Чи зникне радісне передчуття, тепло, іронія, життя?

– Дашо, ну я ж бачу, щось не так…

– Сем… я дуже-дуже рада, що ти з’явився в моєму житті.

– Я теж… а чому так трагічно?

– Тому що…

– Стоп. Ти ж не хочеш сказати зараз якусь дурню, типу в нас майнова нерівність і все таке.

– Ні, я…

– Ти подивилася в Інтернеті про «розлад прихильності», про амнезію в підлітків і вирішила, що я…

– Та ти що! Ні!

– Тоді чому ти дивишся на мене, як Снігурка на доменну піч?

Я всміхнулася крізь сльози:

– Сем… причина не в тобі. Причина в мені. Я…

Він став серйозним:

– Ти хвора?

– Ні.

– Тоді що таке? Ти під слідством? Тебе переслідують? Ти прихована марсіанка? Це все можна владнати, ти ж розумієш…

Я швидко набрала телефонний номер:

– Піпл, скільки мені лишилося?

– Три з половиною хвилини, – сказав Піпл у трубці. Голос його вібрував від напруги, наче він тримав на плечах навантажений вугільний вагон. – Ми працюємо…

– Дякую.

Я встановила таймер на телефоні. Замигтіли цифри.

– Через три з половиною хвилини… трохи раніше… ти мене розлюбиш.

– Не смішно, – сказав Сем після паузи.

Я кивнула:

– А як не смішно мені, якби ти знав… Слухай. Мене не можна буде любити. Через три хвилини ти подивишся на мене зовсім іншими очима. Ти не зможеш зрозуміти, як узагалі… чому видивився мене в натовпі. Усі ці мурашки поза спиною, піднесений настрій, сміх без причини – усе зникне.

– Чому? – запитав він, не зводячи з мене очей. – Чому ти так вирішила?

– Мене… Я… для простоти назвімо це пристрітом. Мене… зачарували. На мені вроки. У мене відбирають… здатність бути коханою.

– Знаєш, Дашо, я думав, це я божевільний, а виявляється, бувають і крутіші випадки…

– Я не прошу, щоб ти вірив. Просто це станеться через…

На екрані мого телефону бігли цифри, назавжди відбираючи надію.

– …Через дві з половиною хвилини.

Я підійшла до дзеркальної шафи. Дотяглася до амулета, стиснула в долоні, подивилася на своє відображення…

Шкіра складками тремтіла на моєму лисому черепі. Кров з очей і ніздрів нерівно запеклася, під закривавленою шкірою проступали горби, на скроні темнів знак Тіні – він був чорний, з липким блиском, він був як печатка на вироку. Я замружилася…

А коли розплющила очі – Сем уже дивився на мене по-іншому. Напружено… і з подивом. Наче не впізнавав. Його любов зникала, віддалялася, танула так швидко, що він і сам бачив це на власні очі. Щойно тут була я – і от уже хтось інший… чужий. Зовні все на місці – а всередині порожнеча.

– Що це? – прошепотів він.

– Про це я й казала. Тепер ти зрозумів?

– Але… цього не може бути… я ж тебе…

Він труснув головою, наче відкидаючи мару:

– Дашо, випиймо шампанського? Скуштуймо цей сир? Ти такого не їла… А от дивися, що тут є…

У його метушливих рухах проступала провина. Це мене роздратувало.

– Ти ні в чому не винен, чуєш?! Не смій! Ти не можеш мене любити з примусу!

У мене стисло горло.

– Я… завжди тебе пам’ятатиму, Сем. А зараз відпускаю. Ти вільний!

Я майже побачила усмішку полегшення, що зародилася в куточках його губ. Я зняла з нього провину й відповідальність. Зараз він скаже: «Залишимося друзями, якщо ти хочеш». І ми потиснемо одне одному руки, як приятелі, з’їмо його чудесний сир і розбіжимося назавжди…

Усмішка на Семовому лиці змінилася на гримасу.

– Ні, – сказав він уривчасто.

– Що?

– Ні! Мені плювати на чари, пристріт, на всі ці справи… Я все одно тебе любитиму!

– Але мене не можна…

– А я буду!

Мій таймер закінчив зворотний відлік. Дійшов до позначки «нуль-нуль» і запищав.

* * *

Поринаю в тепле море. Бачу вогні на дні.

Поринаю в зірки лицем. Хапаю губами. П’ю зірки.

Відштовхуюся від чорного дна й піднімаюся нагору. Бачу світло на поверхні, зринаю й далі злітаю. Небесні коралові риби торкаються моєї шкіри. Піднімаюся вище – я зграя птахів, захоплених вихором. Розлітаюся на частини й збираюся докупи знову, осідаю по тугому канаті смерчу, вивертаюся навиворіт, вириваюся з жерла вулкана – я лава, я цунамі, я дикий білий прибій…

І знову поринаю в тепле море.

* * *

– Дашо! Дашо!

Прочинилися матові дверцята душової кабінки. Усередині стояв Гриша з балоном фарби в руках. Я засичала, як пробите колесо:

– Ти що? З глузду з’їхав?!

З кімнати чулася ніжна, сомнамбулічна мелодія, придатна для трансу й медитації, Сем спав зі щасливою усмішкою на лиці й не знав, що в його ванній у душовій кабіні з’явився службовець Доставки. Я щільніше загорнулась у чоловічий халат:

– Гришо, ти здурів?!

– Вибач, вибач… мені треба тобі сказати… Тут у нас таке сталося… Ти Тінь вирубила.

– Як?!

– Зайди до нас на кухню на хвилинку…

– У чому, в халаті?

– Ми теж не у фраках… Давай, ми повинні це обговорити!

– Може, пізніше?

– Дашо, та що такого? Кілька хвилин… І повернешся до свого Сема.

– Ти цинічний.

– Будь ласка.

– Блін…

Я перевірила, чи надійно замкнені двері ванної. Хоч би Сем не прокинувся й не став мене кликати.

– Я засікаю час. Кілька хвилин.

Гриша квапливо намалював графіті на кахельній стіні. Кахлі зникли, затремтіли оплавлені краї, затанцювало марево всередині рамки, я замружилася, ступила вперед і відчула, як під моїми ногами замість гладенької підлоги ванної з’являється ганчір’яний килимок Лізиної кухні.

Але Ліза була не сама. На тісній кухні, казна-як уміщаючись, сиділи Піпл, Льоша і, що найцікавіше, Інструктор. Я, в Семовому халаті на голе тіло, відчула себе голою на середньовічній площі.

– Сядь, посвячена, – просто сказав Інструктор. – Ти здогадуєшся, що сталося?

Я зціпила зуби. Що сталося-скоїлося? Я переспала з чоловіком. А якщо без наносного цинізму – визначилася моя доля. У горі й радості, в здоров’ї чи хворобі, народжуватиму від нього дітей і няньчитиму онуків. Якось так.

– Ти подзвонила мені за три хвилини до кінця транзакції, – нагадав Піпл.

– Ну так. Одно слово, я сказала Семові, що… я йому все сказала.

– Що?!

– Що мене не можна буде любити, бо я… бо мене зачаклували. Так, щоб було зрозуміліше. Я була в такому стані, що…

Я здригнулася, згадавши своє відображення в дзеркалі.

– І він почав… почав втрачати до мене… втрачати наш з ним зв’язок. Я бачила як… А потім я не зрозуміла, що сталося.

– Конкретно – що ти йому сказала? – різко спитав Інструктор. – Дослівно!

– Я сказала, що його відпускаю. Що він ні в чому не винен.

Інструктор посміхнувся, наче щойно довідався про виграш у лотерею, і переможно глянув на Лізу:

– А я що казав? Вона реверснула канал! Слова дорівнюють дії. Вона відпустила! Від неї чекали, що вона стане випрошувати любов, прив’язувати його до себе, провокувати в хлопця провину… А вона реверснула! Усю отруту впорснула назад, от і вийшло з ноги по пиці!

Я не зрозуміла ні слова:

– Що вийшло? Хто від мене чогось чекав?

– Тінь, – сказала Ліза. – Інструктор вважає, що ти закоротила канал винятково своєю інтенцією. А ми з Гришею… І Піпл, до речі, теж… вважаємо, що там був ще й інший фактор.

– Не розумію, – сказала я жалібно й уявила – якщо Сем зараз прокинеться, то мовчання в замкненій ванній стане для нього поганим подарунком.

– Ти не помітила, що транзакція Тіні не вдалася? – з усмішкою запитав Інструктор.

– Помітила…

– Ото-ож! Ти була приречена – але впоралася! Найрідкісніший випадок у нашій практиці, можна сказати – перший випадок! Я тобою пишаюся, Лебедєва, хоч ти й буваєш іноді дурненька… А ти пам’ятаєш, як усе сталося?

По моїй спині пройшла хвиля гарячих мурашок. Я пам’ятала.

– Інструкторе… ви не дуже-то й праві. Я, звісно, його відпустила… Але він не пішов. Хоча міг. Я сказала: не картайся, я відпускаю, ти вільний. Він сказав – я все одно тебе любитиму… мені плювати на будь-яке чаклунство. І в цю мить, коли він мене поцілував, – у цю мить усе й сталося…

Я згадала, як танула в дзеркалі моторошна печатка в мене на скроні. Зникала кров і вирівнювалася шкіра, а ми цілувалися з Семом, як тоді в підземеллі, тільки він про це не пам’ятав, а для мене два поцілунки злилися в один…

Тостер, тихо бринькнувши, викинув нагору два шматочки підсмаженого хліба. Я тільки тепер помітила, що Гриша й Ліза сидять, тримаючись за руки, торкаючись ліктями й коліньми. Від цієї картини на душі в мене настав липневий полудень.

– Дивний хлопець твій Сем, – тихо сказав Інструктор. – Про всяк випадок… Будь з ним обережна, Дар’є.

– Добре, – я пропустила його слова повз вуха. – Можна мені йти?

Я заснула як убита всього через півгодини – в Семових обіймах.

* * *

Я розплющила очі.

Зім’ята постіль, ніжно-салатова, була схожа на луг з кульбабами. Я звелася на лікті, вище натягла ковдру, але не від холоду, а тому що раптом засоромилася.

Сем стояв біля вікна до мене спиною. Я бачила тільки його силует. Він дивився не на місто під світанковим сонцем, а на свою долоню. Мені здалося, що він розглядає лінії, запитуючи в долоні свою долю.

Я всміхнулася. Накинула халат. Підкралася навшпиньках, хотіла зненацька нявкнути у вухо, але потім зніяковіла й передумала. Я ж доросла людина, нехай і дуже щаслива.

– Сем…

Він не ворухнувся, не здригнувся, наче зовсім мене не чув. Тільки тепер я побачила, що на долоні в нього лежить мій амулет. Напевно, вночі порвався ланцюжок і Сем знайшов срібну фігурку в ліжку.

– Це ж мій кулон, – сказала я весело. – Ланцюжок порвався, так?

Він повернув голову. Я зустрілася з ним очима…

І відступила. Його лице було порожнє, як у глибокому сні або в комі, – розслаблене, позбавлене виразу. Він сомнамбула? Ходить уві сні?

– Що сталося? Сем? Щось не так?

Він мовчав. Ланцюжок амулета звисав з його долоні й був зовсім цілий. Замочок розстебнутий. До мене повернулося відчуття, добре знайоме з отроцтва: чужий погляд! Мене виглядають. Так миша відчуває присутність сови в небі. Так курча має відчувати шуліку.

– Сем, ти… мене чуєш? Чи ти спиш?

Мовчання. Я злякалася – я не знала, як правильно розбудити сомнамбулу. Ану ж він упаде й розіб’ється?

Він кліпнув. Погляд його прояснився, став осмислений, твердий. Я зараз Сема не впізнавала.

– Навіщо ти узяв мій амулет? Це моя…

Губи його ворухнулися.

– …моя річ, – закінчив він одночасно зі мною. – Це моя річ!

– Не жартуй так, – я надсилу всміхнулася. – Ця штука мені дорога, ти ж знаєш, це пам’ять про батька, і я…

Говорячи, я простягла руку – але Семів кулак стисся разом з моїм амулетом. Я затнулася. Заговорила іншим тоном, холодно:

– Сем, будь ласка, віддай мені мій…

Він ударив мене в лице, так що стеля й підлога в кімнаті враз помінялися місцями. Ніхто й ніколи мене так не бив. Я уявити не могла, як це боляче… і як принизливо.

Розділ сімнадцятий
Розплата

Лід з холодильника Лізи й Гриші пропах рибою. Я сиділа, притискаючи до лиця холодний поліетиленовий пакетик, відчуваючи грані крижаних скалок під прозорою плівкою.

Скалки…

Мені ніде було ховатися. Іти в такому вигляді в університет чи в гуртожиток… Страшно уявити, що скаже, наприклад, Настя.

Дивно, але моїми найближчими друзями виявилися ті, кого я й знала всього кілька днів. Утім, коли разом ризикуєш життям, стосунки якось самі налагоджуються й міцнішають.

– Ми скоро повернемося, – сказала Ліза. – Лід поміняй.

Вони пішли крізь рамку у передпокої. У мене боліла голова, сіпалася набрякла повіка, але все це було ніщо проти того, що коїлося всередині.

Невже людина може так брехати й прикидатися?!

Наш вечір на даху університету… Його розповіді про матір і батька… А літаки, Сент-Екзюпері… А коли він стрибнув на борт теплохода – він же врятував мою маму! А раніше, в підземеллі, – він урятував мені життя, просто нагадавши, що треба боротися, а не йти, як вівця, на заріз! Навіщо? Не розумію. Щоб переспати зі мною? Щоб одержати мій амулет? Але навіщо йому… Для нього це просто дрібниця…

Нема сенсу шукати виправдання. Мільйони дівчат вірять у кохання й приходять до своїх хлопців. А ті використовують їх як підстилку й потім б’ють у лице – «дала, отже, шльондра». Дівчата мріють про принців, не помічаючи, що чоловіки – свині… Усі! Брудні, хтиві…

Я згадала, як страшно кричала Настя в ту ніч, коли Тінь висмоктувала її любов. Щось у цьому було від мороку, від наведеного божевілля; я зараз нагадувала Настю, але, з другого боку, не йти ж проти фактів. Факти – річ уперта…

Задзвонив мій телефон.

– Дашо, – сказав Піпл. – Як ти почуваєшся?

– Прекрасно.

– У нас проблема. Жени в університет.

– З такою пикою?!

– Масові жертви. Півгодини тому було десятеро, тепер майже сорок.

– Що?!

– Їх доять по-великому. Забирають здоров’я й життя. Жертв дедалі більше, Тіні жодної. Де Гриша й Ліза?

– Вони… не знаю.

– Тоді сідай на маршрутку і їдь!

Він обірвав зв’язок. Я грюкнула кулаком по столу…

І з подивом зрозуміла, що мені значно легше. Коли зруйноване життя, коли знищена найдорожча віра – немає кращих ліків, ніж оперативна робота за екстремальних обставин.

* * *

У вестибюлі Головної будівлі університету йшло звичайне життя… майже звичайне. З ледве помітною ноткою тривоги.

У мене не було при собі амулета, і я вперше, з великим запізненням, зрозуміла правоту Інструктора, який жорстоким і некоректним чином дав мені зрозуміти, що сила – не в брязкальці. З другого разу, зосередившись, я глянула на вестибюль особливим поглядом…

Підлога в багатьох місцях була заляпана кров’ю. Хлопець і дівчина крокували до ліфтів, однаковим рухом потираючи скроні – місце, де дедалі яскравіше проступала лиховісна печать. Бабуся-прибиральниця проминула мене, горблячись і морщачись од болю, – кров крапала з її носа на підлогу. Велична дама-викладачка жалілася комусь на перепади тиску – а знак Тіні червонів у неї на скроні, мов свіже запалене татуювання.

Раптом задзвеніло скло. Велике дзеркало біля гардеробної стойки розсипалося на друзки, які розлетілися по всьому вестибюлю. Студенти, не зважаючи на присутність викладачів, виявили глибоке знання ненормативної лексики.

– Ти бачиш? – уривчасто запитав Піпл.

– Тінь? Ні. Тільки жертв дуже багато.

– З кожною хвилиною дедалі більше. Яку ж вона сумарну енергію зараз тягне… Який потік потуги…Точно, Консерва.

– Але ми ж викинули… ми прибрали Германа!

– Хтось іще.

Я поправила темні окуляри на носі. Ці окуляри та ще товстий шар тонального крему мали приховувати величезний синець, наслідки жагучого кохання.

До нас підійшли Ліза й Гриша. По-моєму, вони вийшли зі стіни в коридорі, нікого особливо не соромлячись.

– У нього немає амулета, – сказала Ліза. – Навіщо взяв і де дів, не каже…

Вона помасажувала кісточки пальців.

– Ви що… його били?

– Ні, ми його розважали, – сухо сказала Ліза. – Співали пісень. Танцювали навприсядки.

– Лізо…

– Одне слово, амулета нема, доведеться тобі, дівчино, якось обходитися без нього… Але ти вже вмієш. Інструктор, попри свій паскудний характер, іноді робить разюче далекоглядні речі.

– Що каже Льоша?

– Система чиста, атака не цифрова, аналогова. Скоріше за все, у Тіні є спільник-людина.

– У них бувають спільники?!

– Ну аякже, – Ліза зітхнула. – Льоша скинув кілька записів з камер спостереження… Усі нечіткі, облич не видно, але він продовжує моніторити.

Вона подала мені свій телефон. Кілька коротких роликів було змонтовано в один, секунд на сім: дівчина підкладає щось у сумку жінці, яка стоїть поруч… Розбивається дзеркало в туалеті… Дівчина, яку видно зі спини, тільки силует, тягне руку до кишені чоловіка, який говорить по телефону… Грабує?! Ні, підкидає щось у кишеню…

– Дашо, можна тебе на хвилинку? – Гриша м’яко взяв мене за лікоть.

– Мало часу, – сказала Ліза.

– Якраз вистачить… Даша?

Я відійшла з ним на кілька кроків. Гриша пильно подивився мені в очі:

– У Сема амнезія. Він не пам’ятає, що вдарив тебе. Він не пам’ятає нічого, що сталося вранці. Він у шоковому стані, не розуміє, за що…

– Що – «за що»?!

– Ну, ми з Лізою його… допитали не дуже чемно. І посадили в підвал, де було бомбосховище.

– Навіщо?!

– Інструктор… вважає, що він не просто Сем.

Запульсувало болем моє підбите око.

– І він не просто так відібрав твій амулет. І він не просто так з тобою познайомився… Він знаряддя. Лялька в чужих руках.

– Навіщо ви його били?!

– Це Ліза, – Гриша відвів очі. – Вона дуже за тебе… побоювалася, одне слово.

– Чому – лялька? Що за дурниці? В чиїх руках?!

Підійшла насуплена Ліза:

– Гаємо час. Дар’є, треба тупо йти по поверхах і сканувати…

– Я нікуди не піду, – сказала я. – Поки його не побачу.

* * *

Колись тут були бомбосховища – дуже давно. У занедбаних підземних приміщеннях валялися старі трухляві меблі, горами громадилися залізні уламки невідомих механізмів, мотки кабелю в зогнилій обмотці, зі стелі звисали голі знеструмлені дроти.

– Він за цими дверима, – сказав Гриша. – Якщо ти, як і раніше, хочеш…

– Хочу!

Гриша не став відмикати. Стенувши плечима, намалював рамку на бетонній стіні, і я пройшла її наскрізь.

Сем сидів на бетонній підлозі біля дальньої стіни – з одягу на ньому були труси й майка. У мене серце зависло, як комп’ютер, коли я його побачила у світлі єдиної тьмяної лампочки. По брудній підлозі розкидані були уламки, друзки, мотлох, виднілися сліди босих ніг, я уявила, як ще недавно Сем метався тут, розбивав об стіни уламки стільців, гатив у двері, а потім утомився й упав в апатію.

Я готувалася, збиралася, продумувала тактику поведінки, а тепер усі плани вилетіли в мене з голови. У нього були розквашені губи, і дихав він якось важко, наче через біль. Він підняв лице, у тьмяному світлі лампи я побачила, як розширюються його зіниці:

– Хто це тебе?!

Він підхопився:

– Хто тебе вдарив? Я його…

Сем кинувся до мене, зупинився за два кроки, вдивився в моє лице…

І позадкував. Я мовчала.

– Це що… це… я?!

Людина не може так прикидатись. Я бачила, яке моторошне для нього було це усвідомлення. Шок.

– Сем, послухай…

Він провів долонею по лобі:

– Я не знаю, що зі мною. Якщо в мене шизофренія або щось іще гірше… Тоді все правильно. Усе правильно… мені нема чого звідси виходити.

– Сем, що ти пам’ятаєш… останнє?

Його погляд був відповіддю. Моє зависле було серце сіпнулося – і запустилося знову.

– Сьогодні вранці я прокинувся… усе було догори дриґом. Фотографії… клапті… усе поперекидане, порване… Розбите… Тебе не було. Я став тобі дзвонити, хотів навіть викликати… поліцію… тут прийшли ці… твої знайомі. Тепер я розумію, що вони мали на увазі…

– Вони хороші, нормальні люди. Просто в той момент…

– Та я зрозумів… У мене й раніше були перебої… з пам’яттю. Цілі роки свого життя пам’ятаю туманно, ніби хтось мені розповів, а не я сам його прожив. Я хворий на голову, виявляється. Ніж сидіти все життя в дурці, краще здохнути… Але найгірше – я тебе втяг в історію. Якби я знав…

Він одійшов до дальньої стіни:

– Ти мені вибач, Дашо. Розумієш, я бачу весь світ чорно-білим – особливості сприйняття. А тебе побачив – у кольорі. І все, що пов’язане з тобою, виходить кольорове. Кольорові сни…

Я замружилася й аж тепер зрозуміла, який страшенний тягар упав у мене з плечей.

– Дурнику. Якщо ти просто трошки божевільний – це ж звичайна справа! А хто нормальний? Я чи що?

Я обняла його. Провела долонями по голих м’язистих руках:

– Сем, це щастя, що ти просто псих. Ти не уявляєш, що я пережила за ці кілька годин…

– Дашо, – він почав витирати сльози з моїх щік. – Ти знай. Я не можу підняти на тебе руку! Не можу… Якщо хтось посміє, я його по стіні розмажу. Але якщо я сам таке зробив у запамороченні, то мене доведеться весь час тримати в клітці, бо я ж виродок…

– Сем, – сказала я. – Ми все виправимо. Я люблю тебе не тому, що ти здоровий чи хворий, а тому, що це ти! Ми тебе вилікуємо…

Він усміхнувся, щоб мене втішити. Сам він не вірив ні в яке лікування, це було видно по очах.

– Сем, ти не пам’ятаєш… амулет?

– Вони теж про нього питали. Я пам’ятаю тільки, що ввечері він був у тебе на шиї. Як звичайно.

– А вранці…

– Вранці я прокинувся, в домі розгром… І все.

Я набрала Гришу. Дивно, але в підземеллі мій телефон ловив мережу, хоч і на межі можливостей. Гриша з’явився одразу – крізь рамку, не чіпаючи важких замкнених дверей.

– Гришо, випускай його.

Гриша похмуро похитав головою:

– Нема розпорядження Інструктора.

– Я йому скажу…

– Ти не зрозуміла. Ми не знаємо до кінця, що відбувається. Якщо вночі хтось вселився в Сема, щоб здобути твій амулет, то він може будь-якої миті зробити це знову.

– Вселився… хто? Злий дух? – я спробувала обернути все на жарт, але вийшло не дуже смішно.

– Сем – чуже знаряддя, – без усмішки сказав Гриша. – Він повинен залишатися тут, поки ми не з’ясуємо чиє.

Я подивилася на Сема. Той зобразив усмішку, мовляв, чом би не посидіти голяка в сирому підземеллі, це ж так прикольно…

І тут у мене задзвонив телефон.

– Дашо, – сказав Міша дивним лунким голосом. – Будь ласка, рятуй.

* * *

Вони сиділи на зупинці автобуса. Точніше, Лера сиділа, а Міша ходив поряд туди-сюди, нервово стискаючи в руках телефон. Мені зараз якнайменше хотілося розв’язувати їхні проблеми.

Лері було погано. Видно, її теж зачепило, вона теж жертва, подумала я. І Міша поруч; вони помирилися? Знову зійшлися? Чому це має мене цікавити?!

Світ, що я його побачила своїм глибинним зором, видався нездоровим і тривожним. А все через червонувате мерехтливе світіння. Міша світився зсередини тривогою, яскраво-жовтою, як смужки оси. А Лера…

– Що? Чого ти так дивишся?!

Я закліпала, повертаючи собі звичайний, буденний погляд на світ. Тремтячими руками вийняла телефон, відійшла далеко, жестом веліла Міші залишатися на місці.

– Інструкторе… це я.

– Чому не на об’єкті?!

– Інструкторе… Може таке бути, щоб людина перетворювалася на Тінь?

Пауза.

– Що ти побачила?

– Тут дівчина. Вона…

– Кажи, що ти побачила!

Хай би ніколи й не бачила…

– Вона перетворюється на Тінь. Лице ще більш-менш людське… але пливе, риси стираються. А на шиї…

– Нашийник?

– Ви знаєте? Таке бувало раніше?!

– Так, – нехотя сказав Інструктор. – Такий випадок був… Довелося викинути за портал.