Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

– У всіх «особливий»… До речі, де твій амулет?

Я затнулася:

– Не знаю. Можна пошукати у нього в квартирі. Може, під килимом, за батареєю…

Ліза похитала головою:

– Ми вже шукали, амулета немає. – Вона обернулася до Льоші. – Підніми інформацію в мережі про його татуся… Як його, Волков?

– Скільки тих Волкових…

– Нічого, Льоша знайде.

У мене задзвонив телефон.

– Чекаю тебе внизу, – без передмов сказав Інструктор. – Тут нова інформація про твого Сема.

Розділ дев’ятнадцятий
Чужий погляд

Інструктор чекав мене не біля порталу, як звичайно, а в завулках покинутих підземель, де смерділо гнилизною та іржею і по кутах нагромаджувалися кинуті, забуті, давно непридатні столи, сейфи, мотки проводів. Двері тут були завтовшки з півметра – не здивуюсь, якщо їх проектували, розраховуючи на пряме влучання атомної бомби.

– Я Дашу потім виведу, – сказав Інструктор Гриші. Той кивнув, квапливо намалював графіті й прослизнув у прорізане віконце, – там пахло кавою і тихенько грала музика, Льоша сидів, уткнувшись у комп’ютер, і про щось упівголоса сперечалися Ліза й Піпл.

Ми з Інструктором залишилися на глибині багатьох сотень метрів, у завулках підземель, про які мало хто знає. А можливо, й ніхто, крім службовців Доставки. Ми були самі, якщо не брати до уваги Сема, замкненого за одними з дивовижних залізних дверей.

– Як ти з ним познайомилася?

– Нормально, в університеті.

– Він перший підійшов?

– А що такого?

– І ти одразу відповіла згодою?

– Інструкторе, – сказала я. – Нічого, що це стосується мого особистого життя, в якому я нікому не дозволю копирсатися?!

Я підвищила голос, цього не можна було робити. Просто на деякі подразники я реагую… передбачувано. Злість робить зі мною те саме, що вогонь з солом’яною лялькою, – охоплює одразу, з ніг до верхівки, і я не можу пручатися. От і зараз – я спалахнула, але Інструктор дивився на мене так спокійно й байдуже, що під його поглядом я швидко притихла.

– У нас проблема, – сказав він, помовчавши. – І набагато серйозніша, ніж я думав. Сем знав, звідки в тебе амулет?

– Так. Я сама йому сказала.

– Він сказав або зробив щось, щоб спровокувати тебе на відвертість?

– Інструктор, якого дідька…

Тут я згадала: ніч на вершині Головної будівлі. Потоки вогнів унизу. Сем сказав, що в нього померла мати… І я, щоб підтримати його, зізналася, що не пам’ятаю батька, що на згадку про нього залишився тільки амулет…

– Я говорив з Семом, – сказав Інструктор. – Я трошки зазирнув у його голову… у його пам’ять. На жаль, він не Сем. Не студент. І його батько – навряд чи справжній батько.

– Дурниці, – буркнула я. – Він же вчиться на нашому факультеті, його всі знають…

– І нікого не дивувало, що син олігарха пішов на філфак і при цьому йому плювати на філологію?

– Усіх дивувало. Але мало які в людей примхи.

– Це точно, – Інструктор кивнув. – Твій Сем – знаряддя в руках іншої… людини. Яка теж не зовсім людина. Я мало про нього знаю… Все-таки я закінчив Вищу партійну школу, а не Гоґвортс, нас не вчили, як боротися з чаклунами й відьмами.

– Чаклуни й відьми чудово почуваються в дитячих книжках.

– Деякі чаклуни чудово почуваються в Лондоні.

– Чаклунів не буває!

– Так і порталу не буває, і Тіней не існує, усе це вигадки…

Він говорив глумливо, дуже спокійно, і від цього спокою в мене волосся стало дибки.

Інструктор вийняв свій телефон. Вивів на екран уже знайому мені світлину: Сем і його батько, літній чоловік з аристократичним хижим лицем, на фоні Тауерського моста.

– Сем – гомункулус. Лялька. Він навмисне створений оцим… чоловіком для того, щоб одержати твій амулет. Але не тільки: йому потрібна влада над тобою.

– Навіщо?!

– Не знаю. Очевидно, твій батько справді… непростий. І ти не просто посвячена. І амулет – не тільки предмет сили. Ця людина – могутній чаклун, він створив Сема, щоб маніпулювати тобою.

– Ні!

– Я знав, що тобі не сподобається. Тобі здається, що це кохання, ти дівчинка, а дівчатка повинні мріяти.

– Сем рятував мене! Багато разів! Він урятував мою маму…

– У цій справі немає випадковостей, Дашо. Він рятував тебе тому, що Волков хотів, щоб ти довірилася Семові. І ти йому довірилася.

– Інструкторе, – сказала я. – Ви не праві. Є речі, які може зрозуміти тільки жива людина.

Я відразу пошкодувала про свої слова. Недобре нагадувати комусь, що він давно мертвий, – навіть гірше, ніж говорити про чиюсь зайву вагу або медичні проблеми. Але Інструктор не образився – тільки криво посміхнувся:

– Немає випадковостей. Масові жертви в університеті й дівчинка, яка ледь не стала Тінню, – тільки маневр, щоб відвернути увагу від чогось більшого. Щось станеться, і дуже скоро. Просто будь готова.

* * *

Сем сидів на сідалі, спорудженому із залишків меблів. Коли ми з Гришею зайшли в його камеру, він тільки ледь підвів голову.

– Ми принесли тобі їсти, водички, термос, – заторохкотів Гриша. – Це сумка з ковдрами, пухові, майже нові, це туристська пінка, це книжки – детективи, до речі, почнеш – не відлипнеш. Це твої лахи, светр, одягнись. Ось ліхтарик, заряджається вручну, ручку крутиш – і не треба батарейок.

– Вибачте, – сказав Сем, дивлячись убік. – Тут смердить.

Гриша осікся:

– Е… ой. Щодо зручностей ми поки не подумали. Теоретично, можна сюди принести мобільну вбиральню, дачний варіант з хімічною переробкою…

Він замовк, винувато дивлячись на мене.

Я підійшла до Сема. Опустилася на підлогу перед ним:

– Послухай. Усе виявилося… непросто. Ми поки що не можемо тебе випустити.

– Авжеж. Гроші ще не на рахунку, – навіть його голос здавався вилинялим, як пляжний ситець наприкінці літа.

– Сем… Твій батько тобі бреше. І не тільки про гроші. Твоя амнезія, твої проблеми з пам’яттю – не випадковість. Ми знайдемо спосіб тобі допомогти, ми тебе звільнимо…

Вираз його обличчя не мінявся. Він слухав мене й не чув. Чужий, далекий, байдужий… страждалець. Він, зрозуміло, не був ніякою лялькою. Він був Сем… мій Сем. Мій друг і мій коханий.

– Послухай, ми все подолаємо. Ми разом. Я завжди на твоєму боці!

– Ні, ти на їхньому боці, – сказав Сем, як і раніше на мене не дивлячись.

– На твоєму. Ти ж бачиш… у тебе проблеми з головою, ти сам за себе не відповідаєш.

– А ти відповідаєш? – запитав він тихо, але дуже чітко.

Я розгубилася:

– У сенсі?

– Хіба ти не робиш те, що тобі велять? – продовжував він, дивлячись у підлогу. – Сказали «будь посвяченою», і все – ти під рушницею, як новобранець. На навчання забила. Маму підвела під удар… Заради чого?

Він підвів очі. Я обімліла: з його очниць на мене дивилася інша людина. Страшна. Цілковито безжалісна, людина, яка знає про мене все. Мені здалося, що вбивчий холод порталу заливає кімнату, вкриває інеєм стіни й пробирає мене до кісток.

– Дашо, що сталося? – Гриша теж відчув зміну. Але він не міг її бачити. Для нього зовні все залишилося тим самим – Сем на дошках, я перед ним на підлозі…

– Гришо, дзвони Інструкторові, швидко…

– Немає покриття, – відгукнувся він через секунду.

– Щойно було!

– Було – й нема, – сказав той, хто говорив зі мною губами й голосом Сема.

Я не могла відвернутися. Хотіла – і не могла. Уся моя воля під його поглядом перетворилася на грудочку пластиліну.

За спиною засичала фарба з балончика – Гриша відкривав рамку…

Балончик закашляв. Гриша вилаявся, у голосі чулася паніка.

– Не витрачай фарбу дарма, – сказав той, хто сидів переді мною. – Звідси вийде тільки той, кому я дозволю… Дар’є, ти можеш підвестися.

Я збагнула, що стою перед ним на колінах і що він щойно випустив мене – дозволив відвести погляд від його холодних очей, що викликали оціпеніння. Я відскочила, як шайба від бортика, підхопилася й позадкувала до протилежної стіни. Стіна була розмальована графіті – цього разу Гришино мистецтво залишилося просто малюнком на бетоні.

– Мене звуть Олександр, – сказав той, хто рухав Семовими губами. – Я говорю з тобою з Лондона. Не бійся – я твій друг.

– З якого це дива?! – найбільше я боялася показати, наскільки налякана. Верещати, плакати, битися в зачинені двері, кликати на допомогу – паніка підказувала мені безліч виходів, усі огидні й зовсім даремні.

– А я був другом твого батька, – відгукнувся він незворушно. – Не те щоб другом… Не ворогом принаймні.

Гриша жалібно всміхнувся:

– Дашо… А що це в нас відбувається?

– Довго пояснювати, – я взяла з сумки пляшку води, приготовлену для Сема, згвинтила кришку, облилася, приклалася до шийки. – Олександр, значить… Це ви взяли мій амулет?

Він кивнув:

– Так. І вдарив тебе теж я, вибач, нічого особистого.

– Ніколи не пробачу, – прошепотіла я.

– Я ж попросив пробачення.

– Не пробачу того, що ви зробили з Семом!

Він фиркнув:

– Як зворушливо. Я саме збирався його прибрати, але якщо він тобі такий дорогий…

– Як – прибрати?!

– Фізично. У мене є лялька. І в мене є молоток. Коли я розіб’ю ляльці голову, Сем природно…

– Що тобі треба?! – верескнула я на октаву вище за свій звичайний тон.

– Відкрити портал, – він говорив тихо і вкрадливо. – Ліквідувати неподобство, що діється майже в центрі Москви майже сімдесят років.

– Пуп розв’яжеться, – пробурмотів Гриша.

Той, хто був Семом, удостоїв його поблажливим поглядом:

– Ти непоганий художник, але дурень набитий, вибач.

Мій телефон, як і Гришин, не бачив мережі. Ми були відрізані від світу – на страшній глибині, під будинком і підвалами, тунелями й перекриттями, під шарами піску й бетону, наодинці з небезпечною непередбачуваною істотою.

– А як ти звідси вийдеш? – знайшлась я. – Тут замкнено зовні, і двері…

– Я сиджу в Лондоні, у своїй квартирі, – він підняв куточки рота. – Мені не треба нізвідки виходити. А от як ви звідси вийдете й чи вийдете взагалі – це вам вирішувати.

Він повільно опустив голову, ніби зображаючи глибокий глузливий уклін…

І раптом сіпнувся всім тілом, пірнув головою, як людина, яка заснула сидячи, впала й прокинулася. Я побачила його очі, збуджені, скаламучені, розгублені.

– Що… що зі мною? Що тут було?

Ми з Гришою мовчали. Сем по черзі зазирнув нам в очі; стиснув скроні, морщачись, як од сильного головного болю:

– Поясніть мені, що сталося. Будь ласка. Мені дуже… мені треба до лікаря… голова…

Якби слізьми можна було допомогти справі – тієї ночі я б владнала більшість світових проблем.

* * *

Ми розстелили на підлозі туристичну пінку. Ще в нас були дошки – стільниці старезних столів. Не знаю, які чиновники або вчені писали на них колись, вмочаючи в чорнильниці сталеві пера на дерев’яних вставках, і чому ці меблі знайшли останній прихисток у підземеллі, на страшенній глибині, у забутому бомбосховищі.

Поверх дощок ми розклали пухову ковдру. Гриша накрутив ручку похідного ліхтаря, і той розгорівся рівним білим світлом. Ми сіли на ковдру, відкрили термос і випили по чашці теплого солодкого чаю.

– Інструктор уже повинен нас шукати, – сказала я.

– Ліза почне шукати раніше, – пробурмотів Гриша. – У нас так не бувало, щоб хтось пропадав більше ніж на кілька годин. А зараз уже вечір… Вона там божеволіє. Чому Інструктор ще не тут?

Сем мовчав. Йому було погано. Таблеток від мігрені у нас з собою не було, ніяких аналгетиків, тільки вода, чай і пиріжки в пластиковій упаковці.

– Сем, – сказав Гриша. – А пам’ятаєш, де саме в Лондоні будинок твого батька?

– Одчепися від нього, – я штовхнула Гришу ліктем у бік.

– Пам’ятаю, – відгукнувся Сем, розтираючи перенісся. – Майже в самому центрі… Величезні апартаменти з басейном…

– Ти пам’ятаєш свою першу вчительку? – швидко запитала я.

– Ні.

– Свій перший велосипед?

– Ні, – він знову пережив хвилю болю, мовчки й без єдиної скарги. Я побачила, як виступає піт у нього на скроні, і припинила допит:

– Гришо, годі. Відпочиваємо.

– Але Ліза повинна була вже триста разів викликати Інструктора, а він – спуститися з ключами вниз…

– Гришо. Ми не знаємо, що діється нагорі.

І справді. Нагорі могла впасти атомна бомба, могло спорожніти все місто, міг настати Армагеддон. А ми сиділи в підземеллі, і тільки легкий струс стін міг свідчити про кінець світу… А може, це відгомін далекого поїзда метро?

– Гришо, – знову почала я. – Не знаєш… хтось коли-небудь намагався відкрити портал?

– Ні, – відгукнувся він. – Навіщо? Це ж божевілля! Уявляєш, юрби Тіней, і всі голодні… Тут з однією чи з двома не знаєш, що робити…

– А що ти знаєш про сучасних чаклунів?

– Їхнє місце в телевізорі!

– Тихо, – сказав Сем.

Ми замовкли. У тиші ясно почувся далекий скрегіт – наче хтось намагався відчинити двері ззовні.

Ми кинулися до дверей:

– Інструкторе! Ми тут! Інструкторе, ми тут!

Скрегіт повторився. Двері були такі товсті, що звуки крізь них пробивалися, як з-під танкової броні. Краї дверей щільно прилягали до сталевого одвірка, зсередини не залишилося ні ручок, ні важелів: я все обмацала, шукала хоч би шпарину – не було за що вчепитися.

– Інструкторе! – кричали ми хором. Звук відлунював од голих стін і стрибав по старому бомбосховищу. Скрегіт зовні затих. Ми дарма стояли й чекали хвилину, другу, третю…

– І що це значить? – сказав нарешті Гриша.

– Двері дуже товсті, – мугикнув Сем.

– Спасибі, Кеп…

– Я вже намагався їх відчинити, – він ближче підніс ліхтар, і я побачила поздовжні подряпини на дверях. Поруч валявся погнутий залізний уламок від якогось мотлоху. Я уявила, як Сем у розпачі б’є залізякою у двері, і мені знову стало соромно.

Звуки не повторювалися. Стіни знову ледь помітно здригнулися, тремтіння пробігло по стелі й стихло. Вогке повітря з кожною хвилиною здавалося дедалі густішим і спертим. Я з жахом усвідомила – туалету в приміщенні як не було, так і немає, й те, що раніше здавалося абстрактною деталлю, тепер стає моторошною реальністю.

Гриша знов узявся малювати рамку. Лінії лягали на бетон вигадливо, хитромудро й разом з тим упевнено. Такі картинки зробили б честь будь-якому гаражу в промзоні – але цим їхнє призначення вичерпувалося. Стіна залишалася так само тверда й монолітна, як і була, але Гриша малював і малював, і навіть я розуміла, що фарба скоро закінчиться.

Ми з Семом сиділи на різних кінцях ковдри. Ліхтар стояв коло Гришиних ніг, тінь з маленькою головою металася по стіні, ніби безшумне чудовисько.

– Гришо, годі, – не витримала я. – Заспокойся.

– Там Лізка божеволіє…

– Вона знає, що ти зі мною і я тебе витягну, – я намагалася жартувати, але замість жарту пролунала дурниця, – може, тому, що не вистачило іронії в голосі.

– Хто він такий?! – Гриша відкинув балончик. – Як він може в мене відібрати – моє? Мою здібність? Це все одно, що прокинутися вранці й зрозуміти, що розучився ходити! Або говорити! Або розучився… голитися!

– Гришо, відіжмися сто разів від підлоги.

– Навіщо?

– Попустить.

Він подивився на мене божевільними очима, потім опустився на підлогу й почав віджиматися – сопучи, бурчачи, лаючись.

– Я хочу сказати, що це брехня, – сказав Сем.

– Що?

– Я чудово пам’ятаю, як уперше тебе побачив. Я пам’ятаю, що на тобі було вдягнуто. І як тебе проводжали очима всі ці ботани…

– Кого – мене?!

– Так. Шиї скручували, коли ти повз них проходила. Ти їх не помічала, тому що тобі було плювати.

– Зате тебе важко не помітити, – я всміхнулася клейкими губами. Узялася за пляшку з водою – і відклала. Що менше я питиму, то довше зможу обходитися без туалету.

– Послухай, – знову заговорив Сем, – я… добре, чогось не пам’ятаю. У мене амнезія… Але в мене є воля, це я вирішую, я не маріонетка! Не ганчір’яна лялька! Я почуваюся людиною, отже, я людина!

– Авжеж.

– Я полюбив тебе не тому, що мене… запрограмували! Це брехня!

– Я знаю.

Сем помовчав. Потягнувся рукою до перенісся.

– Чи ні, – сказав раптом захриплим голосом. – Або це теж частина програми… Я махаю рукою – бо я так вирішив? Чи мені наказали?

Якийсь час він зосереджено водив долонею перед лицем. Я згадала свої дитячі досліди: років у дванадцять я намагалася обдурити визначеність долі, раптово міняючи рішення, і перевіряла, чи не зникне світ за спиною, якщо різко обернутися.

– Розкажи про мене, Дашо, – прошепотів Сем. – Що зі мною не так?

– Усе так.

– Ти не зрозуміла… Є якась нелогічність, неправильність… Має бути, якщо я запрограмований робот…

– Ти не робот!

– Але ти зрозуміла, про що я питаю?

Я задумалася.

– Як ти опинився на філфаку?

– Вступив… напевно. Я не пам’ятаю.

– А чому ти не ходиш на лекції?

– Я пробував, але мені нудно. Уся ця морфологія, лінгвістика…

– А як ти думав складати сесію?

– Я не думав, – він потер перенісся. – Я ніколи не думав про майбутнє, Дашо. Щодня вставав… і навіть не знав, чим буду займатися ввечері. Усе в мене було: їжа в холодильнику, гроші на картці… Виходить, усе-таки робот?

– Що ти читав із Сент-Екзюпері? – запитала я зненацька для себе.

– «Нічний політ»… «Планета людей»… Книга була така товста, стара, з літаком на обкладинці…

Він знову люто потер лоба:

– А де вона стояла, не пам’ятаю!

Я взяла його за руку:

– Тебе веде не програма. Була б програма – ти б відповів: «Маленький принц».

– Чому?!

– Нема коли пояснювати… Слухай, Сем. Я не знаю, що може ця людина… цей чаклун чи хто він там. Але я знаю цілком певно: те, що було на даху Головної будівлі, – наше, там був ти. Старі літаки в тумані – це твоя ідея, це справжній ти! Я бачу.

Він закліпав, намагаючись приховати, що в очах його більше вологи, ніж звичайно буває у чоловіків:

– Я тобі вірю.

Гриша віджимався, з його лоба на підлогу падали краплі поту. Руки його вже судомило, та він гарчав – і віджимався далі. Я сиділа, привалившись до Сема й ні про що не думаючи, кілька легких відсторонених хвилин. А потім мої думки знову помчали по колу, намагаючись зібрати воєдино розкидані шматочки головоломки: мій кулон, мій батько, людина з Лондона, Сем…

– Чаклун не міг бути другом мого батька, – пробурмотіла я вголос. – Це теж брехня. І зрозуміло, після всього, що він коїть, – ніяких переговорів, тільки війна…

Знесилений Гриша впав на підлогу колодою.

У цю мить я знову відчула чужий погляд. На мене дивилися зверху – крізь усі перегородки, тонни землі й піску, крізь бетон і бітум, уважно й хижо. Рука моя потяглася до шиї, туди, де колись висів амулет…

Це почуття, знайоме з отроцтва. Воно з’являлося, коли я знімала кулон. Хтось шукає, виглядає мене, комусь я потрібна, і не для хорошої справи. Хтось шукає мене…

Втім, уже знайшов.

Розділ двадцятий
Лондон

Ми могли орієнтуватися тільки по годинниках наших мобільників, але батареї в цьому підземеллі сідали якось ненормально швидко. Над ранок мені вдалося ненадовго задрімати на ковдрі, обійнявшись з Семом. Ліхтар потьмянів і майже згас, Гриша довго вертів ручку, але світла додалося небагато. Самотня гола лампочка, що живилася незрозуміло від якого акумулятора, теж потьмяніла й почала моргати.

Стіни бомбосховища ледь помітно здригалися. Більше не чулося ні звуку. Це був найстрашніший годинник – ми всі не спали, тиша й глибина тиснули на нас, душили й викликали паніку.

– А поспіваймо по черзі, – сказав Гриша.

– Я не вмію співати, – пробурмотів Сем.

– Дашо, ти повинна знати багато віршів напам’ять, – не вгамовувався Гриша. – Почитай нам.

– Грозив загибеллю стрибок, та вдарив барса я в висок; був як сокира мій сучок. Я звіру лоба розрубав. Він, як людина, застогнав і впав на спину…

– А щось веселіше?

– Це веселе.

– Тоді пограймося в міста? Я кажу «Москва», а ти, Сем?

– Лондон.

– Ти не зрозумів. Треба сказати місто на «а».

– Я все зрозумів.

Звук його голосу мені не сподобався; я швидко звільнилася з Семових рук. Глянула в очі… і відсахнулася. Зістрибнула на підлогу, позадкувала до стіни.

Той, хто щойно був Семом, поважно сів на ковдрі:

– Ну що, посвячені? Готові до розмови?

Гриша мовчки від нього відсунувся. Я стояла на підлозі в самих шкарпетках. Від бетонних плит несло диким холодом. А може, не бетон був причиною.

– Ми будемо розмовляти, – я намагалася, щоб голос звучав твердо, – тільки після того, як ти відпустиш Сема, відкриєш нам вихід з підземелля…

– Що ще? – він знущально посміхнувся. – Дар’є, у моїй владі випустити тебе в приміщення, де є вбиральня. Недобре говорити про любов, довіру, вірність, а самій тільки й думати, що про переповнений сечовий міхур.

– Заткнись, – Гриша вишкірився.

– Або що?

– Або я тобі ніс зламаю!

– Ти зламаєш ніс Семові, – прошепотіла я. – Чаклун у Лондоні.

Той, що сидів на ковдрі, задоволено кивнув:

– Так, саме так. А хочеш знати, що відбувається назовні? Гришо, ти хочеш знати, що з Лізою, чи жива вона?

Гриша підхопився, в нестямі від люті й страху:

– Що тобі від нас треба?!

– Покори, – сказав він іншим голосом, грубо й владно. – Ігри закінчилися. Зараз ти, Григорію, намалюєш рамку…

– Куди?!

– Куди хочеш. Відкриється, куди бажаю я. Дар’я ввійде одна, і ми продовжимо розмову в невимушеній обстановці.

– Ні, – сказала я. – Ми вийдемо звідси тільки всі разом.

– Ти змушуєш мене робити те, чого я не хотів би.

Той, що був Семом, сіпнувся, як людина, що засинає сидячи, чи маріонетка, в якої різко ослабли мотузочки. Утримав рівновагу, підвів голову, торкнувся скроні:

– Знову?!

Це був Сем.

– Це знову сталося, так? Він був тут?

Слів не знайшлося, я просто кивнула.

Сем замружився. У нього на лиці був написаний такий розпач, що мені захотілося обійняти його й утішити – але я боялася. Боялася, що в моїх обіймах раптом виявиться той… інший. Моторошний.

Це що – назавжди? Я більше не зможу торкатися Сема, бути з Семом, бо завжди пам’ятатиму, як з його очей на мене дивилася чужа неприємна людина?!

– Треба було… запрошувати його, коли в мене був семінар з філософії, – Сем раптом широко всміхнувся. – Він би відповідав… за мене… Що-небудь набрехав би про поетику Арістотеля. До речі, хороший спосіб складати іспити…

Це була розпачлива мужність – намагатися жартувати зараз, у його становищі. Я зрозуміла, що пишаюся крізь сльози.

– Дашо, не вір йому, будь ласка. Я не лялька, в мене є…

Усмішка застигла на його обличчі. Він скрикнув, як від раптового сильного болю. Правою рукою підхопив ліву. Підніс долоню до лиця…

І засичав, забився, притискаючи руку до грудей, намагаючись стримати крик. Я кинулася до нього, намагаючись зрозуміти, що сталося, але Сем ховав руку. Йому було нестерпно боляче і з кожною секундою болючіше.

– Дай йому спокій! – закричала я, звертаючись до бетонної стелі в сирих патьоках. – Відчепися від нього! Не займай! Я піду!

У Гриші тряслися руки, коли він малював на стіні криве кособоке графіті.

* * *

Після спертого повітря підземелля тут дихалося легко, мов у лісі, а після темряви й тьмяної лампочки світло різало очі. Десь співали птахи. Канарки. Екзотичне дерево росло з гігантської діжки, поруч вкрадливо дзюрчав фонтан, і червоні рибини, кожна завбільшки як черевик, плавали у прозорій воді над темним зеленуватим дном.

Мої очі звикли до світла. Насправді воно могло здатися яскравим тільки після підземної темряви: величезні вікна були напівприкриті м’якими шторами, а ззовні до скла горнулися оранжерейні рослини.

На обшитій деревом панелі за моєю спиною випаровувався обрис Гришиного графіті. А спереду, посеред кімнати з деревом і фонтаном, стояв письмовий стіл – вигадливий і старовинний, він міг належати якому завгодно французькому королю, але я не стала розглядати завитушки. Мій погляд зупинився на предметі, розміщеному в центрі стола.

Це була пластикова лялька, точнісінько схожа на Сема. Так звана «портретна лялька» – я знаю, їх роблять майстри на замовлення. На ляльці був одяг, геть як справжній, і я навіть туманно пам’ятала, що бачила на Семові ці штани й цю сорочку. Скляні очі дивилися в стелю. Лоб, щоки, вилиці були розписані складними письменами – їх наносили тонким чорним фломастером, а потім стирали, і знову наносили, тож лялька Сем став схожий на розтатуйованого австралійського аборигена.

Та найгірше за все була коробка з інструментами, що стояла тут же, на столі. Набір лялькового ката: гаки й пилки. Голки й щипці. На лівій руці іграшкового Сема бракувало підмізинного й мізинця, на їхньому місці білів відкол. Те, що залишилося від пальців – пластикові крихти, – валялося поруч.

– Кат, – сказала я вголос. – Мерзотник.

– Кволо, беззубо, – сказали в мене за спиною. – Ти філолог чи хто?

Я обернулася.

Він був саме такий, як на світлині з Семом, – хижий, глузливий, на вигляд років п’ятдесяти. Або ста п’ятдесяти. Або тисячі з чимсь років. З такими, як він, нічого не можна сказати точно. І він усміхався – не лиховісною, а цілком привабливою усмішкою, при цьому білі зуби блищали, а на щоках грали ямочки.

– Навіщо ви це робите? – запитала я зовсім щиро. – Він же вам… усе-таки син!

Він покивав гарною сивуватою головою:

– Він мені не син, і ти це прекрасно знаєш. А я йому не тато.

Він говорив з ледь помітним акцентом, плавно й вкрадливо. Від його голосу мороз пробігав по спині.

– А хто він? Хто?

Він показав на ляльку на столі:

– От хто… Це його справжня суть, образ, обличчя, як це пояснити точніше…

– Брехня!

– Ти хотіла в туалет? – Він знущально посміхнувся. – Вигоди ліворуч біля входу.

* * *

Те, що він називав «вигодами», виявилося круглим залом з розписом на стелі. У центрі поблискував невеликий басейн, поруч вирувала, як пекельний казан, кругла ванна-джакузі, по стінах мальовничо струменіла вода, і сховані лампочки підсвічували її опаловим теплим світлом. Співали невидимі птахи, у заростях ліан таївся унітаз, гідний імператора. На дні раковини для миття рук лежали круглі камінці, плямисті й різнобарвні, наче яйця в екзотичному гнізді.

Двері я замкнула на декоративний кутий засув і кілька хвилин стояла, опустивши руки під струмінь води, дивлячись, як поблискують мокрі камінчики. «Дашо, я не лялька», – сказав Сем, і я бачила, що він не бреше. Одначе… хіба лялька може усвідомити себе знаряддям, предметом, шматком пластику?

Я кусала губи, думаючи про те, що сталося з Семовою рукою, рукою справжнього Сема, який залишився в Москві, в підземеллі. Невже він теж втратив два пальці?!

Завжди тонкосльоза, тепер я не плакала. Щосили рубонула долонею по краю раковини, щоб фізичним болем заглушити розпач і страх. От як боротися з людиною… з чаклуном, який на все це здатний? Хто проти нього всі ми – і наша Доставка, і сам Інструктор? Не кажучи вже про охоронців, які просто трудящі дядьки, що волею випадку опинилися на містичній межі між життям і смертю…

З другого боку, подумала я, підставляючи під воду долоню, що стрімко розпухала, – якби ми були слабкі, він би не возився з нами, правда? Він би не витягав мене до себе в апартаменти, не показував ляльку Сема, не шантажував… Отже, як казав Інструктор, і я не така проста.

Я глибоко зітхнула. Умилася. Віддихалася. Сказала собі: треба йти. Треба встати з ним віч-на-віч і зрозуміти, навіщо я йому потрібна. Чого він хоче. Як мені врятувати хлопців і звільнити Сема.

І ще: мені, можливо, нарешті вдасться дізнатися, хто мій батько.

* * *

– Симпатична магія, її імітативний різновид, ґрунтується на принципі «подібне робить подібне». Найдавніше й найпростіше чаклунство. Для тих, зрозуміло, хто знається на цьому…

Він двома руками підняв ляльку Сема й розвернув обличчям до мене так, щоб було видно складні знаки на лобі:

– Погодься, в ліжку він дуже добрий. Утім, ти поки не можеш про це судити, в тебе недостатньо жіночого досвіду.

Я міцно-міцно стисла зуби й не видала ні звуку. Він якийсь час дивився на мене, потім усміхнувся й кивнув, задоволений:

– З тебе, мабуть, буде толк… Що ж, попоїмо.

На маленькому столі був сервірований сніданок. Я ковзнула поглядом по порцеляні й сріблу на таці і відвернулася.

– Не хочеш перекусити? Випити кави? Ти знаєш, за якими рецептами мені варять каву? Ти такої в житті не куштувала…

– Не треба мені вашої кави.

– Ну, не треба – то й не треба… Від води не відмовишся?

Слухаючись його погляду, мовчазна служниця, точнісінько така, як в англійських фільмах, налила мені у високу склянку води з глечика. І, знову корячись поглядові, мовчки вийшла.

Я б і води в нього не пила, але губи так розтріскалися, що важко було говорити. Я осушила склянку залпом. Не чекаючи служниці, чаклун знову наповнив її до країв:

– Ти ж не хочеш бути моїм ворогом. І я теж цього не хочу.

– Тоді відпустіть Сема.

– Я не можу його відпустити. Якщо в маріонетки відрізати ниточки – маріонетка помре… Поза мною й моєю волею Сем – усього лише шматок м’яса, вибач. Але якщо я тобі ляльку подарую…

– Подаруйте.

– Молодець, голова микитить, тільки треба додавати чарівне слово – «прошу».

– Про…

Я урвала себе. Спершу він змусить мене просити, потім благати, що далі? На колінах плазувати, а він усе одно відмовить?

Він спостерігав за мною. Я впізнавала погляд: так дивиться ентомолог на кумедну комаху. Так сита сова дивиться на мишу в паніці. Важко, дуже важко було під цим поглядом зберігати холоднокровність.

– Навіщо тобі Сем? – він усміхнувся. – У світі достатньо чоловіків, вправних у ліжку, багатих і щедрих, а ти розумна дівчинка, зможеш себе поставити…

Я повільно рахувала подумки: «Сорок два, сорок три, сорок чотири». Він кивнув, начебто одержавши важливу відповідь:

– Знаєш, що мені в тобі подобається? Ти вмієш брати гору над емоціями. Не кожному це доступно у твоєму віці… Я тебе провокую, вибач, це жорстоко, але так треба.

«Сорок дев’ять, п’ятдесят, п’ятдесят один…»

– Озирнімось назад і проаналізуймо, в який момент емоції замінили тобі розум. От, наприклад, тобі розповіли історію про Темний Світ, про Тіней. Ти емоційно втяглася й повірила на слово, так?

Я збилася з ліку й не змогла почати заново. Він чекав.

– Не на слово! – я подивилася йому в очі. – Я бачу Тіней. Я бачу, що вони роблять.

– І що ж?

– Убивають! Я рятувала… звичайних людей, студентів, і якщо ви збираєтеся мені заливати, що Тіні, мовляв, корисні для екології…

– Я нічого не збираюся тобі, пардон, «заливати». Я поки що тільки запитую. Що ти знаєш про Темний Світ?

– Там дуже холодно.

– І все?

– Звідти лізуть до нас Тіні. Щоб вібрати в людей… життя, сили, тепло…

– Більше сказати нічого?

Він говорив зі мною, наче екзаменатор, що заздалегідь вирішив завалити студента, попри реальні знання. Я знову дозволила собою маніпулювати, дала втягти себе в розмову.

– Найсмішніше, що я з тобою цілком згодний, – усмішка так перетворювала його обличчя, що з хижого воно ставало майже милим. – Тіні небезпечні, набагато небезпечніші, ніж ти можеш уявити. Пам’ятаєш того… котрий назвався Германом?

Я здригнулася. Чаклун примружив очі:

– Думаєш, тебе в той день урятував Сем? Це я врятував тебе й твою маму. Мене анітрохи не влаштовує ситуація, в якій Тінь розперізується і бере на себе роль володаря світу. А він був дуже близький до цього.

– Сем урятував мене. – Я згадала, як ми цілувалися в підземеллі. – Сем!

Повірити словам чаклуна означало визнати, що батьки їдять дітей, а крокодил Гена зґвалтував Чебурашку. Не даючи отямитися, чаклун узяв мене за підборіддя й повернув лицем до себе: