Текст книги "Життя як сон. Одна людина – два життя"

Глава 17. Вибір

У поїзді Вася весь час розповідав другові, куди краще вкласти гроші і як ними розпорядитися, щоб вони не пропали чи не знецінилися:

– Дивись, Дім, – говорив він. – Ти можеш купити собі штук п'ять квартир, в одній сам будеш жити, дві здавати на довгий термін, а дві подобово. Тоді у тебе буде і житло своє, і грошей на життя, що будуть платити тобі квартиранти, буде вистачати з головою. Решту коштів зможеш покласти в банк на депозит, тільки знаєш, краще в різні банки, раптом з якимось із них що-небудь трапиться… Сам розумієш, криза, та і стабільною нашу державу навряд чи назвеш, тому краще навіть в іноземні банки вкладати гроші. Там, звичайно, менші відсотки платять, проте гарантія, як-не-як.

– Так, гаразд, добре-добре, – погоджувався Діма. – Тільки давай спершу отримаємо гроші, а вже потім будемо вирішувати, що з ними робити.

Юнакові зараз не хотілося говорити про гроші, адже вони вже нікуди не дінуться. Тепер, сидячи в купе, Дімі чомусь захотілося випити, тим більше що привід, який можна було б відсвяткувати, був більш ніж того вартим.

– Добре, давай я тоді на наступній станції вийду і куплю чого-небудь горючого, – запропонував Василь. – А поки у нас все ж є деякі запаси, що я прихопив із собою.

На подив Діми, його товариш відкрив свій рюкзак, з яким майже завжди ходив до університету. Там виявилася пляшка недорогого коньяку і чотири банки їхнього улюбленого слабоалкогольного напою. І коли лишень Вася встиг їх придбати?!

– Коньяк, напевно, на потім залишимо. Гаразд? – запитав Діма.

– Звичайно, – посміхнувся Вася. – Це ж у тебе зараз свято, а значить, тобі й вибирати.

Розмова про гроші скоро відновилася знову: хлопці уявляли, як будуть жити, відпочиваючи, на який курорт поїдуть, і будуть дякувати долі за той лотерейний квиток. Після другої банки розмова перетекла в інше русло – тепер вони говорили про дівчат.

– Ти хоча б уявляєш, Дім, яких дівчат тепер ти зможеш клеїти? – запитав Вася сміючись.

– А чого це тільки я? У виграші й твоє доля є… Хіба я залишу тебе?

– Та не варто, – почав відмовлятися Василь.

– Згадай, це ж ти мені грошей на квиток позичив, а значить, якби не ти, не їхати б нам зараз у цьому поїзді, – твердо сказав Діма. – Хочеш, не хочеш, а мільйон із виграшу твій.

– Ти впевнений? – запитав Вася, поперхнувшись. Від подиву брови у нього самі поповзли догори. – Це ж, цілий мільйон.

– Абсолютно, – посміхнувся Діма.

– Тоді я побіжу ще випивки візьму, – закричав від щастя Василь. – Все-таки, у мене тепер теж свято!

– Гаразд, – погодився Діма, спостерігаючи, як товариш, підстрибуючи від радощів покидав купе.

Незабаром він повернувся, принісши з собою в руках ще кілька пляшок пива.

– Де ти їх узяв? – поцікавився Діма.

– Коли знаєш, що шукати, завжди знайдеш! – засміявся Вася.

– Облиш! – обурився Діма. – Розкажи, де взяв.

– Ти що, ніколи потягом не їздив? – здивувався той. – Купив, звичайно. У провідниці.

Розмова з часом перетікала в усе більш святкове русло. Василь, випиваючи своє пляшкове пиво, підняв кілька тостів за удачу, за щастя і за лотереї. І раптом, несподівано для самого себе Діма випалив:

– Пам'ятаєш, ти казав про дівчат, які зможуть стати нашими…

– А? – перепитав Вася. – Так, тепер у нас будуть найкрасивіші дівчата. І знаєш, вони точно погодяться бути з нами…

– Мені вони не потрібні, – похмуро відповів Діма.

– Ти про що? – аж підстрибнув від подиву Вася. – Чи не хочеш ти сказати, що ти того?

– Що того? – не зрозумів товариша Діма.

– Ну, що ти гей, а як ще можна зрозуміти твої слова? – дивувався Василь.

– Та ні, – засміявся Діма. – Можеш не боятися, я вночі до тебе приставати не буду. Я зовсім про інше говорю…

– А про що тоді? – все ще не розумів хід думок друга Василь.

– Я про Лізу…

– Ну, тоді можеш не переживати, – заспокоїв Вася. – Вона точно буде твоєю.

– Ти й справді так гадаєш? – зрадів Діма. Він завжди довіряв судженням свого кращого друга, особливо, якщо це стосувалося дівчат.

– А то! – вигукнув Вася і відкрив пляшку коньяку. – Так вип’ємо ж за ваше із Лізою щасливе майбутнє!

Чашки у них вже були – Вася завчасно попросив їх у провідниці. Це були, звичайно, не чарки для спиртного, але і з них було пити куди зручніше, ніж з горла.

– Так, за нас із Лізою! – погодився Діма і разом випив все, що було в чашці.

– Ти вже повір, – продовжував заспокоювати його Вася. – Ліза до тебе тепер точно повернеться. Якщо вже ти в лотерею виграти зміг, то повернути тепер свою дівчину тобі точно не складе труднощів. Ось побачиш, вона сама тобі першою і подзвонить.

– Ти впевнений? – перепитав Діма.

– Ще б пак, – кивнув Вася. – Тільки потім, коли ви будете одружуватися пообіцяй, що твоїм шафером буду я.

– А хто ще? – засміявся Діма. – Чорт, я ж телефон вимкнув, а вона, може, вже й дзвонила мені.

Юнак швидко дістав телефон з кишені і ввімкнув його. Через кілька секунд почали приходити повідомлення від усіх, хто спробував до нього додзвонитися за останні півдня – це був брат, кілька незнайомих номерів, мама з татом, колишні однокласники зі школи і… І Ліза. Вона теж йому дзвонила. Всього близько години тому вона йому телефонувала, а він не зміг підняти слухавку. Більш того, він був поза зоною видимості пристрою. І поки ловив бодай якийсь зв'язок в поїзді, Діма набрав номер коханої. Як давно він цього не робив тут, уві сні. І не дарма, адже раніше в цьому не було ніякого сенсу – дівчина додала його до чорного списку, але тепер з'явилася можливість не просто з нею поговорити, але й навіть повернути її.

На подив, тепер, вперше після довгого часу, пішли гудки. Незабаром Ліза взяла трубку:

– Привіт, Дім, – її голос звучав до незвичного холодним.

– Так, привіт! – зрадів парубок, почувши голос коханої. – Ти знаєш…

– Так, я знаю. І вітаю тебе, – Лізин голос раз у раз зривався, складалося таке враження, що вона недавно плакала, а може, і зараз заплаче.

– Що?.. Що сталося? – поцікавився Діма, його серце калатало, як шалене, проганяючи від мозку весь алкоголь. Зараз парубок мав бути якомога більш тверезим, але хіба це було можливим, враховуючи таку кількість випитого?

– Нічого, – схлипнула Ліза. – Все гаразд, я просто хотіла привітати тебе… Із твоїм виграшем…

– Привітати мене? – перепитав Діма. – Може, ти хотіла сказати, нас?

– Ти… Ти про що? – було чутно, що Ліза плакала, хоч і намагалася не показувати цього.

– Я думав, що тепер ми зможемо бути разом. Зрозумій, мені без тебе ці гроші не потрібні…

– Що ти верзеш?! – вигукнула дівчина в слухавку. – Ти думаєш, я тобі дзвоню, щоб ти повернувся?

– А що не так? – здивувався Діма, розмова явно йшла зовсім не так, як йому хотілося.

– Що не так? – знущаючись, перепитала Ліза. – Ти думаєш, що, вигравши в лотерею, зможеш мене повернути? Ти думаєш, я немов справжня повія, буду бігати за грошима або шукати собі багатого хлопця?

– Що?! – Діма не міг повірити своїм вухам. – Я… Я зовсім не це мав на увазі. Просто тепер, розумієш, нам ніщо не зможе перешкодити. Пам'ятаєш, ми колись хотіли жити разом в Донецьку, у своїй квартирі. Тепер ми це зможемо, обіцяю.

– Я не буду жити в Донецьку… – знову схлипнула дівчина. – Я вже подала документи в інше місто…

– В інше місто? – та, про що вона говорить, думав Діма. Їй же так подобався Донецьк.

– Так, до Львова. Я їду до Львова. І прошу, не шукай мене там, – було чутно, що Лізі ці слова давалися вкрай важко, але вона їх сказала, сказала спокійним крижаним голосом.

– Хочеш, я теж переїду? І ми будемо жити разом у Львові. Зрозумій, мені все одно де, аби тільки з тобою… Хоч в Гваделупі, хоч в Сомалі, – Діма розумів, що ось-ось і згасне його остання надія повернути кохану, адже якщо і зараз вона не захоче бути з ним, то їм точно ніколи не бути разом. – Так, для мене навіть Зімбабве раєм земним буде, якщо поруч будеш ти!..

– Не треба такого говорити, я для тебе в минулому, і вже ніщо не зможе цього змінити…

«Ну чого ж, вона така вперта», – подумав про себе Діма.

– …і я не хочу опинитися тією, що визначає любов грошима, – закінчила свою думку Ліза.

– Але ж я… Я тебе дійсно кохаю, повір, – тепер уже і у Діми на очах почали з'являтися сльози.

Василь, який чув всі слова товариша, сидів тихіше води, щоб не перешкодити їм. Він, мабуть, розумів, що від цієї розмови залежало якщо не все, то багато чого для його кращого друга.

– Слухай, я просто не хочу, щоб ти страждав, – відповіла Ліза. – Але пробач, я тебе не кохаю, і з цього нічого не вийде…

– Але…

– Ти гарний парубок, і я намагалася, чесно… Я довго хотіла і намагалася тебе покохати, але ти не мій, ти не з тих хлопців, до яких лежить моє серце… – тепер Ліза по той бік трубки, говорила вже майже спокійно. Вона знала, що рано чи пізно ця розмова повинна були відбутися, а кращої нагоди їй годі було й чекати.

У Діми просто не було слів. Вона його ніколи не кохала… Та як це, чорт забирай, можливо?! Вони ж стільки були разом, а тепер вона говорить, що… Цього просто не могло бути. Вона бреше! Вона точно бреше! Але навіщо їй брехати?.. Цього Діма вже не розумів. Адже зараз вона одним «так» могла б забезпечити собі все життя, ощасливити його…

– Повір, – продовжувала Ліза. – Ми не зможемо бути разом. Я не буду щаслива з тобою, а ти… Ти будеш дивитися на мене і страждати… Гірко страждати. Ну, або будеш все життя жити в ілюзії і брехні. А я не хочу ні собі, ні тобі такого майбутнього…

– Ні, я… А ти… Скажи, у мене є хоч шанс? Я ж можу помінятися, повір. Я на все для тебе готовий, тільки скажи… Скажи, яким мені стати, щоб ти мене покохала?..

– Не варто, Дім, – запевнила його Ліза. – Ти тільки що виграв шалені гроші, ти зможеш бути щасливим, ти зможеш відмінно влаштувати своє життя без мене. Ти знайдеш іншу, яку покохаєш так само, як і мене, а може, і ще сильніше. Але я не зможу бути з тобою, пробач, але ж серцю не накажеш…

Діма витер рукою обличчя від сліз, які беззвучно текли струмками. Він спробував зібратися з думками, щоб знайти якийсь дійсно сильний аргумент, яким він зможе переконати Лізу повернутися до нього, але на розум нічого не приходило. Що він ще не говорив? Що він упустив?

– Я ще раз вітаю тебе з такою великою удачею, і…

– Почекай! – крикнув Діма. – Тільки не клади слухавку!

– А що ще? – здивувалася Ліза. – Я думала, ми вже все один одному сказали, і всі крапки над «і» поставили.

– Ні, не все, – залишався останній прийом, заборонений. Діма не хотів його використовувати, але чи був у нього вибір? – Я не зможу без тебе жити, вибач…

І з цими словами він поклав трубку. Нехай тепер Ліза подумає, чи зможе вона жити з цією інформацією? Ні, вона була зобов'язана дати юнакові другий шанс, хіба він його не заслужив? Хіба він постійно не обходився з нею, як зі своїм головним скарбом? Хіба він не робив для Лізи все, чого б вона не попросила? Хіба він заслужив чути від неї ці слова? Цю мерзенну брехню про те, що вона, нібито, ніколи його не кохала. Ні, Діма знав, що вона й досі кохає його, там, в іншому світі, в реальності. Вона точно його кохає, але тут… Це безперечно був кошмар, а ці гроші, які він виграв… Ні, ці гроші ніколи не принесуть йому щастя. Може, ейфорію. Може, забуття в наркотиках і алкоголі, але не щастя, адже його щастя переїжджало в інше місто, подалі від нього.

Вася спробував було щось сказати, але Діма миттєво жестом зупинив його і вийшов до тамбуру, щоб покурити. Він викурював сигарети одну за іншою і думав… Якщо він зараз уві сні, то від виграних грошей там, в реальності, не буде ніякого пуття. Цей сон потрібно було закінчувати, вибору у Діми не було. Сон завжди закінчувався тим, що хлопець засинав. Значить, потрібно буде заснути в одному з життів назавжди. І Діма відразу все зрозумів. Відразу все стало для нього ясніше, ніж в сонячний день.

У нього був вибір. І цей вибір між двома життями, між двома реальностями. Він сам повинен був вирішити, яке з них – сон. Він сам повинен вибрати, в якому зі снів залишитися жити. Але що, якщо він помилиться? Що тоді? Тут у нього були гроші. Багато грошей. А там у нього була Ліза. Але не гроші несуть щастя, а кохання. Чи мало сенс життя без щастя, а щастя без кохання? Можливо, він зможе побудувати тут собі відмінне життя, а там всього доведеться добиватися своєю важкою працею. Діма був певен, що лотерея там йому не допоможе, виграшні номери там точно будуть іншими. Це було як у випадку з іспитом.

Гроші й успіх чи кохання й труднощі? Вибір був складний, але Діма звідкись знав, що тягнути далі нікуди, і прийшов час вирішувати. Адже він не зможе до нескінченності відтягувати своє рішення. Жити в двох життях стомлювало, так що одним із них, так чи інакше, але доводилося жертвувати. Одне із життів було, поза всяких сумнівів, сном. Але котре з них? Діма спробував пригадати, з чого все почалося: дощ, гроза і він під стоїть під Лізиними дверима… А може, все почалося раніше, просто він цього не помітив. Може, він зовсім не сварився ніколи із Лізою, як вона того вечора йому сказала в телефонній розмові.

Він повинен був зробити правильний вибір, але ось тільки, який правильний? Він розлучився із Лізою, і через це йому почали снитися сни, де вони все ще були разом? Або він так боявся втратити її, що уві сні вона від нього пішла? Обидві ці події, як сказала б викладачка з теорії ймовірностей, були рівно вірогідними. Як орел і решка, як червоне і чорне на рулетці в казино. Та права на помилку у Діми не було. Можна було б, звичайно, ще почекати, але якщо він так і не зміг знайти відповіді за стільки часу, то навряд чи знайде її в подальшому.

Зазвичай люди не вибирають життя, вірніше, вони вибирають його постійно, але не бачать при цьому альтернативних наслідків. Він же бачить їх уві сні, і тепер йому належало прийняти рішення, зробити головний вибір у своєму житті…

Його роздуми перервав Василь, і тільки тоді Діма помітив, що курив уже давно згаслу сигарету:

– Я не завадив? – запитав той. – А то ти вже тут цілу годину стирчиш.

– А? – Діма помітив свого товариша. – Та ні, все нормально.

– Це добре. Я взагалі чого прийшов – ти свій телефон залишив у купе. Там тобі вже чоловік п'ять дзвонило…

– Навіщо? – запитав Діма. Він не розумів, з чого це була така увага до його персони.

– Ти що? – засміявся Василь. – Ти жартуєш? Ти ж тільки що десять мільйонів виграв! І кажеш: чого це тобі ще дзвонять? От, ти даєш…

– Та я пожартував, – відчужено відповів Діма, він все ще перебував в світі своїх думок. – А серед інших Ліза мені дзвонила?

– Ні, – винувато відповів Вася. – Вона не дзвонила і не писала нічого.

Діма тільки опустив голову і направився назад до купе.

– Гей! – зупинив його Василь. – Може, хоч постоїш ще зі мною й покуриш?

– Ні, – рішуче відмовився Діма. – Вибач, але я піду й передзвоню їм.

І Діма швидко зачинив за собою двері тамбура і відправився назад до їхнього купе. Зайшовши, він і не думав про те, щоб комусь дзвонити – навпаки, юнак відразу вимкнув телефон. Йому було нікому дзвонити – брат, батьки, всі вони, звичайно, багато значили в його житті, але в той же час мізерно мало, в порівнянні із Лізою. І Діма не хотів зараз із ними говорити, адже вони могли тільки перешкодити йому прийняти правильне рішення. Юнак знову спробував сконцентруватися на виборі, який він мав зробити рано чи пізно, але тієї ж миті до купе повернувся Василь.

– Не переживай, Дім, – мовив він. – Ти знайдеш собі іншу, і обов'язково будеш щасливий із нею, я знаю.

– Та я й не переживаю, – збрехав і фальшиво посміхнувся Діма. – Просто прикро…

– Ну, вибач, брат, але таке життя, – голосом мудреця заявив Вася. – Десь ти знаходиш, а десь втрачаєш…

– Слухай, вибач, що перебиваю твою розумну думку, але, по-моєму, вистачить вже філософії, давай краще вип'ємо.

– Ем-м… Згоден, давай, – повагавшись якусь мить, погодився Василь. – Я якраз, поки ти там, в тамбурі, приходив до тями, купив ще спиртного. Я ніби відчував, що ти ще захочеш випити, але на жаль там була тільки горілка. І ще я взяв пляшку «Кока-Коли», так що, думаю, зійде…

– Наливай, – заявив Діма і впав на свою полицю. Йому було вже все одно, що пити, чим заливати свою душу. Чомусь Дімі здавалося, що спиртне все рівно не заподіє на нього ніякого впливу. Скільки б він не випив, його мозок так і залишиться в повній ясності. І Діма не помилився. Поки його товариш не вимкнувся від великої кількості алкоголю в крові, Діма робив вигляд, що святкував виграні гроші, жартував, сміявся, припускав, як буде виглядати його нова дівчина і нова квартира, яку машину він придбає… Але варто було Василеві заснути, як Діма вмить спохмурнів – він зрозумів, який вибір йому варто зробити, але перш варто було ще хоча б раз поглянути на Лізу. І покуривши востаннє в тамбурі, і знову прийшовши при цьому в думках до того ж рішення, що і раніше, юнак теж ліг спати під сопіння кращого друга.

Глава 18. Вихід

Прокинувся Діма пізно вночі у себе в ліжку. Після того, як він побажав Лізі добраніч, пройшло не більше трьох годин, але як ці три години змінили його життя… Діма важко дихав, як після стометрівки. Серце несамовито билося, воно розуміло, що дуже скоро його биття може закінчитися. Усвідомлення швидкої смерті, напевно, найбільше змушує переосмислити життя. Він так багато не встиг сказати, але у нього ще будуть для цього цілі роки, а може, не буде й години. Наскільки, здавалося, простіше було вгадати правильний білет у лотереї кілька днів тому, хоч там і шанс був один до кількох мільйонів, а тут цілі п’ятдесят відсотків – один до двох…

Як він це зробить, Діма вже знав, знав і коли. Як не намагався він, лежачи в ліжку, сконцентруватися на хорошому, на тому спокійному та світлому житті, що ще чекало на нього, у хлопця ніяк не виходило заспокоїти себе. Його думки раз у раз переходили заборонену межу, і Діма намагався зрозуміти, що ж знаходиться там, за межею життя, що буде далі, якщо він помилиться, якщо його висновки виявляться невірними. Він потрапить в пекло? Або просто згниє в могилі? Що там, після смерті? Якби тільки хтось звідти повернувся… Гаразд, із раю, але якщо в пеклі так погано, то чому ніхто не повертався звідти? А може, і зовсім лише одне життя у нас. Може, і зовсім ми – просто тварини, що еволюціонували? Хто знає… У будь-якому випадку, смерть – це просто вихід із гри під назвою життя.

І чомусь із цими думками Дімі згадався відомий монолог Гамлета, який він колись давно вчив напам’ять у школі. Шекспір назвав смерть країною, з якої ніхто не повертався. Тоді, в школі, він просто вчив цей уривок з поеми, читав його перед класом, але не розумів. А тепер кожне слово англійського поета було, як ніби про нього написано. Кожне слово було просякнуте, здавалося, його думками і почуттями. Діма ривком сів на ліжко, відкрив ноутбук і почав перечитувати ці рядки, знайшовши їх в інтернеті. Вірші… Як мало він їх читав останнім часом… А адже в них все, все, що було коли-небудь на світі… А він грав в Доту і дивився футбол. Ні, якщо все піде по плану, він буде більше читати, обов'язково буде.

На вулиці світлішало. Від самого дитинства Діма ніколи не спостерігав за ранковим світанком. Заходи сонця він бачив часто, але світанок… І Дімі згадався він сам, босий хлопчина, який прокинувся трохи зоря і насолоджувався першими променями сонця, купаючи п’ятки в росі. Що могло бути краще цього? Ні, сьогоднішній світанок Діма нізащо не пропустить, він обов'язково побачить його, він обов'язково отримає насолоду від перших променів сонця, може, і востаннє…

Діма вибіг на вулицю босоніж, як колись тоді, в дитинстві. Сонце ще не зійшло. Пальці ніг вже почали замерзати в росі, як він згадав прислів'я, яке так любила повторювати його вже покійна бабуся, хто рано встає, тому Бог подає. Діма посміхнувся і побачив його – перший промінь сонця, що сповіщав про початок нового дня. Він як дитина примружив свої очі і, посміхаючись, дивився на сонце, диск якого все більше показувався з-зі небосхилу. Ні, нічого прекраснішого цього юнак точно ніколи не бачив в житті. Світ прокидався і він був невід'ємною частиною цього світу. Хіба могло бути інакше? Сонячні промені не засліплювали очі, вони, здавалося, світили в його душу, роблячи її світлішою, даруючи ковток життя, даруючи новий день, нове життя. Завдяки ньому – розпеченій та гарячій зірці, що складається в основному із водню і гелію, – все навколо може дізнатися, що таке життя, що таке любов і відданість, і щастя. І Дімі чомусь згадалися його дитячі малюнки олівцями. Сонце на них було добрим, воно усміхалося людям, що стояли внизу поруч зі своїми непропорційними будиночками. Напевно, це зображення сонця більш правдиве, ніж всі знімки NASA разом узяті. А як прекрасна Земля, наша блакитна планета, що дарує нам свої плоди, що годує нас, а ми завжди забуваємо її дякувати. І чому він ніколи раніше всього цього не помічав?

Діма посміхався, а з очей котилися сльози, можливо, через сонце, на яке він дивився, не відриваючись, а може, через щось зовсім інше… Діма пам’ятав, що пообіцяв Лізі сісти на автобус у себе вдома, але до нього було ще більше години, а всі речі були зібрані ще вчорашнім вечором. Та й не сидіти ж вдома таким прекрасним ранком! Ні, він піде до своєї коханої пішки, несучи на собі важкий рюкзак із наметом. І разом вони сядуть в автобус, і разом поїдуть відпочивати на море… Таке прекрасне, таке тепле і таке рідне море. Головний персонаж одного з фільмів, згадав Діма, завжди мріяв побувати на морі, адже там, на небі, всі тільки й говорять, що про море.

«Все буде добре», – думав Діма, відраховуючи кроки по порожній вулиці. Він дивився на всі боки, наче востаннє йшов по цих місцях, як ніби це півняче кукурікання могло виявитися останнім, що він почує. Але з ним все повинно було бути добре, він не міг помилитися, Діма вірив у це, Діма знав це. І ранковий вітерець, що розтріпував волосся, і навіть гавкіт собак – все зараз здавалося йому прекрасним. А ось і Ліза. Вона вийшла на зупинку трохи раніше, щоб не запізнитися. Вона стояла до нього спиною, а поруч з її ногами стояла вже знайома юнакові чорна з синіми вставками дорожня сумка. Ліза повернула голову в сторону, звідки повинен був через кілька хвилин під’їхати автобус, а в ньому її вже повинен був чекати Діма.

Але парубка не було в автобусі, він стояв в якихось двох десятках кроків позаду неї. Він завмер, милуючись своєю Лізою. Як прекрасна вона була в цих сонячних променях! Все в ній здавалося Дімі ідеальним, а сама вона немов відбивала світло, або світилася разом із сонцем. Варто було їй повернути голову ще трохи, зовсім трішки, і вона побачила б його… Але Ліза не повернула голови. Вона дістала з кишені телефон і набрала на ньому чийсь номер. Яке ж було її здивування, коли позаду неї зазвучала знайома мелодія мобільного! Дівчина повернулася, але Діма вже чимдуж біг до неї. Йому так хотілося притиснути її до себе, щоб відчути її тепло, її биття серця… І Діма обійняв її. Обійняв так сильно, що дівчина навіть трохи зойкнула. Ні, їй було не боляче, їй було приємно. У Діми з ока потекла самотня сльоза, сльоза щастя. Його щастя – бути із Лізою, його щастя – це Ліза… Діма обіймав її так, як востаннє обіймають своїх дружин солдати, йдучи на фронт.

Обійми затягнулися. Ліза відчувала, які почуття віддавав їй при цьому Діма, а він відчував її подяку. Без слів, в абсолютній тиші, яку порушував тільки далекий півнячий крик та спів жайворонка. Їх обійми перервав звук мотора – це під'їжджав, гуркочучи, їх автобус. Юнак посміхнувся і відпустив свою кохану. Відпустив лише на мить, щоб потім знову притиснути її до себе в цьому старенькому автобусі.

– А чого ти не в себе сів? – поцікавилася Ліза.

– Хотів тебе побачити раніше, – щиро відповів Діма.

– Але ми б і так побачилися, – посміхнулася дівчина і поправила рукою волосся. – Рюкзак же, напевно, важкий…

– Та-ак… – протягнув Діма, випускаючи тепле повітря з грудей. Зблизька Ліза була ще красивішою. Ці ямочки на щоках, коли вона посміхалася, ці вії, ці глибокі карі очі. Він і раніше їх бачив, але ніколи не думав над тим, наскільки все це прекрасно. Напевно, Бог, створюючи її, трудився невтомно, вкладаючи всю душу, адже його творіння вийшло бездоганним. А може, це і зовсім диявольська краса, згубна своєю пишністю. Ні, таке світле почуття як кохання не міг створити Диявол.

– Воно того варте, нести цей чемодан сюди, – закінчив Діма, все ще не відводячи очей від своєї коханої.

Автобус тим часом під'їхав до зупинки.

– Нічого не взяли? Все забули? – пожартувала Ліза і першою піднялася в автобус.

– Так, все забули, – посміхнувшись, повторив Діма і пішов за нею.

В автобусі парубок то дивився у вікно, насолоджуючись пейзажами з нього, то знову милувався Лізою, яка задрімала на сидінні, поклавши свою голову йому на плече. Звичайні, здавалося б, пшеничні і соняшникові поля, повз які все котив автобус, тепер для Діми бачилися сердечно рідними, в них був свій блиск, своя родзинка. Саме бачачи їх, Діма почав пізнавати цей світ, саме із таких полів починалася його перша подорож в життя, коли він із батьками їхав із пологового будинку повз точно такі ж жовтіючі на сонці поля. Коли він робив свої перші кроки, коли виходив гуляти з дідусем на природу. Ці поля вічно супроводжували його. І тепер, може бути, вели його і в останню путь, в останню подорож. Хоча Діма і знав, вірив, що завтра знову прокинеться, що і завтра знову побачить сонце, але страх, який засів в його душі, неможливо було вигнати нічим. Тому що це був і не страх зовсім. Діма не боявся і не сумнівався в своєму рішенні, його треба було прийняти вже давно, ні, він просто не хотів робити це зараз, коли все настільки прекрасно, коли він тільки зрозумів, що таке справжнє життя.

А автобус все котив повз дозріваючі поля. Діма вставив у вуха навушники – він хотів насолодитися своєю улюбленою музикою, відчувши в ній кожен біт, кожен удар по струнах… Ах, якби він тільки вмів грати на гітарі, він би і сам присвятив Лізі баладу, а може, і не одну, але він не вмів. У нього ще буде час, досить часу, щоб освоїти цей музичний інструмент. А може, такого часу і не буде зовсім. Та як би то не було, він своє рішення прийняв. Тепер слово за Богом: який сценарій він вибрав для Діминого життя?

А ось і море, таке безкрає і таке синє. Хвилі б'ють об піщаний берег і повертаються назад туди, звідки прийшли, в великий світовий океан. І життя здавалося Дімі таким же, як і це море, – на якусь мить нас викидає на берег, щоб ми змогли побачити світло, і потім за мить, що зветься людським життям, ми повертаємося назад, до своїх витоків. Прах ми чи душа жива? Відповіді на це вічне запитання у Діми не було, хоч незабаром йому і потрібно було дізнатися, як саме все влаштовано у цьому світі.

Перш ніж ставити намет і розкладати речі Діма із Лізою переодяглися в купальники і наввипередки побігли в воду – вона виявилася теплою і приємною. Вони зробили невеличкий заплив на глибину, після чого повернулися назад, де могли знову відчувати ногами дно. Однією з переваг Азовського моря була непрозорість води в ньому, так що, якщо б хтось і проходив повз них, хоча нікого поруч не було, він би точно не помітив, чим Діма займався зі своєю коханою в воді, обіймаючи її.

Після цього, вийшовши з моря, вони поставили намет. Лежати в ньому було ще жарко – брезент майже моментально нагрівся на сонці, але їм було чим займатися днем – вони були одні й насолоджувались цим. Увечері Діма розпалив багаття з гілок, які вони із Лізою назбирали в окрузі. Сидіти біля багаття на березі моря, чути шум прибою і крики чайок – що могло бути романтичніше? Вони смажили на вогні зефір, сміялися і придумували нехитрі історії та жарти.

Цей день був найпрекраснішим з усіх, що Дімі довелося пережити, саме так він думав перед сном. І цей день гідний був стати останнім, якщо він, звичайно, стане таким. Ні, не стане, Діма, як і завжди, вранці прокинеться поряд із Лізою з однією лише невеликою відмінністю – тепер він назавжди забуде про свій сон, про свій найстрашніший кошмар. Тепер він зможе присвятити все своє життя коханій людині, зустрічати з нею світанки і заходи, і головне – він більше не буде боятися засинати. У нього буде одне життя, справжнє, або не буде зовсім.

«Ні, буде», – подумав Діма і прошепотів:

– На добраніч, кохана. Завтра знову побачимось, любов моя, – і поцілував Лізу в щоку.

Дівчина вже засинала, тому навряд чи чула ці слова. Діма лише міцніше притиснув її до себе і теж піддався сну – останньому сну, останньому кошмару в своєму житті.

***

Діма прокинувся в купе потяга всього через півгодини після того, як заснув. Та засинав він цього разу не тому, що хотів спати, він просто хотів наостанок побачити Лізу, а іншого способу не було. Не дивлячись на величезну кількість випитого алкоголю, юнак не був п'яний, близькість невідворотного кроку тверезила його. Кажуть, смерть – це просто сон, вічний сон. Значить, йому доведеться заснути, заснути назавжди тут, щоб прокинутися там, в тому світі, який він уже давно називав реальністю. І все ж піти просто так Діма не міг, у нього залишалася нав'язлива думка: «А що, якщо все навпаки?». Ні, Діма від цього не став би міняти свого рішення, воно вже було прийняте, і прийняте давно, зараз він тільки підійшов впритул до виходу. Можливо, те, що зараз відбувалося навколо, і було реальністю. Але така реальність була юнакові не потрібна – він вже зробив свій вибір. Він вибрав кохання, а не гроші. І якщо заради цього кохання було потрібно померти, то, чорт забирай! чому б цього не зробити?

Діма дістав кілька чистих аркушів, які були в його сумці. На одному з них він написав довіреність на ім'я Васі, щоб той зміг забрати його виграш в лотерею. На другому – заповіт, в якому говорилося, що один мільйон з його виграшу буде належати другові, як він і пообіцяв раніше. Ще один відправиться Лізі, адже вона, хоч як би далеко не була, заслужила це. Решту грошей, як і всі свої речі, він заповідав своїм батькам, вони знайдуть їм хороше застосування, Діма був упевнений в цьому. Та він іще щось забув зробити. Ах, так, записку. Він повинен був залишити записку, адже якщо він помилився, і він перебував зараз не уві сні, то було б правильним повідомити Васі все, пояснити свій майбутній вчинок, хоча б коротко.

Записка виявилася недовгою, написавши доручення і заповіт, у Діми не залишалося сил писати щось ще:

Я вибираю кохання, а не гроші. Мені здається, що саме це – сон, ти знаєш, про що я. Довіреність разом із заповітом лежить у тебе в портфелі. Пробач, але… Моя станція. Мені час іти. Прощавай. І не тримай образ. Сподіваюся, в наступному житті у мене буде такий же гарний друг, як і ти.

Твій брат по духу, однокурсник і друг, Діма.