Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

Епілог

– Ти не повіриш, – сказала мама й розридалася.

Я спішила на презентацію Льошиної книжки, металася й спізнювалася, але, почувши її плач у телефоні, завмерла на місці:

– Що сталося?!

– Мені надіслали… офіційне повідомлення. Він справді працював у лабораторії спецслужби, загинув при виконанні… Мені нічого не повідомили, у них таємність, і ми ж не були розписані офіційно…

Вона ридма ридала, але в її сльозах звучало куди більше просвітління, ніж горя.

– Твій батько! Він нас не кидав! Розумієш?! Ти правду казала…

– Мамо, – сказала я, – мені приїхати?

– Приїдь на вихідні…

– Обов’язково!

Я довго стояла, дивлячись у вікно й стикаючи пальці на амулеті. «Мені заборонено перебувати у вашому всесвіті. Я порушив заборону тільки раз – заради твоєї матері й заради тебе. Дар’є! Ти – подарунок цьому світові…» Я повторювала ці слова так часто, що вони стерлися й перестали здаватися дикими. Чи це частина мого марення. Але тоді й амулет, і чаклун, і все, що сталося з Єгором, – теж частина марення, а це значить…

Гримнув телефон.

– Дар’є! – гаркнула Ліза в трубку. – Тут повна книгарня народу, Льоша не хоче починати без тебе, ти здуріла?!

– Іду! Скажи йому, я йду, нехай тільки починає, я вже лечу…

Я вискочила з гуртожитку, наче скипидаром намазана. Настя й Павлик цілувалися коло ґанку, не звертаючи ні на кого уваги. На наступну п’ятницю в них призначено весілля.

На щастя, мені вдалося наздогнати маршрутку, хоч та вже й рушала. Хоч би пробки не було – тоді я спізнюся не дуже…

Блищали на сонці заново вставлені вікна. Пістрявіли рекламні щити. Там, де ще недавно лежали повалені дерева, росли нові саджанці й зеленіла трава. Місто повстало, мов фенікс, з бетонного пилу й зім’ятих залізних уламків.

Біля входу в книгарню стояли люди, я помітила в руках у них знайомі книжки з огидним зомбі на обкладинці. Єгор уже мене чекав і замахав руками, як вахтовий матрос на кораблі. Я насилу протиснулася всередину, ковтнула кондиційованого прохолодного повітря й побачила Льошу, що сидів за столом перед мікрофоном:

– Що ж до метаболізму зомбі, то різні дослідники дотримуються досить оригінальних концепцій…

Він побачив мене в юрбі й помітно зрадів. А вже через кілька хвилин до стола його вишикувалася черга – з книжками на підпис.

– Підпиши для Павла й Насті, – попросила я. – «У радісний день весілля, на щастя».

Льоша ковзнув поглядом по обкладинці, на якій голий зомбі чоловічої статі мав певні наміри щодо трохи не такої голої живої брюнетки.

– Думаєш? – запитав як звичайно лагідно.

Я кивнула.

Піпл підписав п’ять книжок – для племінників. Ліза й Гриша підписали собі по примірнику, і ще чотири Льоша відклав для Інструктора й охоронців.

– А вони не читатимуть, – сказала Ліза.

– Інструктор їм уголос прочитає, – запевнив Гриша.

– Тоді вони розбіжаться, – дуже тихо припустив Піпл.

– Бляха, в мене вже рука затерпла, – Льоша окинув поглядом чергу, яка коротшала дуже повільно.

– Радій, авторе! – Гриша ляснув його по плечу, і Льоша знов узявся до роботи. Ліза, Гриша й Піпл, сяючі й горді, стояли поруч, причетні до його успіху.

Я відвела Єгора вбік і розповіла про те, що повідомила мені по телефону мама.

– І що це значить? – Єгор схуд за ці тижні, втомився і вигляд мав зажурений.

– Що завгодно, крім правди. Мій батько не загинув, – я торкнулася рукою амулета.

– А як щодо…

– Ніяк. Новин немає.

Єгор похнюпився.

За минулий місяць Льоша зламав систему Скотленд-Ярду, покопався в засіках Британської таємної служби, добув доступ до переліку власників нерухомості в Лондоні й проник у безліч таємних і напівзакритих інформаційних баз. У процесі він нарив стільки комерційних таємниць та юридичних секретів, що, продаючи їх, міг би заробити мільйони, – але не знайшов жодної згадки про бізнесмена Олександра Волкова.

Але хто викрав підлітка Єгора Сторожева, хто змінив йому пам’ять і підсадив фальшиву особистість, хто зробив живого хорошого хлопця слухняною лялькою, зламав йому життя й трохи не вбив? З ким я говорила в розкішних апартаментах? Хто мені брехав про мого батька… Відверто брехав, я ж не повірила жодному слову.

Від автографів Льоша перейшов до позування. Вдячні читачі – переважно дівчата й хлопці – радісно знімалися разом з ним на тлі плаката з обкладинкою.

– Забудь про нього, Єгоре, – сказала я. – Ти переміг.

Він кивнув, але очі залишилися сумні. Тоді я обняла його за плечі…

Гриша по-хуліганському зняв нас у цю мить і потім скинув фотку у Фейсбук.

* * *

Що я знаю про чаклуна, крім того, що він сам мені розповів?

Нічого.

Я надто мало знаю, і нікому підказати.

Хто насправді мій батько? Звідки прийшов і де дівся? І чому я така важлива, чому я – «подарунок»?

Іноді, прокидаючись уночі, я довго вдивляюся в темряву. Мені ввижається чужий погляд, невидимий і пильний. Але Єгор починає крутитися вві сні, міцніше мене обіймає – і я почуваюся захищеною.