Текст книги "Життя як сон. Одна людина – два життя"

Глава 8. Пам’ять

Прокинувся Діма у себе в гуртожитку, коли сонце вже пройшло зеніт і яскраво світило йому в кімнату через не зашторене вікно. Сесія вже закінчилася. Женя виїхав з гуртожитку ще вчора ввечері, але цього Діма не пам'ятав. Не пам'ятав він і того, як у нього вийшло дістатися сюди. Ефект від знеболюючого вже, мабуть, вивітрився повністю, тому що голова знову була готова розколотися на частини. Навколо було тихо, і цю тишу порушував тільки шум від машин та трамваїв, які проїжджали за вікном. За болем повернулося і почуття нудоти.

Діма лежав на ліжку, боячись відкрити очі, і намагаючись пригадати вчорашній день. Вони були на ковзанці разом із Василем. З ними був хтось ще, не їхній однокурсник, але якийсь інший чоловік. Дімі навіть здалося, що це була якась дівчина. У пам'яті був тільки невиразний її силует. Ні хто вона, ні як її звуть, юнак не міг згадати, скільки не намагався.

Але чому у нього так болить голова, та й в усьому тілі така слабкість? Напевно, він із кимось він побився. Таке бувало рідко, адже Діма, здебільшого, був компромісною людиною. Але біль ніколи не з'являється просто так. У неї завжди повинна бути причина. Це хлопець знав точно. Знайти б ще цю причину… Він ніколи раніше не прокидався в такому поганому стані, а значить, це явно не зі здоров'ям проблеми. Його хтось ударив по голові, або він десь упав. Але якщо це так, то чому він нічого не пам'ятає?

«Так», – подумав Діма. – «Через що можуть бути проблеми з пам'яттю? Наркотики я не приймаю, алкоголь? Ні, алкоголь теж я, точно, не пив вчора. Але що ж? Хоча вчора був іспит. Останній іспит. А значить, ми з Васею могли б і випити…»

У Діми в голові почала вимальовуватися приблизна картина того, що відбувалося вчора. Після іспиту вони із товаришем випили по чарчині, потім пішли на ковзанку, потім ще продовжували пити. І багато, інакше він би хоч щось, але пам'ятав. Потім пішли до бару або нічного клубу, де з кимось побилися. Потім він приїхав на таксі до гуртожитку, сяк-так піднявся до своєї кімнати, ліг на ліжко і заснув.

«Схоже на правду», – вирішив Діма.

Але був тільки один спосіб перевірити – зателефонувати і вияснити все у Васі. Хоча б він повинен був хоча б щось пам'ятати.

Діма рукою намацав свій телефон, який лежав на столі біля ліжка, і, нарешті, зважився розплющити очі. Перед ними все пливло. Діма примружив їх і відкрив ще раз – на якусь секунду світ знову прийняв звичайні обриси, але потім голова знову закрутилася.

– Це ще, що за чорт? – неголосно вилаявся юнак і сильно притиснув ліву руку до чола, в правій він все ще тримав мобільний. Згадавши про нього, Діма вирішив відразу ж зателефонувати Василю.

Але телефон був вимкнений. Діма спробував його включити, але мобільний ніяк не реагував. «Напевно, сіла батарея», – вирішив парубок. Зарядний пристрій лежав в шафці, яка стояла за ліжком. А значить, щоб хоч трохи зарядити акумулятор мобільного, йому потрібно було встати з ліжка, чого хлопцю дуже не хотілося робити. Але вибору не було. І він, трохи повагавшись, все ж зважився сісти. Підлога під ногами попливла. Так що таке з ним вчора відбулося? Невже на додачу до всього він ще й чимось отруївся?

«Тим же алкоголем, напевно», – подумав Діма, сидячи на ліжку. Він все ще не наважувався вставати з нього. Але правди про вчорашні події він, лежачи на ліжку, не дізнається. Ось тільки що здивувало його, так це повна відсутність сухості в роті, яка завжди бувала у нього вранці після п'янки. І ще Дімі чомусь згадалася Ліза, як ніби вона вчора теж була тут, в Донецьку, поруч із ним. Але вона не могла бути тут. Безумовно не могла. Та все ж вона була поруч. Юнак точно згадав це. Вона була з ним та Василем. Хоча коли вона з'явилася, Діма і не пам'ятав. Так, цією дівчиною, про яку думав парубок, тільки прокинувшись, і була Ліза. Ось тільки з нею було щось не так. Одягнена вона була дивно, або щось на зразок того. А може, вона перефарбувалася, хоча їй завжди і подобався її природний колір волосся. Хто знає.

Спогади про Лізу додали юнакові рішучості, і він все ж встав із ліжка. Сяк-так дійшовши до тумбочки, Діма дістав із неї зарядний пристрій та підключив до нього телефон. Вже через кілька хвилин він зможе зателефонувати, і точно знайде відповіді на всі запитання. Поруч із зарядним пристроєм лежав його невеликий запас ліків, що складався з активованого вугілля, таблеток для поліпшення травлення і декількох упаковок знеболюючих.

– О! – зрадів Діма. – Те що треба.

Він взяв дві таблетки знеболюючого і всю пачку активованого вугілля для шлунка, прихопив чашку і повільно, спираючись об стіну, рушив до коридору, в сторону раковини. Прийнявши всі таблетки і запивши їх достатньою кількістю води, Діма підняв свої очі до дзеркала, що висіло над раковиною. Його обличчя виглядало просто жахливо: під очима були величезні мішки, шкіра на обличчі була блідо-зеленого кольору. Та найцікавішим було те, що ніде не було ніяких слідів від падіння або удару. Обличчя було повністю цілим, на ньому не було ні подряпини. Юнак поставив чашку і почав обмацувати голову, починаючи від потилиці. Ніде не було ні ґулі, ні сліду удару. Голова просто розривалася на частини, але ніде не було видимих пошкоджень. Вся виведена Дімою теорія просто валилася на корені. Він застиг, дивлячись кудись крізь дзеркало.

Якщо все ціле, значить, і бійки не було. І алкоголю він багато не пив, бо в роті не було знайомої сухості…

«Невже я все-таки приймав щось?» – злякався Діма. – «Ні, я ж не наркоман». Але нічим більше пояснити свій стан юнак не міг.

Забувши біля раковини чашку, він, наскільки йому дозволяло тіло, побіг до кімнати. Він терміново повинен був дізнатися правду. Пришкандибавши до неї, парубок несамовито схопив телефон і, не відключаючи від зарядного пристрою, ввімкнув його.

Йому відразу ж почали надходити повідомлення від тих, хто не зміг до нього додзвонитися раніше. Але Діма не став їх читати. Потім у нього ще буде на це час. Перш за все він повинен був зателефонувати Василеві і розпитати його про всі події вчорашнього вечора. Головний біль потихеньку згасав, коли юнак набирав номер товариша – чи то знеболююче вже почало діяти, чи то у нього якимось чином вийшло відволіктися від болю. Вася взяв трубку майже відразу. Але не встиг Діма нічого у нього запитати, як з телефону пролунав знайомий голос:

– Що трапилося? Ти чому на іспиті не був?

– Що? – не розумів Діма. – Про що ти?

– Ти чому на іспит не прийшов? Я тебе ледве відмазав… – продовжував кричати в трубку Вася. – І ще й телефон свій вимкнув. Навіщо?

– Та я… Який іспит?.. У мене взагалі батарея сіла…

– І це привід пропускати іспити?

– Чого?.. Про що ти взагалі несеш?

– Про іспит, – закричав у слухавку Вася і голосно вилаявся. – Ти мені тепер до кінця своїх днів у боргу.

– З чого це? Через вчорашнє? Що я вчора такого накоїв?

– Вчора? А причому тут вчора? – тепер прийшла черга дивуватися Василеві.

– Ну як, я прокинувся, а у мене голова йде обертом і таке відчуття, ніби вона на частини розривається. І ще всередині все крутить, нудить… – почав розповідати пережите Діма. – Так що ми вчора робили кінець-кінцем?

– Стривай, – відповів Вася після невеликої паузи. – Ти зараз де?

– В гуртожитку. Де ж мені ще бути? А що ти хочеш?

– Я зараз до тебе під'їду, і ти мені нормально про все розповіси, – тепер уже спокійним голосом запропонував йому друг.

– Розповім про що?! – закричав Діма, і його голос, таке відчуття, гулом пролунав всередині черепа – біль в голові через сильний крик повернулася. – Що я тобі повинен розповідати? Не пам'ятаю я нічого… – тепер уже просто простогнав Діма. Він зрозумів, що краще йому б зараз не кричати.

– Хм-м… Не пам'ятаєш? – здивувався Василь. – Гаразд, чекай, – додав він і поклав слухавку, залишивши Діму наодинці із сотнями питань, що спливали один за другим в його голові.

Про який іспит говорив Вася, якщо він точно пам'ятав, що останній хлопці написали ще вчора. І що такого Діма накоїв, що тепер в боргу у друга до смерті. Сидіти в незнанні, в повному інформаційному вакуумі виявилося найгіршим на світі. Сидіти і чекати, придумуючи собі все більш жахливі версії вчорашніх подій. Діма спробував ще раз зателефонувати товаришеві, але почув від того тільки: «Я ж сказав, що вже їду, чекай». Але чого саме чекати, яку правду принесе з собою Василь? Очікування затягувалося, і Діма почав нервово міряв кімнату кроками. Ще кілька хвилин тому він рвався поговорити із другом, але тепер така розмова його чомусь лякала. Почути від Васі, що він уже наркоман, а його самопочуття – просто ломка від нестачі чергової дози. І чому Вася здивувався, коли почув слово вчора? Напевно, тому що це сталося вже сьогодні, після півночі, а може, і під ранок. Дімі раптом намалювалася картина, як він робить щось непростиме, протизаконне, а Вася допомагає йому уникнути покарання.

Щоб прикрасити очікування і хоч трохи відігнати від себе ці страхи, Діма взяв до рук мобільний і почав перечитувати всі отримані на нього повідомлення. Перше з них датувалися вчорашнім днем о пів на одинадцяту вечора – це Сеня, його брат, попросив передзвонити. Слідом за ним було повідомлення про шість пропущених викликів від Василя і три його ранкових СМС, між першими з яких було всього лише кілька хвилин, а третє прийшло на півгодини пізніше:

«Гей, ти їдеш чи як?»

«У тебе автомат, чи що?»

«Подзвони мені, терміново!!!»

Від прочитаних повідомлень спокійніше не стало. Куди він повинен був їхати, і про який автомат говорив Василь? Діма очима окинув кімнату, але ніякої зброї не було видно. Після цього він швидко зазирнув під ліжко, до шафи, тумбочки і навіть до холодильнику, але ніде нічого схожого на автомат не було. Задовільнившись пошуками, Діма повернувся на своє ліжко і взявся кусати кісточки пальців. Це виявилося приємним заняттям, адже біль в голові повністю пішла. Але емоційні страждання таким способом Діма притупити не зміг. Він знову взяв до рук телефон, де світилося ще одне, останнє, непрочитане повідомлення. Воно було від Лізи. У юнака тьохнуло в серці, і він поспішив відкрити і прочитати його:

«Я вже скучила. Ми ж завтра побачимося?»

Повідомлення закінчувалося смайликом-поцілунком.

У Діми відвисла щелепа. Невже вони вчора із Лізою помирилися? Але як? Може, вона все-таки була тут вчора? І чому ж він тільки нічого не пам'ятав… Діма знову і знову перечитував це повідомлення від своєї коханої, і з кожним разом у його вени поверталося життя. І з кожним разом посмішка на його обличчі розпливалася все ширше. Яка тепер різниця, чим він там вчора займався, головне, що вони тепер із Лізою знову разом. А цей біль, цей дискомфорт в животі і це запаморочення здавалися тепер юнакові всього лише гідною платою за її повернення. Та куди там гідною? Він би за це міг заплатити в сотні разів більше, тільки б вони були разом…

І тут прийшло ще одне повідомлення, нове. Від надії, що це знову написала Ліза, Діма швидко відкрив його. Але це був всього лише Василь, який повідомив, що вже приїхав до гуртожитку і чекає його внизу. Неохоче Діма одягнув одну з небагатьох своїх чистих футболок і шорти, в яких раніше часто грав в футбол. Найбільше зараз хлопцеві хотілося подзвонити Лізі, але в той же час він розумів, що краще спершу дізнатися всю правду від товариша про вчорашній день, а вже потім і з нею поговорити. Так він точно знатиме, про що можна говорити Лізі, а чого їй говорити не слід. А то раптом він зараз скаже їй щось таке, через що вони знову розлучаться, не встигнувши навіть до ладу помиритися…

На сходах Діма зустрівся з Євгеном, який, таке відчуття, повертався з інституту.

– Привіт, Жень. Я думав, ти вже поїхав додому, – сказав йому Діма.

– Здорово! Та ні, я завтра збирався, зранку. А ти коли на канікули їдеш?

– Теж днями. Ще, правда, точно не знаю коли.

– А чому так? – поцікавився Женя.

– Та з інститутом проблеми поки… – збрехав Діма.

– Так вирішуй їх швидше. Літо, як то кажуть, не чекає, – посміхнувся Женя. – І, до речі, тебе там Вася на вулиці чекає.

– Так, я в курсі. Гаразд, увечері, може, зустрінемося, – поспішив якнайшвидше позбутися свого співмешканця Діма. Йому просто не терпілося поговорити із другом, і затримуватися тут, на сходах, розмовляючи з Женею, в нього наміру не було.

– Добре. В разі чого, пива прихопиш. Треба ж якось закінчення року відзначити, – сказав Женя, після чого вони розійшлися.

Діму, насправді, анітрохи не здивувало рішення Жені перенести свій від'їзд із гуртожитку на один день. Женя часто так робив. Бувало, він збирався їхати на вихідні в п'ятницю після занять, а їхав аж в суботу пізно ввечері, або взагалі залишався, чим часто псував Дімині плани. Але юнак через це не ображався, принаймні, не завжди і не сильно. Адже якщо неорганізованість стала звичкою, то чого вже тут ображатися. Це було б такої ж дурістю, як ображатися на те, що він, Діма, палить, або лягає пізно спати. Звички – це сутність людини, на них нерозумно ображатися. І Діма це розумів. Адже це ж не якийсь проступок, не злочин і не підла підстава. Це не навмисне, і людина нічого не може з цим вдіяти. Вірніше, може, але для цього необхідно докладати понад зусилля. А про які зусилля говорити, якщо мова йде про ледачих студентів?

Вийшовши через парадні двері, Діма дійсно побачив, що Василь чекав на нього, стоячи на ґанку гуртожитку та схрестивши руки на грудях.

– Привіт, – сказав він якимось грубим голосом. – Ти чого так довго?

– Та Женю зустрів на сходах, довелося перекинутися парою фраз, – пояснив Діма.

– Я його бачив, – суворо продовжував Василь. – Пішли до он тих лавок, – хлопець вказав рукою на парк навпроти. – А по дорозі ти мені почнеш все розповідати.

– Що розповідати? – здивувався Діма. – Я думав, це ти мені все поясниш.

– Я? – Василь підняв брови і продовжив говорити тим же суворим, незвичним йому голосом. – Ні, важливо, щоб спершу ти все розповів. Все, що пам'ятаєш. Починаючи, бажано, із позавчорашнього дня.

– Із позавчорашнього? А що було позавчора? – Діма явно не розумів, що від нього хотів почути Василь, враховуючи, що він нічого до пуття не пам'ятав. – Може, мені ще від Адама і Єви почати? Ну, там, створив Бог небо і землю, день перший, і все таке?

– Досить дуріти, – Вася навіть не посміхнувся почувши жарт друга, він як і раніше був суворий. І це не могло не бентежити Діму. – Отже, позавчора… – почав замість нього Василь.

– Позавчора нічого не було. Ми сходили на консультацію, потім прогулялися по місту, пропустили по пляшечці пивка, – звітував Діма, доки вони не поспішаючи підходили до парку. – І все, начебто.

– Ага, цікаво. А ввечері?

– Що тобі цікаво? – здивувався Діма. Нічого цікавого в своїй розповіді він не спостерігав.

– Потім. Ти розповідай, що ти ввечері робив?

– Та нічого. Ну, підготувався трохи до іспиту. Так хвилин п'ять, не більше, – додав Діма, бачачи здивоване обличчя товариша. – Потім цілий вечір грав із Женею та тобою в Доту. Усе! – вигукнув Діма, розвівши руками.

– І ти того вечора нічого не пив, не приймав? – продовжував розпитувати Василь. Він точно щось знав таке, про що Діма навіть не здогадувався, і це його дратувало.

– Ні. А ось вчора…

– А що вчора було? – поцікавився Вася.

– А про це я як раз тебе хотів запитати! – крикнув Діма. Він ніколи ще не бачив Василя настільки довго з серйозним виразом обличчя. Він все чекав, що той крикне: «Жарт! Повівся!», але Вася і не думав нічого такого говорити. І це непогано виводило з себе.

– Я пізніше все поясню. Коли зрозумію, що саме ти пам'ятаєш.

– Ну, гаразд, – повів плечима Діма. – Як скажеш. Я-то особливо нічого і не пам'ятаю, насправді. Пам'ятаю тільки, що вчора ми написали іспит із дискретки. Ось. А потім пішли на ковзанку. Відзначити закінчення семестру або щось на зразок того. І далі все, як в тумані, – розповідав Діма, насилу згадуючи те, що відбувалося із ним минулого дня. При цьому по кожній напруженої мускулі на його обличчі було видно, яких зусиль йому це коштувало. – Пам'ятаю тільки, що ми були там. Я з тобою. І ще, таке враження, Ліза була з нами. Але це не точно. І прокинувся я вже в гуртожитку з цим страшенним болем в голові… І потім, уяви, ми із Лізою помирилися! Лишень уяви собі! Я, правда, не пам'ятаю, як…

– У тебе тільки голова з ранку боліла? – поцікавився Вася, коли вони вже сіли на лавку.

– Ні. Ще якесь відчуття нудоти незрозуміле, причому воно до цих пір не проходить. І ще запаморочення буває. І слабкість якась незрозуміла. Начебто день на дворі вже давно, і я повинен був би виспатися. Але, мабуть, я ліг вже під ранок, хоча цього не пам'ятаю… А ти не пам'ятаєш, як я із Лізою помирився? – різко запитав Діма.

– Пам'ятаю… – сказав Вася, понуривши голову. Збоку здавалося, що він намагався за секунду переварити тонни інформації і якомога точніше сформулювати свою наступну думку. Але така пауза затяглася не більше ніж на десяток секунд. – Річ в тім, що, як би тобі так сказати… Річ в тім, що ви із Лізою не сварилися.

– Як? – у Діми відвисла щелепа. – Що ти маєш на увазі?

– Те ж, що і кажу, – спокійно відповів Василь. Він і далі сидів замислений, зважуючи, таке враження, кожне слово. – Ви із Лізою не сварилися і не розлучалися. У вас все просто чудово, шикарно і таке інше, – продовжував він, дивлячись на щелепу друга, що все більше й більше опускалася донизу. Хоча спершу здавалося, що їй вже нижче опускатися нікуди.

– Стривай… Але як же?.. Я ж… Та я точно… Це неможливо… Ні, ти, певно, жартуєш… – Діма з силою потряс головою, неначе це розвіяло б всі чари, і Вася сказав би, що сьогодні перше квітня. Тільки ось, в середині червня ніхто не вітає з цим святом.

– Ні, я не жартую, – заговорив Василь, розглядаючи тепер свої кісточки пальців. – Справа в тому, що ти говорив, і я так думав, що ви із Лізою розлучилися уві сні…

– Це як? – запитав Діма, недовірливо примруживши ліве око.

– Тобто, те, що ви розлучилися, тобі просто снилося. Я раніше теж так гадав і не звертав на це жодної уваги, – промовив Вася, повернувшись обличчям до друга і подивившись вперше за всю розмову йому у вічі. – А тепер я в цьому вже сильно сумніваюся.

– Ти хочеш сказати… – Діма потроху почав уловлювати суть того, що говорив йому товариш. – …що вчора… Вчорашній день мені просто наснився? Адже з ранку, я пам'ятаю, ми точно були не разом… І раніше теж?

– Майже… – почав було пояснювати Василь, але Дімин шалений крик його перебив.

– Ти з мене дурника робиш? Навіщо вся ця клоунада?! – Діма кричав так, що на них обернулася сімейна пара, яка гуляла з коляскою метрах в двадцяти від них. – Я-то думав, ти мені розповіси, що було вчора ввечері. Проясниш картину, в кінці кінців. А ти якусь нісенітницю несеш?

– Зачекай трохи, – спробував його заспокоїти Василь. – Я спробую тобі все розповісти і пояснити, тільки не перебивай, будь ласка.

– Гаразд, давай. Обіцяю, не буду тебе перебивати, – відповів Діма, і з силою сіл на лавку, із таким виглядом, наче він до вечора не збирався з неї вставати.

– Так ось. У тебе зараз, судячи з усіх симптомів, струс мозку. Мабуть, ти впав, коли катався на ковзанці. Іншого пояснення я не бачу, та й навряд чи воно потрібне…

– Чому ти так гадаєш? – перебив його Діма, порушивши свою обіцянку вже через декілька секунд. Цікавість завжди брала верх.

– Я ці симптоми ще в школі напам'ять вивчив. Але зараз не про це, – задумливо продовжував Василь. – У тебе на голові зараз нічого немає? Ніякої ґулі, забиття або синяка?

– Та ні, я й сам здивувався зранку. І всю голову навіть обмацав…

– Річ у тім, що струс, зазвичай, походить від сильного удару голови об якийсь предмет. А раз сліду від удару немає, то, напевно, і удару не було. Тоді виникає питання, звідки струс? І… Зачекай, – підняв руку Василь, побачивши, що Діма відкривав рот, щоб щось сказати. – І головне. Як так вийшло, що вдарився об лід ти уві сні, а струс у тебе тут, в реальному житті?..

– Та чому ти постійно говориш, що вчорашній день мені приснився? – вигукнув Діма. – Ти ж сам там був. Ми разом на ковзанці були…

Але Вася лише похитав головою і продовжив:

– Не були. Вчора ми були з тобою на консультації, і вчора ми разом із тобою грали в Доту…

– Але як таке може бути? – видихнув Діма. – Ти хіба не пам'ятаєш?..

– І як, по-твоєму, я можу пам'ятати, що відбувалося в твоєму сні?

– Ні… – не вірив своїм вухам Діма. – Цього не може бути! Ми вчора разом були на іспиті, і потім…

– Тільки ось іспит був сьогодні. І тебе на ньому не було.

– Як? Ти серйозно? – запитав Діма і прикрив рот долонею від подиву.

– Так. У мене вийшло умовити Ганну Василівну, що тобі дуже погано. І вона в підсумку поставила тобі четвірку автоматом. А хотіла вже «два» поставити за неявку.

Діма ахнув. Він тепер зрозумів, про що були Василеві СМС-повідомлення сьогодні вранці. Він тепер зрозумів, про який автомат питав той. Вася зовсім не зброю мав на увазі, а навчання. Всього лише навчання… І тільки даремно він собі накручував. Все вставало на свої місця. Майже все. Принаймні, багато чого сходилося. Та й ця Василева теорія про сон була Дімі звідкись знайомою. Начебто він про неї чув уже колись раніше.

– Дякую, – вимовив Діма, щиро обнявши друга. – Спасибі, що виручив.

– Та ми ж друзі, – засоромився той. – Але з тебе належить. І як мінімум, пляшка пива.

Діма посміявся. Нарешті перед ним був справжній Вася.

– А чому тоді я майже нічого не пам'ятаю? – здивувався Діма.

– Напевно, тому що короткочасна втрата пам'яті один з можливих симптомів струсу мозку. І у тебе він, як я бачу, проявляється у всій красі.

– Та не говори, – посміхнувся Діма. – Це точно.

– Я це майже відразу зрозумів. Ти б ніколи просто так не пропустив іспиту. Тому я був упевнений, що з тобою щось трапилося. І ось маєш.

– А?.. – почав, було, Діма, але його друг завершив запитання за нього.

– А чому я себе так дивно вів? – засміявся Василь. – Так я ж повинен був переконатися в правильності своєї теорії і своїх здогадок.

– Да-а-а… – протягнув Діма. Йому вперше здалося, що його друг був справжнім генієм. Але сказати він про це, чомусь посоромився.

– А тепер дай мені свій мобільний, – зажадав Вася. Йому явно сподобалася виконувана ним роль.

– А це ще навіщо?

– Я поговорю із Лізою, і…

– Я й сам можу їй зателефонувати, – в черговий раз перебив його Діма.

– Ні в якому разі, – сказав владним голосом Василь. – Зателефоную їй зараз я. І поясню, що ти затримаєшся в Донецьку ще на кілька днів, тому що у тебе струс мозку. А ти їй подзвониш тільки завтра. Тобі і так досить хвилюватися. Давай сюди телефон.

Діма слухняно дістав його з кишені і простягнув другові. Чомусь йому не хотілося сперечатися. Діма розумів, що товариш зараз переживав саме про нього, і все правильно говорив. На сьогодні Діма отримав уже досить інформації.

– Тоді дивись, – продовжував Василь, взявши до рук мобільний друга. – У найближчі кілька днів тобі не можна ніякого алкоголю. І ще варто суворо дотримуватися постільного режиму.

– Але ж…

– Жені просто скажеш, що тобі погано. І як повернешся до гуртожитку, відразу ж ляжеш спати, – продовжував давати настанови другові Василь.

– Але я ж тільки прокинувся недавно…

– Значить, спробуй заснути. Думаю, у тебе це швидко вийде. А якщо не вийде, то все одно не вставай із ліжка. Я поки візьму тобі йогурту, з'їж його, і на сьогодні досить. Зрозумів?

– Звичайно, – слухняно кивнув Діма, спостерігаючи за тим, як Вася відходив, щоб поговорити по телефону із Лізою.