Текст книги "Життя як сон. Одна людина – два життя"

Глава 10. Снодійне

Прокинувся Діма із однією думкою, із радістю від швидкої зустрічі зі своєю коханою. Всього один день, і вони знову побачаться. Всього лише день, і вони зможуть разом гуляти парками та вуличками Донецька. Може, сходять в кіно, посидівши перед цим в «Кінокав'ярні» – прекрасному кафе, оформленому в стилі кіномистецтва. Всі стіни в цьому ресторані були в портретах Чарлі Чапліна, Мерилін Монро та інших відомих акторів і актрис. А в меню була дивовижна винна карта, напевно, з кращими винами Донецька. Діма любив туди ходити, правда, дозволити собі він це міг не часто, все-таки жив юнак не на президентську зарплату, а на скромну студентську стипендію. Звичайно, це був не заклад еліт-класу, тут не можна було замовити Шато-Бріон врожаю шістдесят дев'ятого року, як показували у фільмах, але і в «Кінокав'ярні» вистачало хороших вин. Особливо Діма полюбив для себе Бастардо – сорт червоного десертного вина.

Але найбільше його бентежило інше – чим зайняти себе на цілий день, довгий і безкінечний день очікувань. Кімнату він ще вчора привів до ідеального стану, а навчання вже закінчилося. Залишалося хіба що фільми дивитися або в ігри грати, бездумно вбиваючи час. Голова вже майже не боліла, лише трохи поколювала, через що можна було сподіватися, що у нього вийде видзвонити Васю і умовити того прогулятися, або хоча б прийти до нього в гості. Удвох, як-не-як, веселіше.

З цими думками, Діма відкрив очі і широко позіхнув. Але позіхнути до кінця у нього не вийшло – його рот так і залишилося відкритим, а обличчя спотворилося в дурну гримасу. З кімнатою щось було не так. Вірніше, кімната виглядала так, немов Діма й не посвятив вчора півдня її прибиранню. Стіл був завалений все тієї ж купою брудного посуду. У кутку за дверима лежала гора старих пакетів, а відро для сміття виглядало так, ніби скоро в ньому зародиться нове життя.

Зумівши абияк впоратися зі своїм обличчям, парубок голосно вилаявся, після чого сильно ущипнув себе, щоб переконатися, що все це йому не наснилося. На тому місці біля зап'ястя відразу з'явилася червона пляма. Але кімната чистою від того не стала. Не сталося нічого, крім того, що в тому місці, куди він себе ущипнув, заболіла рука. Повторивши цю операцію ще кілька разів, супроводжуючи процедуру гучними лайками, Діма знесилений впав на ліжко, з якого тільки недавно піднявся. Може, він перенервував, і йому просто примарилося все? Юнак із силою заплющив очі, придавивши їх на додачу руками, так що перед поглядом пішли червоні кола. Але, знову відкривши очі, він зрозумів, що нічого навколо не змінилося.

Ситуація ця йому нагадала якийсь американський фільм початку дев'яностих, де головний герой так само переживав один і той самий день постійно. Ну, вже ні, нехай йому грець, більше він прибирати кімнату не буде. Ще чого! І одного разу вистачило.

Дімі не хотілося дивитися на його кімнату навколо, тому знову закрив очі. Він спробував пояснити логічно собі те, що відбувалося ззовні його мозку, але не міг. Ніякої логіки в цьому не було. Переміщатися в часі неможливо. Та й ніхто зі сторонніх не міг вночі зайти до його кімнати і перетворити її в повний безлад, забруднивши при цьому весь посуд. Хлопець навіть посміхнувся, уявивши собі людину в злодійській шапці, що закриває обличчя, яка вночі нишком складає напівзгнилі бананові шкірки назад в його відро для сміття. А потім дістає зі свого мішка, який за спиною, зварену гречку, і починає їсти її з усіх тарілок відразу. При цьому, не забуваючи ретельно всипати крихтами килим. Абсурд!

«До чого ж безглуздо», – подумав Діма. Але іншого пояснення у нього не було.

І тут в його пам'яті спливли інші слова. Слова, які Василь днями говорив йому. Про незрозумілі сни, майже реальні, про якесь інше життя уві сні, або про щось в цьому роді…

«Значить, це просто сон», – здогадався Діма. – «Мені все це просто сниться». Але перевірити цю гіпотезу можна було тільки одним способом – знову про все розпитати Васю. І не встиг юнак навіть подумати про це, як його друг сам зателефонував і запропонував приїхати.

Через півгодини вони зустрілися на прохідній в холі гуртожитку. Василь приїхав до нього не з порожніми руками – на його плечах був рюкзак, з яким той зазвичай ходив до інституту. Але зараз там лежав тільки ноутбук із зарядним пристроєм та комп’ютерною мишкою, і, як відразу похвалився Вася, він прихопив для Діми з дому ще й банку малинового варення. Про алкоголь, як він говорив, Дімі варто було ще хоча б на кілька днів забути, до повного одужання.

Як пояснити Васі все, що відбувалося навколо, Діма не мав ні найменшого уявлення, і він вирішив, як личить в таких випадках, почати здалеку.

– Загалом, Вась, тут така справа, – почав розповідати він, відкриваючи двері. – Я тут вчора в кімнаті прибирався. Все до ідеалу вичистив і вимив…

– Та, щось не особливо помітно, – посміхнувся Василь, зайшовши до кімнати.

– Так ось, до мене завтра повинна Ліза приїхати, – при цих словах його друг від подиву високо підняв брови. – І я вирішив вчора зайнятися прибиранням. Прокидаюся, а тут все знову брудно…

– Угу, я зрозумів, про що ти, – після невеликої паузи відповів Василь. – Тобі знову це все снилося.

– Що снилося?

– Ну, що ви із Лізою разом. Мабуть, коли ти впав на льоду, у тебе трохи памороки забило, ось ти і забув про це.

– Про що я забув?

– Що насправді ви із Лізою вже давно розлучилися, і після цього тобі почало снитися, ніби ви разом. Твій мозок якось намагається компенсувати цю втрату, і…

– Я думав, все якраз навпаки! – вигукнув Діма. – Мені просто сняться кошмари, що ми розлучилися. Та ти ж сам так говорив!

– Коли?

– Так ось, днями…

Василь роздумуючи сіл на ліжко Жені і почав діставати ноутбук зі свого рюкзака.

– Почекай, а що сталося на ковзанці? – спробував відновити всю картину того, що сталося Діма.

– Та нічого особливого, – відповів Вася, ще не піднімаючи погляду на товариша. – Просто ти впав і сильно вдарився головою. Потім приїхала швидка, але ти чомусь не захотів до лікарні. І ми із Лізою посадили тебе до таксі та відвезли назад до гуртожитку…

– Із Лізою? Вона все ж була тут? Коли? – здивувався Діма, так що мало не впустив банку, яку тієї миті передав йому Василь.

– Дім, – спокійно відповів той, подивившись сумним поглядом на друга. – Не все навколо тебе в цьому світі крутиться, розумієш?..

– Ні. Тобто, так. Але до чого тут це? Ти мені про Лізу розкажи краще!

– Ліза – це моя нова дівчина.

– Що?! Як? – Діма стояв ошелешений. Він міг очікував почути що завгодно, крім цього.

– Так, в самому прямому сенсі цього слова. Це не твоя Ліза, а зовсім інша дівчина, – уточнив Вася, спостерігаючи, як у його товариша вже відкривається рот. – Ми познайомилися із нею на ковзанці, як раз того дня, коли ти головою вдарився. І поки приводили тебе до тями, непогано здружилися…

– А-а-а, – полегшено простягнув Діма.

– Слухай, ти може, чайник поставиш? – перевів тему Вася. – Я тобі що, просто так варення через півміста віз?

– Так, добре, – неуважно відповів Діма, намагаючись перетравити почуте.

Уже через якісь десять хвилин вони сиділи один навпроти одного, попиваючи чай із малиною, і завантажуючи гру на своїх ноутбуках. Діма майже кожного дня так грав, тільки на місці Васі раніше завжди сидів Женя. Тепер хлопці сиділи мовчки. Діма розумів, що розпитувати друга про щось було б нерозумним рішенням, адже він вірив, що все, що відбувалося навколо йому просто снилося. Та головне, він знову добре зрозумів, що саме з ним відбувалося, і що хотів донести до нього Вася тоді, кілька днів тому. Це було дивне відчуття, грати в Доту, в гру з віртуальним, вигаданим світом, усвідомлюючи, що при цьому спиш, і, значить, все навколо таке ж віртуальне, як і персонажі в грі.

Коли мовчати вже стало ніяково, Діма вирішив розпитати товариша про його нову дівчину. Однак вже скоро вони настільки захопилися грою, що і ця тема забулася.

Проводити час із кращим другом було не так і погано, так що навіть усвідомлення нереальності того, що відбувалося, незабаром відійшло на задній план. Але Діма добре пам'ятав, що ввечері Василь повинен буде їхати додому – батьки навряд чи дозволили б йому залишитися на нічліг в гуртожитку, а значить, Дімі знову доведеться залишитися в сумній самоті в цьому несправжньому світі. Та довго сумувати в нього наміру не було, і він вирішив, що після від'їзду товариша відразу піде спати. Сон завжди допомагав, адже іншого виходу не було.

І як тільки Вася сів на тролейбус, Діма, повернувшись до гуртожитку, вирішив не відкладати заплановане в довгий ящик, і відразу направився спати. Він лежав у ліжку і крутився – сон явно не поспішав до нього в гості. А ще Діма думав про Лізу, про те, що залишився всього один день, і він її побачить. Один день, і він знову відчує смак щастя. Очікування, звичайно, обтяжувало, але день, проведений в компанії друга, пролетів майже непомітно, а щоб він закінчився ще швидше, юнак вирішив знову випити снодійного. Після цього, можна було сказати з упевненістю, що заснути йому вже не будуть заважати ні проїжджі авто, ні крики компанії, що випивала під вікном.

***

Новий день почався для Діми несподівано рано, ще тільки світало за вікном. Насамперед він оглянув очима кімнату, і та просто сяяла від чистоти. «Значить, я нарешті прокинувся», – подумав Діма. – «Прокинувся по-справжньому». Заснути він більше не міг, та й не хотів. Дзвонити Лізі або Васі було занадто рано, адже на годиннику була лише п'ята ранку. Чим зайняти себе в літній ранок Діма не знав, і тому від безвиході вирішив вийти побігати. У Донецьку він ще ніколи не бігав, але, не дивлячись на це, маршрут юнак зміг вибрати швидко. Посвятивши ранок спорту, поснідавши, і сходивши після цього в душ, він, нарешті, міг бути впевненим в тому, що Ліза вже не спить, і вирішив їй зателефонувати.

Взяла дівчина слухавку не з першого разу – вона все ще спала, всупереч всім очікуванням.

– О, привіт, – почувся її сонний голос. – Чого не спиш в таку рань?

– Яка рань? Сонце вже давно зійшло, – Дімин голос, навпаки, звучав бадьоро. Ще б пак, він уже кілька годин був на ногах.

– Так, але я ще з ліжка не вставала, значить, ранок тільки починається.

– Для когось, може, й так. Я вже і прокинувся, і побігав, і…

– Коли ти почав бігати? – перебила його Ліза.

– Сьогодні. Ніколи ж не пізно починати, чи не так?

– Ні, звісно, не пізно, – сказала Ліза, позіхнувши. – Гаразд, давай я прокинуся нормально і передзвоню тобі хвилин через десять. Ти ж не будеш ображатися?

– Та що ти, Сонце? Хіба я коли на тебе ображався?..

Діма навіть не знав, про що йому розповідати Лізі, адже за останні кілька днів в його житті не сталося взагалі нічого, він навіть з гуртожитку майже не виходив. Хіба про самопочуття сказати, і про те, наскільки він її чекає. Юнакові, скоріше, просто хотілося почути її голос, дізнатися, що це не сон, що вона дійсно приїде. Розповідати коханій про свої дивні сни Діма все ще не наважувався. Він не розумів чому, але відчував, що цього робити не варто. Про такі речі, взагалі, краще нікому не розповідати, хіба що, найкращому другові або особистому психіатру. Але Діма не вважав себе психічно хворим, тому зустрічатися з психіатром йому здавалося зайвим. Але все ж, поговоривши з Лізою, він чітко вирішив для себе, що якщо такі сни триватимуть ще, принаймні, тиждень, то, можливо, візит до психолога йому й не зашкодить. А поки уві сні він буде просто приймати снодійне. Це, звичайно, був не найкращий вихід із ситуації, але нічого ліпшого Діма придумати не міг. Може, думав він, Ліза своїм приїздом зможе надихнути його на щось більш розумне.

В цілому ж день пройшов майже так само, як і раніше уві сні – до нього приїхав Вася, привіз все те ж малинове варення, і вони все так само грали за ноутбуками, обговорюючи минулий навчальний рік, гру і, на відміну від сну, ще й швидкий приїзд Лізи. На самопочуття Діма вже не міг скаржитися, він відчував себе просто чудово, повністю здоровим, як ніби, й струсу ніякого не було. Правда, засинав він уже без снодійного. Воно залишилося уві сні, і тепер його в тумбочці не виявилося, в яку Діма втім заглянув, але скоріше заради інтересу, адже бажання швидше закінчувати цей день у нього не було. Він просто лежав і насолоджувався приємним очікуванням Лізи. Адже вже менше ніж через дванадцять годин він зможе її побачити. Прогуляється з нею містом, яке вже стало рідним, а потім вони залишаться вдвох в його кімнаті. Тільки вони. І ніхто не зможе їм перешкодити, ніхто не зможе їх розділити, відвернути від насолоди, яку вони зможуть дати один одному. А що може бути краще, ніж цілий вечір, навіть більше, цілий день присвятити коханій дівчині.

***

Однак, як Діма і очікував, до зустрічі із Лізою він мав пережити ще один день уві сні. Цілий, зайвий, нікому не потрібний день. І хоча хлопець і розумів, що зловживати снодійними не можна, та все ж, прокинувшись, і побачивши перед собою рідні брудні стіни, юнак пішов і випив пілюлю. Цього разу ліки подіяли не відразу. Він більше години лежав на ліжку, відкривши навіть від нудьги ноутбук, і включивши розслаблюючу музику. Мабуть, його організм вже почав звикати до снодійного, або він просто вже переспав всі мислимі і немислимі години. Ні таблетка, ні музика для сну не давали очікуваного ефекту. Сну не було ні в одному оці навіть по завершенню декількох годин. Тому Дімі здалося просто необхідним випити повторну дозу снодійного. Парубок ніколи не дбав про своє здоров'я, і це було звичайним для його віку. А та мала шкода, яку могло завдати щоденне вживання снодійного, здавалася йому просто нікчемною в порівнянні з тим, що він зможе набагато прискорити приїзд Лізи в Донецьк.

«Тим більше, чого мені переживати, це ж уві сні», – подумав Діма. – «Адже уві сні здоров'я не зіпсуєш».

І тут же в його голові пролунав інший голос, голос, напевно, його совісті, або здорового глузду:

«А як же, струс? Я ж його уві сні отримав. А всі наслідки були тут, в реальності», – цей голос звучав в голові все тихіше й тихіше, а його доводи здавалися все менш вагомими – це починала діяти друга доза випитого снодійного.

Глава 11. Ліза

Нарешті прийшов довгоочікуваний ранок Лізиного приїзду. Як і до цього, Діма прокинувся того дня зрання – автобус, що мав привезти кохану, повинен був приїхати тільки о дев'ятій годині ранку, тоді як він вже о шостій був на ногах і міряв кімнату кроками. У нього ще ніколи не було такого, щоб він прокидався без будильника настільки рано, тим більше, кілька днів поспіль. Раніше, бувало, йому вдавалося навіть проспати ранкові поїзди, не те, що спізнюватися на заняття до інституту. А тепер Діма вже о шостій ранку ходив по кімнаті, і, хоч він і поспав всього кілька годин, юнак відчував себе настільки бадьорим, що був готовий навіть пробігти крос. Але ця дивна обставина анітрохи його не бентежила, Діма просто вирішив не заморочуватися, адже через сильні переживання люди, буває, навіть цілодобово не сплять.

На вокзал парубок виїхав набагато раніше, ніж планував, так що прийшов на платформу ще за годину до прибуття Лізиного автобусу. Незабаром, щоправда, він про це сильно пошкодував. Просидіти годину на вокзалі ще можна було б, але погода того ранку вирішила зіпсуватися з самого початку дня. Сонце, яке ще іноді визирало з-за хмар, коли Діма виходив із гуртожитку, тепер уже повністю сховалося за хмарами. І складалося таке враження, що ось-ось із неба рине дощ. Холодний літній дощ. Вітер, хоч і був не сильний, але пронизував легко одягнених людей до кісток, так що більшість прибулих на вокзал чекали свого автобуса всередині будівлі, а не біля платформ. Несподівана зміна погоди застала хлопця зненацька, адже до цього протягом двох тижнів яскраво світило і по-літньому припікало сонце.

– Що там, прогноз погоди на сьогодні дивилася, що синоптики говорили? – почув Діма чийсь голос із натовпу. – Хоч дощу не буде?

– Куди там! Обіцяли, що навіть злива може піти, – відповіла якась жінка.

– Ну, воно так, напевно, і краще. Урожаю на полях дощ не завадить, може, вродить ліпше, ніж у минулому році. Головне, щоб урагану не було, і не поламало нічого…

Діма відвернувся. Далі йому ця розмова вже була не цікавою. «Значить, дощ», – подумав він і подивився на годинник. Ліза повинна була під'їхати тільки через сорок хвилин, а значить, у нього ще було достатньо часу з'їздити назад до гуртожитку і захопити з собою парасольку та якусь курточку. Її він, ймовірно, віддасть коханій, показавши при цьому свою турботу про неї. Недовго роздумуючи, Діма розвернувся і побіг до зупинки, де – чудо – тролейбус не змусив себе довго чекати.

Тепер, коли він уже тепло одягнений і з парасолькою в руках повертався на вокзал, йшов невеликий дощик, але його краплі були не по-літньому холодними. Все це, правда, не мало великого значення, адже Діма не просто встиг до Лізиного прибуття, але навіть зумів прийти на вокзал за кілька секунд до того, як на трасі показався знайомий автобус, яким хлопець і сам не раз їздив додому.

Коли автобус вже під'їжджав до платформи, Діма різко схаменувся – він забув купити своїй коханій квіти. Не те, щоб він їх обіцяв, просто хотілося зробити приємне. Та й яка дівчина відмовиться від букета троянд, подарованих коханою людиною. Мозок запрацював із шаленою швидкістю – як викрутитися з ситуації? За двадцять секунд він уже нікуди не встигне. А так хотілося, щоб все того дня пройшло ідеально.

«Гаразд», – вирішив Діма. – «Як-небудь викручуся. Вперше, чи що?»

На цій думці юнак рушив до автобусу, що вже зупинився на одній із платформ. Дощ, який починав припускатися, ніяк не міг зіпсувати йому настрою. І ось уже у вікні він побачив знайоме обличчя, обрамлене знайомою зачіскою. Йому завжди подобалося, коли у Лізи було розпущене волосся, як ним грався вітер, як у ньому стрибали сонячні зайчики. А дотик до нього… Напевно, жодна оксамитова чи атласна тканина не зможе бути ніжнішою і приємнішою, ніж Лізине волосся… Ось вона повернулась до вікна, за яким під парасолькою стояв Діма. На її заклопотаному обличчі відразу з’явилася усмішка, адже він тут, він уже чекає на неї.

Не минуло й хвилини, як Ліза нарешті змогла вийти з автобуса, і Діма відразу схопив її з нижньої підніжки і, міцно обійнявши, відірвав від землі.

– Почекай, я зараз ще сумку заберу, – сказала Ліза.

– Сумку? – здивувався Діма. – Ти ще й якісь речі брала з собою?

– Звичайно! Хто знає, наскільки я тут затримаюсь, – відповіла Ліза, і вони разом направилися до багажного відділення автобуса.

Виявилося, дівчина взяла з собою невелику дорожню сумку з речами, де, як вона пояснила, було трохи одягу і пара кросівок, адже сама Ліза приїхала взута в елегантні чорні туфлі. Їх вони разом купували навесні – це була одна з перших їхніх спільних покупок. Одягнена вона була в вузькі сині джинси і тонку білу блузу, яка їй так йшла.

– Тобі не холодно? – дбайливо запитав Діма, коли вони забрали Лізині речі.

– Прохолодненько, – відповіла Ліза, посміхаючись. – Я думала, у вас тут тепліше буде. Ти ж сам казав…

– Так ще вчора стояла нестерпна спека, і на небі не було ні хмаринки! – виправдався Діма. – Хочеш, я тобі свою курточку дам?

– Та я брала з собою… – почала Ліза, але її хлопець відразу ж перебив її.

– Не будеш же ти тут розпаковувати свої речі. На, одягай, – рішуче сказав Діма, знімаючи із себе курточку, по яку ще недавно повертався до гуртожитку.

– Ой, спасибі, – ніяково сказала Ліза, хоча й неозброєним оком було видно, що їй від цього жесту хлопця було приємно. – Так, я вже й забула, яка в тебе зручна і тепла курточка.

Діма лише посміхнувся у відповідь. Його курточка була на кілька розмірів більше, так що з її рукавів були тільки трохи видно Лізині кінчики пальців.

– А ти сам так не замерзнеш? – поцікавилася Ліза, поцілувавши до цього його за благородний вчинок.

– Та ні, що ти, мене зігріває твоє кохання. А взагалі, тут бувало і холодніше…

– Напевно… Знаєш, а я пам'ятаю, як ти мені колись восени запропонував своє пальто, як раз того дня, коли ми познайомилися. І сам залишився в легенькій сорочці. А я стояла в твоєму пальто поверх своєї курточки, як не знаю хто…

– Зате тобі було тепло.

– Так, і твоє пальто мені доходило майже до п'ят. І чому це я, питається, ніколи не одягаюсь тепліше?

– Якби ти завжди тепло вдягалася, ми б, може, і не познайомилися зовсім, – заперечив Діма. – Що, поїхали спершу до мене в гуртожиток?

– Тільки почекай, мені треба в туалет заскочити, а то й так всю дорогу в автобусі хотілося…

– Та не питання, – погодився Діма, й сам при цьому мало не стрибнув від радості, у нього з'явився шанс купити Лізі букет, тим більше що до квіткових лотків було рукою подати. Вони знаходилися всього в декількох метрах від будівлі автовокзалу.

Провівши Лізу до вбиральні, Діма кулею помчав до найближчого магазину з квітами і, не торгуючись з продавщицею, відразу взяв у неї сім яскраво червоних троянд. Дівчина, мабуть, не поспішала виходити з туалету, або там просто утворилася черга. А може, вона і знала, як саме скористається своїм часом її хлопець. Але певно одне – до її повернення продавщиця встигла навіть акуратно загорнути букет. І тепер Діма вже зустрічав Лізу, як годиться зустрічати кохану дівчину – з квітами.

– Ой… Коли? – Ліза від подиву навіть прикрила червоніюче обличчя рукою. – Навіщо? Це ж гроші…

– Та це дрібниці. – Діма задоволений стояв, перекинувши Лізину сумку через плече, і тримаючи в одній руці парасольку, а в іншій – букет троянд.

– Спасибі… Це так… Це так… – Ліза просто сяяла від щастя. Ні на неї, ні на Діму, холодні краплі дощу, схоже, не потрапляли.

Дівчина взяла букет і з насолодою подивилася на нього, а потім зробила назустріч своєму коханому ще крок, і поцілувала його. Поцілувала так пристрасно, як, напевно, ніколи ще не цілувала. У цьому поцілунку було все: і слова подяки, і признання в коханні, і якесь неземне почуття близькості. У такі моменти, напевно, не тільки губи сплітаються воєдино, а й душі. Не можна передати словами всю хвилю почуттів, які тієї миті піднімалися від Діминого серця. Він і сам не знав, що це були за почуття, але, швидше за все, саме їх мудреці і називали блаженством. Коли серце просто кипить від любові, а в мозку вибухають тисячі маленьких феєрверків. У такі моменти насолоди не розкривають очей, щоб навколишній світ не псував враження. Яким би прекрасним він не був, його фарби тьмяніють у порівнянні з безмежною чарівної красою моменту, який, здавалося, повинен тривати вічно. Смак її губ був кращим, що доводилося куштувати Дімі, і він знав, що навіть за сотні тисяч доларів ніколи не спробує нічого смачнішого. Її ніжне і тепле дихання на щоці зігріло б, напевно, навіть в найсуворішу зимову холоднечу.

Від безмежного щастя і задоволення Діма навіть не помітив, коли опустив парасольку. Він не відчував ні холодних крапель дощу, ні мокрого букета, який Ліза притиснула до його спини. Юнак не боявся, що захворіє – в такі миті просто неможливо захворіти!

Напевно, збоку вони виглядали трохи безглуздо – Ліза, що стояла в курточці, яка була явно їй не за розміром, і Діма, який згорбився для поцілунку. Він уже майже повністю промок від дощу. Однією рукою хлопець обіймав кохану, а в іншій стискав уже не потрібний парасольку, яка торкалася мокрого асфальту. Але дивною така картина могла здатися тільки прохожим, а Дімі навпаки тієї миті здавалося, що нічого прекраснішого і світлішого, ніж вони із Лізою, немає в цілому світі. Йому хотілося, щоб їх губи ніколи не розривалися, щоб поцілунок ніколи не закінчувався…

– Знав би ти лишень, як я тебе кохаю, – ніжно прошепотіла Ліза після поцілунку.

– Та-ак… Знаю, – протягнув Діма, все ще не розплющуючи очі. І тільки через кілька секунд він усвідомив, що парасолька вже не закривала їх від дощу.

Піднявши її знову, вони, тримаючись за руки, пішли до зупинки. Погода вже не здавалася поганою, а дощ, у Діми склалося таке враження, став навіть трохи тепліше. І вітер більше не пробирав його до кісток через футболку. Тролейбус був майже пустим, так що вони без проблем змогли знайти в кінці салону два вільних місця. Зайнявши їх, Ліза лагідно поклала Дімі на плече голову.

«І чому тільки тиждень без неї тягнеться вічність, а тільки з нею по-справжньому відчуваєш себе живим?» – подумав Діма, коли тролейбус звертав на його вулицю.

Пройшовши до гуртожитку, і залишивши, як годиться, на вахті свої документи, Діма із Лізою швидко піднялися на третій поверх. І тепер все навколо виглядало в сто раз краще, ніж коли юнак вранці його залишав – і стіни вже не були сірими від пилу, і кухня, повз яку вони проходили, здавалася світлішою. Таке враження, що в його коротку відсутність тут або все прибрали, або просто Ліза принесла з собою дещицю світла, через яку все навколо здавалося більш привітним.

А ось і рідна кімната! Переступивши її поріг, вони не стали розбирати Лізину сумку. Не стали готувати сніданок. Поки Діма закривав двері, Ліза зняла його курточку, поклала букет на стіл – вже потім буде час поставити його у воду – і повернулася до нього. У пориві пристрасті Діма підняв її на руки та ніжно поклав на ліжко. Він почав цілувати її губи, її тіло, сантиметр за сантиметром, паралельно розстібаючи їй блузу. Ліза тим часом зняла із свого коханого його мокру футболку. Їх очі були закриті, адже тепер вони не бачили – вони відчували один одного.

Всі очікування, всі переживання і страждання від самотності окупилися сторицею. Заради такого можна було роками страждати і чекати. Такі моменти коштували всього багатства і всього горя на світі. Ліза коштувала всього на світі. Заради таких моментів, здавалося Дімі, варто було жити. Хоча ні, тільки такими моментами і потрібно жити. Все інше – ніщо. Все інше неважливо, і всього іншого не існувало. Були тільки вони. Все це Діма відчував серцем, а не головою. Голова повністю передала управління головному органові людини.

Вони ще довго лежали разом у ліжку, не відмовляючи собі один в одному. Вони мовчали, адже ніякі слова не передадуть всього того, що кипіло в їхніх серцях, в їх душах. Слова не потрібні, коли говорять тіла. Слова не потрібні, коли за тебе говорить кохання. Скільки вони були разом у ліжку, Діма не знав. Та й яка різниця, адже закоханим годинники не потрібні, їм потрібні тільки вони самі. Кожна мить разом тривала вічність, і кожна година пролітала за мить. Не було часу. Він залишився там, за дверима. Він терпляче чекав, щоб не турбувати закоханих. Час, неначе сором'язливий школяр, навіть боявся постукати до них, щоб нагадати про себе.

– Як ти дивишся на те, щоб разом піти кудись прогулятися? – запитав Діма, граючись рукою в Лізиному волоссі.

– А чим тобі тут погано? – засміялася дівчина.

– Та я ж хотів тобі Донецьк показати. Можна, там, в кіно сходити…

– А можна і на ноутбуці кіно включити, – Ліза лежала на Діминій руці і дивилася кудись вгору.

– І то правда…

– Тим більше такий дощ на вулиці. Господар собаку гуляти не випустить, а ти мене вигнати хочеш?

– Та ні… Я просто… – збентежившись, пробурмотів у відповідь хлопець.

– Забий, я жартую, – заспокоїла Ліза і повернулася до нього обличчям.

– Добре, тоді я піцу замовлю, – вирішив Діма і встав за телефоном.

До цього юнак тільки одного разу замовляв піцу по телефону, на день народження друга. Номер з того часу зберігся, але хлопець від цього все одно нервував не менше. Все-таки, на свою стипендію не кожен студент зможе щодня купувати велику піцу, не те, що замовляти її додому. І все ж Дімі хотілося, щоб у його коханої залишалися тільки найприємніші спогади про поїздку. Йому хотілося ні на мить не переставати її приємно дивувати, змушуючи при цьому все сильніше і сильніше закохуватися в нього.

Піцу принесли хвилин через двадцять, за цей час Ліза з Дімою вже вирішили який фільм будуть дивитися. За наполяганням дівчини таким фільмом виявилася якась романтична стрічка. Діма їх, м'яко кажучи, не дуже любив, але заради коханої можна було піти й не на такі маленькі жертви. І парубок при цьому навіть був готовий робити вигляд, що вибраний Лізою фільм йому цікавий, хоча, за правду кажучи, деякі кінострічки були дійсно цікавими.

Провести цілий день в ліжку з коханою дівчиною – Діма, звичайно, такого не планував – але що може бути краще! Місто він і потім встигне показати. Завтра, або коли Ліза приїде сюди на навчання.

– Знаєш, я так подумала… Завтра, напевно, не поїду додому, – сказала Ліза, коли сонце вже котилося до заходу і кидало свої прощальні промені їм на ліжко.

– Так це ж чудово! – зрадів Діма.

– Ти ж хотів мені місто показати. Ось завтра і покажеш, якщо розпогодиться.

В кімнаті було два ліжка, але спали Ліза з Дімою поруч, на одному. Засинали закохані пізно, обійнявши один одного. І тільки перед тим, як до ранку зімкнути очі, юнак згадав, що йому належало пережити. Йому знову доведеться прокинутися уві сні. Йому знову доведеться на деякий час забути і мріяти навіть про Лізу. Забути про всі радощі і прокинутися на самоті. Це не могло не засмучувати хлопця, але тихе дихання коханої на плечі розслаблювало і заспокоювало. Як, втім, і те, що уві сні у нього були магічні ліки від сну і для сну – снодійне.

«Аби тільки воно там ніколи не закінчувалося…», – подумав Діма і заснув.

***

Як юнак і очікував, коли він прокинувся, коханої поруч із ним не було. Але першим, що відчув Діма, відкривши очі, був не смуток і не самотність, а сильне бажання сходити в туалет і біль в шлунку від голоду. Незабаром до цього неприємного болю додалося ще і запаморочення, ймовірно, також від голоду. Заснути з таким самопочуттям, напевно, було б неможливим, навіть якщо прийняти кілька таблеток снодійного. Тому, сходивши до туалету, Діма вирішив по-швидкому приготувати щось їстівне. Не знайшовши нічого, крім напівпорожньої пачки макаронів і банки з консервами, він вирішив задовольнятися і цим.

Тільки-но хлопець поставив каструлю з водою на електропіч, задзвонив телефон. Ще не підійшовши до нього, Діма знав, що це йому телефонував Вася. Але юнак помилився – йому дзвонила мама.

– Привіт, синуля. Ну як там, вже все з інститутом вирішив?

– Що? – не зрозумів Діма. Що це він повинен був вирішувати в інституті? Сесію начебто здав, а більше йому нічого було там робити.

– Ти ж казав, що з якимись викладачами залишилося щось вирішити, щоб вони тобі поставили, оцінки дізнатися…

– А-а… – пригадав Діма. – Так, я все вирішив, все гаразд, на стипендії залишаюся.

– О, це чудово. А додому не збираєшся?

– Завтра. Завтра вранці поїду.

– А сьогодні? – поцікавилася мама. – Сьогодні чого не поїдеш?

– Сьогодні?.. Ну, сьогодні це… На шашлики ми з однокурсниками зібралися. Хоч раз групою кудись вийти треба, – викрутився Діма. Насправді, йому просто не хотілося відтягувати зустріч із Лізою. Він хотів швидше заснути, а не йти на якісь шашлики, які, до речі, й дійсно планувалися.