Читать книгу "Темний Світ. Рівновага"

Розділ тринадцятий
Мама

Я дуже спішила. Бо ж рішення було прийняте, і я боялася злякатися по дорозі. Якщо зараз задумаюсь, якщо спробую знайти інший вихід – усе, злякаюся, впаду в ступор, знепритомнію, мама помре.

– Дашо!

Сем мав чекати на мене коло бейсбольного поля, а я туди ще не добігла. Мій погляд ніяк не міг сфокусуватися – стрибав по обличчях, намагаючись вихопити з юрби того, хто мене гукнув…

Він виявився зовсім поруч. Міша. Блідий, на щоках плями, волосся розпатлане:

– Дашо, можна тебе на хвилинку?

Як недоречно.

– Я спішу, – буркнула я.

Він заступив мені шлях:

– Якщо я не скажу зараз, потім не наважуся ніколи… Я люблю тебе. Я полюбив, коли вперше побачив. Будь ласка, будь моєю дружиною. По-справжньому. На все життя.

Він узяв мене за руку. Він чекав відповіді, але я не могла говорити: пропав голос.

Чому сьогодні? Чому саме він? Чоловік, з яким я зв’язана чимось більшим, ніж просто симпатією. Бо ж сказано, що ми любимо людей за добро, яке їм зробили, а ненавидимо за зло, яке їм заподіяли. Ця людина тепер жива тому, що я її врятувала. А врятувала, бо між нами з першої зустрічі простяглася невидима нитка…

Злякаюся! Зараз злякаюсь, і все пропало.

Я висмикнула свою руку різко. Навіть грубо. У нього розширилися зіниці:

– Нічого не скажеш?!

Я розвернулась і втекла.

* * *

Сем чекав мене біля бейсбольного майданчика. Поряд блищав боками його чудовий мотоцикл.

– Зараз ще рано їхати до літачків, але якщо ти звільнилася – перекусимо де-небудь?

Я захитала головою:

– Сем… Обставини змінилися. Я граю в урбаністичну фентезі-гру, сьогодні в мене… раптово… термінова місія. Мені одній іти страшно. Сходиш зі мною?

– Запросто, – в нього загорілися очі. – Може вийти не гірше за літаки… А що за гра?

– Скажу по дорозі.

Він дав мені шолом. Я насунула його на голову й зрозуміла, що це великий винахід людства. Під шоломом можна плакати.

Я сіла позаду й обняла Сема за плечі. Ревіння мотора заглушало всі звуки, так що я могла ридати хоч уголос. Правда, часу не було – уже через дві хвилини Сем загальмував на знайомій мені вуличці: кришка каналізаційного люка тут здавалася підозріло чистою на тлі затоптаного тротуару. На пожежному щиті поруч з конусоподібним укритим пилом відром висів відполірований руками багор.

– Цю штуку треба відкрити. А потім обов’язково закрити. Щоб ніхто не впав.

– У каналізацію? – Сем радів дедалі більше. – Ну й ігри… Чого ж ти раніше мовчала? Я ж можу стати окрасою вашої команди!

– Ще станеш… Ходімо.

Він не з першого разу, але підчепив і відкотив кришку. Я спустилася по драбині перша, Сем за мною. Я дочекалася, поки він притулить кришку назад.

Стало темно. Знизу пробивалося тьмяне світло аварійних лампочок. Я згадала, що в мене немає з собою ліхтаря.

Загорілося яскраве світло – Сем тримав у руці телефон, висвічуючи бетонні стіни й цвіль, залізні східці, глибокий колодязь…

– Диґери? Я багато чув, але думав, брехня… А ти не знаєш, тут справді є таємне метро?

– Тут усе є… Тільки обережно спускайся.

– Не вчи білку горішки лущити! Сама пильнуй, щоб не посковзнутися, тут сходи типу «поламай-нога»…

У його голосі не було страху анітрохи. Я зрозуміла, що в житті не бачила переляканого Сема й, напевно, не побачу. Такого безстрашного, веселого, такого життєлюбного хлопця немає більше ніде на землі…

Я набрала код на важких дверях. Клацнув замок.

– Ні фіга собі! – Сем підстрибував з радості, наче щеня фокстер’єра на першому полюванні. – Супер. Супер. Можна знімати?

– Не зараз. Я скажу тобі, коли можна.

– Сюди б нормальну камеру принести… Для зйомок у темряві… Бо розмиється картинка… А це що, ліфт?!

Ми спустилися нижче. Відчинилися двері; зелена калюжа посеред коридора була затягнута льодком.

– Навіщо тут так холодно? – Сем зацокотів зубами. – А знаєш легенду про холодильну установку, якою скріпили ґрунти? То що, це не легенда?!

Світло його ліхтарика висвітило схему Головної будівлі на стіні.

– І це все під Головною будівлею?! Блін, блін, Дашо, оце подарунок… Ти мене переплюнула, тепер доведеться зі шкури пнутися, щоб тебе здивувати…

Скрипнули двері шафи. На мене впала куфайка, пропахла Лізиними парфумами. Від цього запаху я ледь не втратила всю свою мужність.

– Сем, одягайся, там іще холодніше.

– Ми підемо прямо до холодильної установки, еге ж? А що тобі конкретно треба зробити, у чому завдання?

У мене не було сили йому відповідати. Уся моя воля йшла зараз на те, щоб не кинутися щодуху навтьоки, зі страху ридаючи й скавучачи.

Ми йшли по коридору хвилини дві. В останню мить я раптом згадала про Інструктора: він любив спостерігати за грою охоронців або навіть до них приєднуючись. Ану ж він і зараз сидить коло порталу і з першого погляду розкусить мій задум і перешкодить?!

Мені було дуже соромно за надію, яка прийшла до мене вслід за цією думкою. Підходячи до порталу, я була цілком певна, що Інструктор тут. Чудово: нехай розкриється моя зрада й нехай мені зітруть пам’ять. Краще не пам’ятати взагалі нічого…

Я увійшла в підземелля перша. Охоронці повернули голови, але гри не перервали. Я окинула поглядом величезний зал – Інструктора не було. Може, за стелажами? Ба ні, його не було, мені пощастило…

Або, навпаки, трагічно не пощастило.

– Привіт, дядьку Толю, Серго, Іване Івановичу…

– Хто це? – благоговійно прошептав Сем.

– Це… охоронці.

– Вони теж грають?

– Загалом, так. Ти ж бачиш – вони грають у доміно…

– Якось… моторошно.

– Не відволікайся, – я раптом майже заспокоїлася. Залишилося зовсім небагато. – Сем, я хочу, щоб ти мені допоміг…

– Що робити? – відгукнувся він охоче.

– Стій поруч. Мені дуже страшно самій, а коли ти поруч…

Я обійняла його й поцілувала. У губи. Вперше.

* * *

Люди проходять спеціальні курси й тренінги, навчаючись любити себе. Насамперед себе й бажано більше нікого. А як же інакше? Людина живе для себе любої, а якщо робить щось собі на шкоду, то це означає, що нею маніпулюють, її використовують, що треба прочистити їй голову і відкрити очі на правду. Батьки маніпулюють дітьми, чоловіки – дружинами, хворі – здоровими, й існує ціла наука про те, як нікого не любити. Бути вільними від маніпуляції. Бути собою.

Я стояла в промерзлому наскрізь підземному залі, і всі мої випадкові поцілунки в школі, на абітурі, на першому курсі виявилися просто дитячою грою. Я цілувала Сема вперше і востаннє. Це сьогодення… а майбутнього в мене не було.

Я відіпхнула його. Не сильно. Просто, щоб позначити, що – все. Я переступаю межу.

З кишені куфайки я вийняла скальпель, який заздалегідь туди поклала. І амулет, який чекав свого часу. Срібний кулон у вигляді ока, який колись мене був урятував, тепер мусив погубити.

Я різонула себе по руці не дивлячись і не відчула болю.

– Мамо, прости мене…

І пішла до порталу, тримаючи в одній руці амулет, а в другій – жменю крові, що текла з розсіченої долоні. Зараз я дізнаюся, що там, за порталом; я побачу Темний Світ зсередини, але краще про це не думати. Я врятую маму, я спокутую свою зраду, я впаду в крижане пекло… але про це не можна зараз думати. Залишилося просте – перекласти амулет з однієї руки в другу…

– Стій.

Сем виник межи мною і порталом, дуже близько від невидимої прірви. Лице його було серйозне.

– Стій, Дашо.

– Сем, пусти…

– Я не знаю, що ти робиш, але я тобі не дозволю це закінчити.

– Ти?!

– Не можна. Назад. Що ти робиш? Навіщо кров?

Він говорив і відтискав мене до стола, за яким сиділи охоронці. Стукіт кісточок припинився – вони більше не грали. Вони дивилися, завмерши, як статуї.

Мої пальці розтислися. Амулет упав на бетонну підлогу. Краплі крові падали поруч, за кілька сантиметрів, усе мимо, мимо…

– Що ти робиш, Дашо? Скажи мені! Що сталося? Скажи мені правду!

– Ти не можеш мені допомогти, Сем…

– Можу! Тільки скажи, що робити!

І тоді я заплакала.

* * *

З одного боку балона був виписаний серійний номер, а з другого – містичні знаки й символи. Разом з візком, шлангом і манометром балон важив, напевно, кілограмів п’ятдесят, а його треба було тягти залізними сходами нагору.

Моя розсічена долоня була міцно перетягнута шифоновим шарфом. Моя воля була скріплена ніби невидимим дротом. Тепер я не могла збагнути, чому я погодилася слухатися Тіні, чому готова була стрибнути в портал, щоб виконати її людожерське завдання.

– Ми повинні витягти цю штуку на поверхню.

– Важка, зараза… А що це?

– Резервна кріогенна установка.

Охоронці знову грали в доміно. Здається, вони втратили всякий інтерес до того, що відбувалося.

– Усе ясно, – сказав Сем після паузи. – Отже, зробимо.

І він потяг візок з балоном до виходу.

Він був єдиний на світі. Більше таких немає. У підземеллі, де сидять дивні люди, де діється якесь казна-що, де я то цілуюся, то плачу, то стікаю кров’ю, – у цій божевільній і абсурдній ситуації він не почав допитуватися, що і як, і чи не з’їхала я з глузду. Він просто робив те, про що я його попросила.

Коридор ми подолали легко, все-таки балон був на коліщатах. Підніматися по залізній драбині, майже сторч, у темряві, з балоном на плечах, навіть Семові було нелегко. Я підсвічувала йому телефоном, я відтягла залізний люк, я перша вибралася на поверхню, і тільки коли Сем витяг балон – помітила дівча років десяти, яке стояло зовсім поруч і зацікавлено спостерігало.

– Лідери підземного забігу з перешкодами, – відхекуючись, сказав дівчинці Сем. – Команда диґерів «Бойові кроти»… Хочеш вступити в команду?

Дівча мов вітром здуло.

* * *

У залі ресторану не було нікого. Офіціанти стояли біля стойки, нудьгували, дивилися на мене без інтересу – я в їхніх очах була не клієнт, а непорозуміння.

– Тут був чоловік…

– Недавно пішов.

– Коли?!

– З півгодини тому.

Це був удар. Я чомусь була впевнена, що Герман залишиться мене чекати, як обіцяв.

Я все-таки повірила обіцянкам Тіні?!

На веранді назрівав скандал. Адміністраторка наскакувала на Сема, як бойовий півень на індика:

– Негайно заберіть це звідси! А що, як це бомба?!

– А що, як це медичний прилад? – Сем незворушно всміхався. – Він мені необхідний за життєвими показниками…

Балон з облупленою фарбою на візку при денному світлі мав дивний вигляд і, мабуть, страшнуватий. Найменше він був схожий на медичний прилад.

– Я дзвоню в поліцію! – заявила адміністраторка.

– Не треба, – втрутилась я. – Ми вже йдемо.

– А серйозно, що це у вас? – запитав на виході охоронець.

– Резервна кріогенна установка.

– А-а, – сказав він з розумінням.

У мене в кишені курликнув телефон. Прийшло повідомлення.

Я знала, що там. І майже знала, що побачу на вкладеному знімку.

– Що сталося? – Сем поклав мені руку на плече…

Вони стояли внизу, на пристані, на Воробйовській набережній. Мама здавалася щасливою і п’яною. Її букет трохи прив’яв з ранку, але вона так само притискала його до грудей.

Я стисла в долоні свій кулон…

На маминому місці був обтягнутий чорною шкірою кістяк.

* * *

– Останній рейс на сьогодні! – лунав над берегом жіночий голос, посилений мегафоном. – Остання прогулянка по Москві-ріці, підходимо по квитки в касу! Хто спізниться, чекає до завтра! Остання прогулянка на сьогодні!

Я побачила їх здалеку. Пароплав повільно відчалював від пристані. Я кинулася бігти, як не бігала ніколи в житті.

– Мамо!

Вона стояла поруч з Германом і, здавалося, не чула нічого навколо. Очі в неї були напівприплющені. Герман нависав над її плечем і їв шоколадний батончик. Дивився мені в очі і їв, повільно відкушуючи шматочок за шматочком.

– Не треба! – закричала я. – Стій! Не їж!

Смужка води між бортом і берегом дедалі ширшала.

– Дівчино, все, попливло ваше щастя! Приходьте завтра, перший рейс – об одинадцятій ранку! – весело закричала жінка з мегафоном.

Мама мене не бачила й не чула. Вона ніби спала з розплющеними очима; я завмерла на краю причалу, розуміючи, що тепер безповоротно програла. Десь за моєю спиною Сем дарма котив по набережній кріогенну установку, на яку я понадіялася так само по-дурному, як на пляшку молока в лікарняній палаті. І Герман знову мене переграв…

Він усміхався, дивлячись на мене з теплохода. Так садист дивиться на агонію жертви.

– Залишаю тебе живою просто для розваги. Дивися, – він знову відкусив від батончика.

– Ні!

– Так!

Мені захотілось кинутися головою вниз у темну воду…

І в цю мить усе змінилося.

Розбігшись, відштовхнувшись од краю причалу, Сем стрибнув – я побачила, наче в уповільненій зйомці, як він злітає над водою й, здається, зараз у неї і зірветься…

Але він долетів, дивом дотягся, вчепився, ухопився за борт.

Жінка з мегафоном затнулася й закашлялась. Люди на палубі здивовано розступилися, позадкували, інстинктивно уникаючи незвичайного небезпечного явища. Сем підтягся, підхопився, зіскочив на палубу…

Аристократичним рухом підсмикавши фольгу на шоколадному батончику, Герман відправив у рот останній шматок.

– Ні! – заверещала я.

І Сем мене почув.

Не знаю, чи повірив він тому, що я встигла йому пояснити, – у моєму переказі правда про Тіней, які таємно пожирають людей, була зовсім неправдоподібна. Не знаю, за кого він вважав Германа. Але в цей момент Сема вела інтуїція – і вона підказала йому єдино правильний вихід.

Він ударив Германа по руці знизу. Недоїдений шоколадний батончик вислизнув з пальців Тіні й по широкій дузі полетів за борт.

Герман ошкірився. Двома руками схопив голову Сема, наче наміряючись розчавити її, як кавун…

І обидва провалилися – у пекло, як мені здалося в цей момент.

Мама, як і раніше, сиділа на лаві біля борту. Здавалося, вона не помічає, що діється навколо. На палубі кричали й металися люди:

– Дно провалилося!

– Ми тонемо!

– Рятуйте!

Капітан розгубився. Теплохід закрутився на місці й сильно врізався носом у причал, так, що я ледь устояла на ногах. Усе, що я бачила, – мама жива. Германа поруч немає. Але немає й Сема – він пропав…

Про те, що сталося насправді, я довідалася пізніше. Дуже скоро.

…Гриша й Ліза одержали від мене есемеску, плутану й істеричну. І, ні з ким не радячись, прийшли мені на допомогу.

У мить, коли Сем вибив з рук Германа останній шматок шоколадного батончика – перервав транзакцію, висловлюючись професійною мовою, – Гриша відкрив рамку в палубі теплохода. Герман і Сем провалились, але не на річкове дно. З волі Гриші обидва впали на підлогу величезного молокозаводу, що робить вершки, сир і сметану. І, щойно вони гримнулися на бетонну підлогу, Ліза вдарила по молочних цистернах, пробиваючи в них широкі пробоїни.

Потік молока заюшив униз, стіна молока, дощ білих струменів, молокопад. Ліза казала, Герман ревів жахливо.

Ця найдавніша Тінь, Консерва, цього разу була приречена. Але якби Сем спізнився на півсекунди – моєї мами вже не було б серед живих.

* * *

Вона сиділа на лаві в парку біля набережної, трохи розгублена. Трохи неуважна. Ледь бліда, але загалом молодець:

– Ну, знаєш, ти мене вимотала цим шопінгом, я в житті стільки не бігала по магазинах…

Я її міцно обняла. Так, що на очах виступили сльози.

– Ти чого? – вона непевно всміхнулася. – Скучила? От і я теж…

Вона подивилася на свою невелику сумку, де, крім косметички й телефону, можна було знайти хіба що купу непотрібних продуктових чеків:

– Дивно, що ми нічого не купили. Взагалі нічого. Напевно… це на краще, зате гроші заощадили!

Її змінена пам’ять вибудовувалася по-новому, свідомість шукала виправдання для дивного, згладжувала кути, на ходу створювала прийнятний варіант минулого. За новою версією, мама приїхала в Москву до мене – і ми цілий день тинялися по магазинах.

Вона подивилася на годинник:

– Ого… У мене ж квиток… Посади мене в таксі на вокзал.

– Я проведу!

Вона засміялася:

– Ні-ні-ні! Ще чого! Ти й так зі мною промоталася цілий день, заняття через мене пропускала… Іди вчися, прогульнице!

У її пам’яті більше не було ні Германа, ні пароплава, ні всього, що сталося цього дня. Букет квітів залишився в урні на набережній.

Ішла вона все-таки не дуже впевнено. Я довела її до зупинки, де вже чекало викликане Піплом таксі.

Машина від’їхала. У мене підкосилися ноги; для мами цей день закінчений. Для мене – все ще попереду.

Сем стояв навпроти Інструктора, на щоках його грали жовна, сорочка була залита молоком:

– Отже, я не повинен цього пам’ятати?!

Інструктор похитав головою.

– Чому? Це частина мого життя! Це мій вибір, мої вчинки, я не збираюся…

Він замовк, погляд його зупинився. Я побігла – він мене не бачив, дивлячись в очі Інструкторові, наче щось усередині цих очей заворожило його, загіпнотизувало і ввело в ступор.

– А де продаються квитки на річкову прогулянку? – запитав він дивним, не своїм голосом.

– Далі, – сказав Інструктор. – Але сьогодні катерів уже немає. Приходьте завтра.

Сем уривчасто кивнув і, не озираючись, пішов геть. Я кинулася за ним – Інструктор схопив мене за плече так, що затріщали кістки:

– Стояти. Мало тобі?

– Він урятував мою маму! І мене! Він має право…

– Заткнися, – дуже грубо сказав Інструктор. – І ходімо.

* * *

Герман мав такий вигляд, наче його скупали в кислоті. Видовище було страшне й огидне.

Очі в нього збереглися, хоч повіки почорніли й зібгалися. І губи, схожі на дві темні ганчірочки, ворушилися теж:

– Твій батько – Тінь з Темного Світу.

– Брешеш! – закричала я.

– Твій батько – Тінь! Рано чи пізно він тебе знайде. Затягне до себе. Ти будеш однією з нас.

– Брешеш! – мій голос зірвався на вереск.

– Ми ще зустрінемося, – сказав Герман. – Я чекатиму.

У цю мить біла дуга, зірвавшись з Лізиних долонь, ударила його в груди – і він звалився в портал. У безодню.

* * *

– Я вважаю, що зради не було, – сказав похмурий, не схожий на себе Гриша. – Був маневр. Вона намагалася врятувати матір, кожен з нас би…

Він затнувся під важким поглядом Інструктора.

– Вона написала нам повідомлення, – сказав тоном нижче. – Інакше ми б не встигли… Де тут зрада?

Інструктор стояв посеред офісу. Дивлячись у його абсолютно безжалісне обличчя, я згадала розповідь Лізи про Антона, службовця Доставки, який помстився за брата – і був позбавлений пам’яті. Інструктор не розмінювався на сентименти, він не був людиною, він був функцією, яка охороняє портал. З погляду цієї функції, я виявилася слабкою ланкою.

– Вона вступила у змову з Тінню. Вона протиставила особисті інтереси інтересам людства. Вона порушила договір про непоширення інформації, втягла в неприємності сторонню людину і показала їй портал!

– Вона збиралася пожертвувати собою… – заговорив Піпл. – Знищити портал – це ж загалом непогана ідея.

– Дурниці! – гаркнув Інструктор. – Маячня! Якби вона зробила те, що він їй наказав, ми одержали б замість порталу всемогутню безсмертну невразливу Тінь! Ти розумієш, що таке Тінь, яку не можна вигнати?!

– Утопити в молоці? – обережно припустив Льоша.

– Ага, аякже! Це в перші хвилини в них шок, а потім вони регенерують!

Але Льоша не збирався відмовлятися від своєї ідеї:

– А якщо знищити портал, а Тіней, які залишилися, тримати під замком, у такій спеціальній в’язниці… Можна зробити неначе рів з молока, ну, технологічно…

– А хто буде людською жертвою? – сухо запитала Ліза. – Кого скинемо в портал? Тебе?

Вона мовчала вже дуже давно. Мені чомусь страшно було на неї дивитися: вона стала чимось схожа на Інструктора.

– Подивімося на питання під іншим кутом, – знову заговорив Льоша. – У нас велика перемога – ми витурили за портал найстаршу Тінь нашого світу, за таке дають премію… а не пам’ять стирають!

Ніхто не відповів.

У мене нила й сіпалася порізана скальпелем рука. Та що там: боліло все, починаючи з душі й закінчуючи литковими м’язами, які я трохи не порвала, намагаючись наздогнати катер, коли він відчалював. Суд наді мною затягувався.

Я підняла руку, як у школі:

– У мене є питання, можна?

Інструктор кивнув.

– Моя мама житиме?

Він знову кивнув:

– Аварійний розрив зв’язку між Тінню й жертвою, транзакція анульована. Власне, як у випадку з Мішею. Твоя мама житиме до глибокої старості.

Я глибоко вдихнула й видихнула крізь зціплені зуби. Усе недарма. За мамине життя жодна ціна не буває надмірною.

– Останнє питання. Сем пам’ятає сьогоднішній ранок?

Інструктор помовчав.

– Він пам’ятає вчорашній вечір. До півночі приблизно. Але це не має жодного значення, бо ти скоро забудеш, хто такий Сем.

– Ми ще нічого не вирішили… – почав Гриша й затнувся. Ліза й Піпл обмінялися важкими поглядами. Льоша уткнувся у свій монітор.

– Ясно, – я встала. – Ну що ж. Дякую за увагу… Ви знаєте, де мене шукати.

І вийшла не обертаючись.

Розділ чотирнадцятий
Пам’ять

Я прокидаюся в лікарні.

Якісь люди стоять наді мною й запитують, як мене звати. А я не пам’ятаю.

Моя ліва долоня перетягнула бинтом. Болить. Я не пам’ятаю, де взялася ця рана.

Я не знаю, день зараз чи ніч, зима чи літо. Я не знаю, хто я. Я сама: всі люди для мене однаково чужі.

Я заплющую очі й хочу прокинутися, прокинутися, це ж страшний сон…

* * *

Підхоплюючись спросоння, я ледь не перекинула тумбочку біля ліжка. Загуркотіло так, що хтось аж постукав обурено в стіну. Зрозуміло, Настя теж прокинулася й протерла очі:

– Ти що, з дуба гепнула? У сенсі, з ліжка впала?

– Десь так, – пролепетала я.

Крізь запнуті штори в кімнату проникало світло вуличного ліхтаря. Я почала збирати речі, що попадали з тумбочки. Цей сон снився мені втретє за ніч – але вперше так яскраво й чітко.

Учора, йдучи з офісу Доставки, я не боялася. Мама житиме, а на інші думки в мене просто не вистачало сили.

Цілий вечір я намагалася додзвонитися Семові. Його телефон не відповідав, і це на краще. Він не пам’ятав, як ми цілувалися в підземеллі і як він заступив мені дорогу до порталу й допоміг замість розпачу відчути волю до боротьби. Він не пам’ятав, як перелетів з причалу на борт теплохода і в останню мить відбив у Германа мою маму. Він не пам’ятав нічого, що я йому розповіла про портал, про Тіні й про службу Доставки. Цілком можливо, він про мене й думати забув…

Я лягла спати і навіть заснула, й уві сні прийшов страх. Навіть не так – прийшов Жах. У тісній кімнатці гуртожитку я відчула себе, як засуджений у камері перед стратою.

Захотілося втекти. Якщо я виїду далеко – хіба Інструктор мене знайде?

За вікном спрацювала сигналізація машини. Промчав ідіот на мотоциклі, оглушив ревінням цілий квартал. І знову тихо; за минулі роки я звикла називати тишею весь цей шурхіт і далеке рокотання моторів, деренчання бляшаних козирків над вікном, далекі удари дверей, шум води в трубах, вереск нічної сирени, що стихає десь удалині. От що таке тиша…

Я прокидаюся в лікарні. Якісь люди стоять наді мною й запитують, як мене звати. А я не пам’ятаю…

Мене пройняло холодним потом. Привиділася чоловіча фігура посеред кімнати – та це був усього-на-всього Настин плащ, накинутий на плічка й підвішений до дверцят шафи; якщо втекти, мене знайдуть. Гриша відкриє рамку куди завгодно. Мені не сховатися…

Нарешті задзвонив будильник – його огидно весела мелодія добила цю моторошну ніч.

За вікном світало. Настя підвела голову:

– Ти мене за цю ніч заколупала… Я не спала ні секунди… Далі так тривати не може…

Я прекрасно знала, що вона спала. Я чула її солодке сопіння.

– Дар’є, ти чуєш? Якщо в тебе неврастенія, то звернися до лікаря… А ще краще – зроби паузу у своїх романтичних пригодах, мене дістали твої численні чоловіки!

– Це ненадовго.

– Що?

У двері кімнати постукали. Це не був делікатний сусідський стукіт чи діловий адміністративний. Це був суворий стукіт, що означає щонайменше виклик у суд, а найімовірніше – іменне запрошення на аутодафе.

– Що таке? – Настя натягла ковдру до підборіддя. – Знов твої мужики? Не смішно!

Я відчинила двері, готуючись зустріти Інструктора. У напівтемряві коридора стояв чоловік у формі кур’єра з картонною коробкою в руках:

– Термінова посилка для Дар’ї Лебедєвої.

Я розписалась на папірці, який він мені підсунув. Двері зачинились. Я стояла посеред кімнати, не знаючи, де діти коробку.

– Від кого це? – Настя все-таки вилізла з-під ковдри, її цікавість пересилила лінощі. – Так… Ну аякже – від Михайла Васильєва. Вітаю.

Я тицьнула коробку їй у руки й мовчки почала вдягатися на пари.

– Що, не будеш розпечатувати? Навіть не глянеш, що тобі надіслав твій Міша?

– Він не мій.

– Ну не кажи… Тому він цілий день і бродив навколо нашого корпусу… Виглядав тебе, поки ти прогулювала… З ким гуляла, з Семом? Дівчата вас бачили…

Якщо чесно, я відчула щось схоже на розчарування. Ну, прийшов би вже, виконав вирок. Щоб я нарешті заспокоїлася й не мала про що думати.

А може, позбавлення пам’яті – подарунок, а не кара?

* * *

Кажуть, у засуджених до смерті відкривається особливий зір. Кольори стають яскравіші, а звуки голосніші. Колись непомітні деталі відкриваються й наповнюються сенсом. Людина усвідомлює, як треба жити, але її вже тягнуть на ешафот, і дарма вона намагається виторгувати, як мадам Дюбаррі, ще хвилиночку в пана ката…

От дурна я, що не вела щоденник! Не записувала щодня детально – свої думки, спонуки, ідеї, мотиви. Не писала нічого про людей… Був би такий щоденник – залишалась би надія прочитати заново своє забуте життя…

А може, життя не можна прочитати? Його можна тільки прожити?

От прочитала б я в щоденнику: сьогодні Сем мене поцілував. І що? Треба бути великим письменником, щоб розповісти двома рядками, що зі мною сталося, якою ніжністю були наповнені його губи і як гостро мені захотілося жити. Папір нічого не розповість ні про світло, ні про запах, ні про тепле дихання. Чи варто гаяти час?

Сем залишається Семом, навіть якщо він забув один день свого життя… нашого з ним життя. А для мене все втрачено: я його зустріну і не впізнаю.

Зціпивши зуби, я вирішила про себе: не забуватиму його! Забуду, як мене звуть, не згадаю нашу з мамою стару квартиру, забуду дитинство, маму, друзів… А Сема пам’ятатиму. Я так вирішила.

* * *

На алеї, що веде до корпусу, я витягла телефон і набрала маму. Вона вже не спала, бурхливо зраділа моєму дзвінку й почала розповідати мені вигадану історію вчорашнього дня: як ми були у величезному торговому центрі, ходили і там, і тут, як у неї тепер відпадають ноги, але все одно треба частіше приїжджати й робити виходи у світ…

– Було класно, – сказала я, долаючи спазм у горлі. – Я рада, що тобі сподобалося.

Студенти обганяли мене, спішили на пари, багато хто вітався, і я відповідала на ходу. Завтра вже не згадаю, хто це такі.

– Мамусю, я тебе дуже люблю. Хай що станеться, я тебе люблю, ти знай…

– Як це – хай що станеться? – запитала вона з раптовою тривогою в голосі. – Що таке?

Я схаменулася:

– Та ні, що ти, це я так… усе добре! Цілую!

І сховала телефон; ні, це не остання наша розмова. Мама мене знайде, відшукає, я ж не в пустелі живу. Я її не впізнаю… але вона все одно мене не покине, і, можливо, я зумію заново її полюбити…

– Дар’є, ти що, ридаєш?! – мене наздогнала Настя.

Я сховала лице:

– Вія в око потрапила. Пече.

На першій парі була теорія інформації. Гладкий викладач у сірому костюмі, схожий на великого розумного хом’яка, стояв, нахилившись уперед, ласкаво оглядав аудиторію й говорив поблажливо:

– Умовно всі підходи до визначення кількості інформації можна поділити на п’ять видів: ентропійний, алгоритмічний, комбінаторний, семантичний, прагматичний.

Я записувала кожне його слово – скорочено, зрозуміло. Ніколи в житті я так ретельно не конспектувала лекції.

– Навіщо писати, якщо все є в мережі? – кутиком рота запитала Настя.

– Ану ж я сьогодні все забуду? Усе своє життя й цю лекцію? Нехай хоч щось залишиться на папері. Моїм почерком, з виправленнями, з карлючками…

– Зверніть увагу на схему, – люб’язно запропонував лектор. – Перші три підходи дають кількісне визначення складності описуваного об’єкта або явища…

– Ти антидепресанти пробувала? – спитала Настя.

Я похитала головою.

– Лебедєва, тобі треба до спеціаліста. У тебе просто німфоманія, обтяжена хронічною депресією, у комбінації з неврастенією й…

– У мене німфоманія?!

На нас зиркали найближчі сусідки. Настя притулила до губ пальця:

– Ти собі довідки за прогули добула?

– Ні.

– Четвертий вид описує змістовність і новизну переданого повідомлення для одержувача. Нарешті, п’ятий вид звертає увагу на корисність отриманого повідомлення для користувача, – лектор дивився прямо на мене, докірливим виглядом даючи зрозуміти, що я недооцінюю виняткову корисність його промови для мене особисто.

– У тебе стільки пропусків, – знову заговорила Настя.

У двері стукнули. Не чекаючи запрошення, зайшов Гриша – проти звичаю він був у пристойному костюмі, щоправда, на краватці красувався яскраво-синій Тоторо.

– Лебедєву Дар’ю терміново в деканат, – сказав він таким тоном, яким у суді повідомляють обвинувальний вердикт присяжних.

Викладач окинув Гришу поглядом, нічого коментувати не став, тільки запитав лагідно:

– До перерви не дотерпить?

Гриша похитав головою.

– Догулялася, – процідила Настя.

Я сиділа. У мене ослабли ноги. Ще хвилиночку, пане кат; а ми ж з цим паном катом так приємно сиділи на кухні… Балакали, сміялися…

– Ну, йдіть, – викладач подивився на мене. – Не відбирайте часу!

Я встала. Свої речі не брала – просто сунула в сумку телефон.

По телефону відшукають моїх родичів.

* * *

Він почав малювати графіті прямо на стіні в коридорі. Хтозна-де взялася прибиральниця:

– Ти що робиш?!

– Проводимо розмітку стін за розпорядженням декана, – спокійнісінько пояснив Гриша. – Тут закінчили, ходімо, – і потяг мене далі по коридору. Саме під’їхав ліфт, відчинилися двері…

Двоє хлопців-першокурсників захотіли зайти одразу за нами. Гриша виставив уперед долоні:

– Не можна! Ліфт несправний! Тільки дві людини! Розпорядження ректора!

У його голосі звучав такий метал, такий заборонний пафос, що хлопці завагалися й дозволили себе відтіснити. Гриша вдарив по кнопці першого поверху. Один зі студентів, отямившись, виставив руку – але Гриша відбив її точним ударом боксера, і двері стулилися.

– Яке нахабство! – долинув до нас обурений вигук.

Затупотіли по сходах ноги – схоже, обидва поскакали вниз, щоб зустріти Гришу в пункті призначення. Гриша тим часом, маніпулюючи балоном з фарбою, малював графіті на стінці ліфта.

– Інструктор сам прийти погидував? – процідила я.

Гриша закінчив. Ступнув у рамку, проштовхнувши мене перед собою…

Скривджені студенти добігли до першого поверху якраз тоді, коли двері ліфта відчинилися. Уявляю, які в них були обличчя.

* * *

Тануло графіті на стінці дачного будиночка. Навколо колихалася нетоптана, нестрижена трава. Прохолодним вітром тягло від річечки, порослої очеретом. Крім нас з Гришею, на маленькій ділянці за щілястим парканом не було ні душі.

– Ти куди мене… затяг?

– Дача Піпла, – Гриша сховав балон у кишеню піджака. – Точніше, Піплової тітки. Але вона сюди рідко їздить.

Я обійшла ділянку. Колись тут, можливо, садили картоплю й вирощували кріп. Тепер тут царювало щасливе запустіння: на грядках панувала трава, кущі смородини росли як хотіли, на двох яблунях висів потемнілий од дощу гамак, коло ґанку стояли облуплені садові гноми.