Текст книги "Життя як сон. Одна людина – два життя"

Звичайно, тепер відрізнити одне від іншого не становило жодних проблем, адже прокидався-то він в різних місцях. Складніше було, коли він уві сні перебував там же, де і в житті. Але і тут вихід був простий – потрібно було лише подивитися в телефоні або в соціальній мережі його листування із Лізою – уві сні воно обривалося першим червня. Але все ж Дімин мозок не завжди справлявся з визначенням того, де він знаходиться. Особливо в період пікового навантаження, наприклад, після іспитів. Через це юнак прийняв для себе рішення: щоранку робити позначку на зап'ясті: плюс, якщо реальність, мінус, якщо сон. А ввечері, перед сном, обов'язково її витирати. Залишилося привчити себе не забувати ставити таку позначку зранку, навіть коли він запізнювався кудись і, головне, не забувати ще постійно з нею звірятися.

Глава 7. Ковзанка

Сесія потроху добігала кінця. Левову долю часу Діма проводив поза гуртожитком – ходив до інституту, намагаючись захистити викладачам нездані вчасно роботи, і здаваючи іспити; гуляв по місту із Васею, іноді виходив зі знайомими з гуртожитку грати в футбол. Крім того вони з другом часто після іспитів заходили посидіти в кафе. Колись вони відвідували багато закладів, але тепер, познайомившись нещодавно з директором одного невеликого ресторанчика, який перебував буквально в двох кроках від їхнього університетського корпусу, хлопці заходили тільки сюди. Це було невелике кафе, розташоване над пішохідним переходом. На другому поверсі будівлі можна було курити кальян, спостерігаючи за проїжджаючими вулицею Артема автомобілями та натовпом людей, що поспішали кудись у своїх справах. Це завжди допомагало розслабитися і відволіктися від усіх проблем. Але головним плюсом особистого знайомства з директором була, звичайно ж, можливість приносити з собою алкоголь, який в магазині навпроти коштував набагато дешевше.

Вечорами, коли Діма сидів у гуртожитку, він коротав години, безперервно граючи в ігри на своєму ноутбуці. За весь другий тиждень сесії він більше жодного разу не пив снодійного, хоч іноді його й розривало величезне бажання. Але юнак твердо вирішив, що одна випита таблетка ліків створить йому проблем більше, ніж зможе принести радості. Тим більше, що як і уві сні, так і в реальності, Діма знаходився в Донецьку, далеко від Лізи. Але тепер він щовечора годинами розмовляв із нею по телефону, не уві сні звичайно. Ці хвилини телефонних розмов були для нього бальзамом на душу, давали йому сили прокидатися наступного дня та йти до університету…

Звичайно, як Діма і підозрював заздалегідь, похід до церкви нічого не дав. І для нього він згодом став такою ж пригодою, як і звичайний похід в кіно. Сказавши Василеві, що всі ці спроби марні, Діма навідріз відмовився навідуватися до церкви в подальшому. Незважаючи на щире бажання товариша допомогти, ніяких розумних порад він більше не давав. Більш того, думки друга в обох реальностях йшли по схожому шляху.

– Слухай, ось ти постійно повторюєш мені, що це – сон. Що все, що відбувається з тобою тут, тобі лише сниться. А те, що тобі сниться, реально, – якось сказав Василь, коли вони йшли на останній іспит. – Тобі не здається, що ти просто собі накручуєш через розставання із Лізою?

– Нічого я собі не накручую, – розсерджено буркнув у відповідь Діма.

– Просто, мені здається, що після того, як ви розлучилися, у тебе сталася якась психологічна травма, і ти просто не можеш відпустити Лізу, – спробував пояснити хід своїх думок Вася. – Ти не можеш зізнатися собі, що ви більше не разом.

– Ти думаєш, я псих?! – крикнув другові в обличчя Діма.

– Та ні.

– А як ще це розуміти? Психологічна травма і все таке? Я нормальний! Зрозумів мене?!

– Я ж не кажу, Дім, що у тебе з головою щось не в порядку. Просто такі травми трапляються часом з людьми, і не буде нічого страшного, якщо ти підеш…

– Не збираюся я до психіатра, – відрізав Діма. Василь уже втретє намагався умовити свого друга проконсультуватися з психіатром, і навіть був готовий допомогти заплатити за візит до нього.

– Просто, сходи і поговори з ним. Може, він порадить чого. Все-таки, він певно побільше нас в цьому розбирається.

– Нічого не більше. Він просто посадить мене на якісь таблетки, щоб я перетворився в овоча або, того гірше, скаже лягати в лікарню. А зі мною все нормально, розумієш. ВСЕ АБСОЛЮТНО НОРМАЛЬНО! – щосили крикнув Діма і, зайшовши до аудиторії, сів за парту до іншого однокурсника, образившись на друга.

Але там, в реальності, ще вчора Вася був зовсім іншої думки. Він стверджував, що саме це життя, де він розлучився із Лізою – сон. Там все було набагато простіше. Там їх думки повністю збігалися. І Діма вже майже зміг звикнути до цих кошмарів. Адже прокидаючись, він знав, що те, що з ним сталося – просто сон. Засвоївши цей факт, у нього вийшло налагодити своє життя, принаймні, ту її половину, яку він вважав реальним життям.

Василь дописав свою екзаменаційну роботу з дискретної математики раніше Діми – це був єдиний предмет, який він знав ліпше свого друга. Так що, коли Діма здав свою роботу, товариш уже чекав на нього в коридорі.

– Ти вибач, що накричав на тебе, – відразу сказав Діма. – Просто це ж зі мною відбувається, правильно? А значить, мені видніше, де саме сон, а де реальність. І я цілком адекватний…

– Але ти поводишся останнім часом, як справжній псих. Зриваєшся постійно, кричиш. Це що по-твоєму, нормально? – спокійним тоном заговорив Василь. Йому вже порядком набридла ця тема, але хіба він міг кинути друга, який не раз його виручав?

– Ну, реально вибач. Це все стрес, розумієш. Я знаю, що ти постійно переживаєш за мене, але, чесно, не треба мені постійно говорити про психіатра. Це ще більше дратує.

– Гаразд, закрили тему. Пішли краще на ковзанку сходимо, – запропонував Вася.

– Куди сходимо? – ошелешено перепитав Діма.

– На ковзанку, звичайно. Ми ж з тобою туди ще, здається, ні разу не ходили.

– Ні, не ходили.

– Так ідемо. Іспити закінчилися, і це треба якось відзначити. Так чому б не сходити на ковзанку?

– Так, в принципі, можна, – неохоче погодився Діма. Принаймні, це було куди краще, ніж постійно обговорювати, чи не божевільний він. – Тільки я погано катаюся, якщо чесно.

– Нічого, навчимо. Всі колись вперше на ковзани стають, але ніхто від цього ще не вмирав. Ти раніше-то, хоча б по льоду катався?

– Ну, було колись в дитинстві, – збрехав Діма. Йому було соромно зізнаватися, що він ще ніколи не стояв на ковзанах.

У містечку, де народився і виріс Діма, ковзанок зроду не було. Звичайно, багато хлопців у дворі одягали ковзани і виходили взимку на замерзлий ставок або річку. Але Діма не належав до цієї компанії. У дитинстві його виховували суворо, намагаючись вберегти від поганих друзів, не дозволяли надовго виходити гуляти. Ковзанів у нього вдома не було, та й бажання їх купити ніколи ні у нього, ні у його брата не виникало. Річ у тім, що ставок, на якому каталися і грали в хокей деякі з його друзів, знаходився далеко від Діминого будинку. Так що фігурне катання він міг дивитися тільки по телевізору під час зимових олімпіад.

І одного разу взимку, коли він ще був маленьким, хлопець вражений піруетами фігуристів, вирішив вийти на лід і сам спробувати повторити їх граціозні рухи. Взутий він був у звичайні дитячі черевички, які настільки ковзали по льоду, що навіть просто встояти на них було важко. Однак Діма все ж зважився на спробу зробити подвійний тулуп, хоча назву цього прийому він дізнався набагато пізніше. Тоді його слова звучали просто як «Дивись, як я зараз стрибну. Ви так не вмієте». І варто сказати, що стрибок у нього майже вийшов, не ідеальним правда, але розвернутися в повітрі Діма зумів без проблем. Проблеми почалися з приземленням на слизький лід. Не втримавши рівноваги, хлопчина відразу ж мішком впав на замерзлу калюжу, сильно вдарившись об неї лобом, так що ще два тижні йому довелося ходити з великою шишкою на голові.

До цього дня ця подія з початкової школи була останнім разом, коли юнак виходив на лід. І саме її він згадав, побачивши ковзанку, яка знаходилася у величезному розважальному центрі. Він раніше часто проходив повз неї, адже поруч знаходився кінотеатр, а з іншого боку було кафе, де готували прекрасне суші, але, проходячи повз, юнак ніколи навіть не думав про те, щоб самому вийти на лід. Так, просто іноді сміявся з хлопців, які падали, відійшовши всього на пару кроків від бортиків. Тепер же йому самому необхідно було опинитися на місці тих бідолах. «Життя суворе», – подумав Діма. – «І головне, таке іронічне». Тепер, стоячи біля огорожі і чекаючи закінчення чергового сеансу, він дивився на цих людей зовсім по-іншому, адже розумів, що скоро опиниться на їхньому місці.

– Дивись, – сказав Вася. – Всі новачки стоять біля бортиків. Але так ти ніколи не навчишся кататися. Ти повинен відчувати лід і навчитися тримати рівновагу.

– Добре, і як по-твоєму буде краще? – невпевнено запитав Діма.

– Самі професіонали катаються по колу метрах в двох-трьох від бортиків. Бачиш?

– Ага, – кивнув юнак, стараючись не видавати свого страху.

– Ти їм будеш заважати, а вони тебе будуть тільки нервувати, – голосом бувалого наставника пояснював Вася. – Але в центрі є вільне місце. І там найкраще вчитися. І до бортикам далеко, і не заважає ніхто.

– Добре. Зрозумів, треба бути в центрі.

Ніколи ще Діма не відчував себе настільки невпевнено. Ні перед виступами на сцені університету, де йому колись доводилося співати на конкурсі талантів, ні перед іспитами. Лід по-справжньому лякав його. Хоча і пояснити комусь причину цього юнак би не зміг.

Нарешті пролунала сирена, що сповіщала про закінчення чергового сеансу. Всі, хто був у цей час на ковзанці, повільно поїхали до виходу. Хтось при цьому все ще тримався за бортик, інші плавно ковзали до виходу. Одна маленька дівчинка голосно кричала мамі:

– Що вже? Я ще хочу покататися! Ще не минуло півгодини, у них неправильний годинник!

– Ось зараз вийдемо, і ти на свій годинник подивишся, добре? – заспокоювала її жінка, яка сковзала поруч і, мабуть, була її мамою. – А завтра можеш ще з татом сюди сходити, у нього вихідний.

– А я не хочу завтра! Я зараз хочу!

Спостерігаючи за тим, як жінка намагається заспокоїти істерику, що трапилася у дівчати, Дімі мимоволі здалося, що годинник дійсно на ковзанці був неправильним. Ну, хіба їм уже належало виходити на лід? Але, на відміну від дівчинки, юнак не міг влаштувати істерику. І тому що був дорослим, і тому що боявся цим тільки більше переконати Васю в правильності ідеї його походу до психіатра.

Ось уже останні люди покинули лід, і замість них на нього виїхала спеціальна машина.

– Вона лід полірує, щоб нам потім зручніше було ковзати, – пояснив Вася.

Хоча Діма й сам це чудово бачив – лід після цієї машини здавався йому ідеально гладким, навіть дзеркальним. Так що в ньому, напевно, можна було б побачити своє відображення. Хлопці тим часом підійшли до турнікету і віддали свої квитки. Переконавшись, що все в порядку, чоловік, що стояв на прохідній, пропустив їх. Діма навмисне пропустив Васю вперед – не хотів виглядати дурнем, тому намагався відставати від нього рівно на півкроку. Вони підійшли до стійки, за якою видавали ковзани.

– У тебе який розмір ноги? – запитав Вася, поки вони чекали своєї черги.

– Сорок третій, начебто…

– Ого, у тебе нога, – здивувався парубок. – Так, начебто, або точно?

– Так точно, сорок третій, – неголосно повторив Діма.

– Нам дві пари, – сказав Вася жінці, яка працювала в пункті прокату ковзанів, і простягнув їй квитки. – Сорок другий і сорок третій.

Жінка глянула на квитки, після чого знайшла ковзани відповідного розміру і простягнула їх хлопцям.

Василь подякував її, і після цього вони рушили перевзуватися.

Приміщення, відведене для цього, знаходилося відразу біля льоду, від погляду на який у Діми щось перевернулося в шлунку. Це приміщення було схоже на звичайну шкільну роздягальню, тільки було набагато більше. Половину його займали шафки для зберігання речей, а в другій стояло рядів десять лавок, на яких вже перевзувалися люди. Тут була одна сімейна пара з дитиною років восьми, кілька закоханих пар Діминого віку. Ще була одна компанія друзів з чотирьох чоловік. А були й ті, хто прийшов сюди поодинці. Всі вони весело посміхалися. Ковзанка була для них чимось на зразок свята. Тільки не для Діми.

«Щось вони аж надто вже веселі», – подумав він. Його ж, навпаки, воротило від льоду. Йому було страшно стати посміховиськом для всіх інших, і, напевно, це читалося в його очах, тому що Вася, який в той час зашнуровував ковзани, сказав:

– Та чого ти так рознервувався? Всі коли-небудь на лід вперше виходять. А ти, так тим більше. Раз вже колись катався, хоч і в дитинстві навіть, то вже точно інвалідом виглядати не будеш. Адже тут, як на велосипеді – раз навчився, і на все життя, – намагався він підбадьорити Діму.

– Звичайно, – фальшиво посміхнувся той. Ось тільки його перший раз на ковзанах буде вже через декілька хвилин.

Зашнурувавши ковзани, і перевіривши три рази якість шнурівки, Діма спробував стати на ноги. Він боявся, що відразу впаде, однак на твердому килимі ноги себе почували впевнено навіть взутими в ковзани. Якщо, звичайно, коліна, які сильно тряслися можна було назвати впевненим стоянням на ногах.

– Діставай все: телефон, годинник, ключі, запальничку, – сказав Вася, коли вони прямували до камер зберігання, несучи в руках своє взуття.

– А це ще навіщо? – здивувався Діма.

– Як навіщо? – у Василя від Діминого нерозуміння найпростішої істини піднялися брови. – Телефон, щоб не розбити. Просто уяви, що з ним буде, якщо ти вдариш його об лід і сам ще зверху впадеш.

– Ага, – проковтнув слину Діма. Йому вкрай не хотілося всього цього уявляти, хоч його товариш і говорив про падання на льоду, як про повсякденну річ. – А ключі навіщо? І інше? Їх-то я навряд чи розіб'ю…

– А ти уявляєш, що буде, якщо ти впадеш саме на них? І ще й якоюсь кісточкою. Я колись так падав, і чесно кажучи, приємного було небагато, – пояснив Вася.

– Добре. Точно, – знову фальшиво посміхнувся Діма. – І як це я сам не зміг здогадатися?..

І відразу ж Діма почав витягати з кишень абсолютно все, навіть паперові гроші, які не підпадали під опис товариша, і не могли ні поранити, ні поламатися. Все це вони склали в рюкзак, який Вася брав із собою до інститут. Діма ж зранку захопив із собою тільки один зошит і ручку, які вже давно лежали на дні рюкзака.

– А гроші навіщо? – поцікавився Вася.

– Так, про всяк випадок. Раптом, з кишень випадуть, – викрутився Діма, після чого вони, закривши шафку, ключі від якої Вася залишив у себе, рушили в бік льоду, двері до якого відкрилися секундами раніше.

– Ну що, пішли? – запитав Вася і акуратно виїхав на лід.

– Так, так, – похмуро погодився Діма, після чого, промовив сам до себе: «З Богом», – і поставив першу ногу на лід.

Він очікував, що впаде в першу ж мить, адже ковзани йому, якщо чесно, не вселяли жодної довіри. Лід і так слизький, а тут ще й настільки нестійке взуття. І як тут можна не впасти? Але заходити треба було, адже позаду вже зібралася чималенька черга незадоволених людей, які чекали, доки прохід звільниться. Діма, намертво вчепившись за поручень, зробив кілька невпевнених кроків по льоду. Коліна у нього все ще тремтіли від мандражу. Такого мандражу у нього не було з часів гри в фіналі чемпіонату району з волейболу, під час якого його випустили на заміну вирішальної миті. І ту гру він, запасний гравець, який вийшов, коли було, здавалося б, безвихідне становище, просто витягнув на собі. І це не дивлячись на грубу помилку, допущену їм після першої ж подачі на нього. Зараз, стоячи на льоду, Дімі чомусь згадалася саме та гра. Де він, не взявши першу подачу, зумів якимось незбагненним чином відключити все зайве: емоції, почуття, переживання і навіть, здавалося думки. Витягав в падінні мертві м'ячі, страхуючи партнерів, і навіть зміг подати вісім поспіль подач на виліт, що на змаганнях навіть такого рівня ставалося вкрай рідко. З хороших спогадів його висмикнув Вася:

– Ти чого ще тут стоїш? Поїхали!

– Ну, просто… Хочу, щоб ноги трохи звикли. Ну, до льоду, розумієш… – в черговий раз викрутився Діма, і, обернувшись, побачив, що він до сих пір від виходу на ковзанку відійшов тільки на пару кроків.

– Поїхали на середину, як домовлялися, – не відставав від нього Вася, проїжджаючи поруч.

– Давай краще через кілька хвилин. Я коло біля бортика зроблю, і потім можна буде і на середину.

– Ні, не піде, поїхали, – посміхнувся Вася і взяв Діму за руку. – Повір мені, все буде відмінно. І падати зовсім не боляче, що ти як маленький, насправді. Дивись, всі падають, – і насправді, як за помахом руки на протилежному кінці ковзанки якийсь хлопець, що їхав поруч зі своєю дівчиною, впав на лід.

– Так бачиш, він із дівчиною, – продовжив свою думку Василь. – Йому соромно має бути. А я тебе зараз навчу, і сам сюди зможеш подруг водити…

– Гаразд, умовив, – зітхнув Діма, і відпустив другий рукою поручень.

Хоч як юнак цього не боявся і не чекав, але він в тієї ж миті не впав. Вася ж повільно повіз його до центру ковзанки. Діма стояв на обох ногах, які через сильний мандраж у колінах здавалися йому зовсім чужими, боячись відірвати хоч одну з них, хоч на секунду від льоду.

– Дивись, – сказав йому Вася, коли вони вже були в центрі ковзанки. – Тепер відштовхуєшся однією ногою, тримаючи її трохи під кутом. Ось так, – показав Дімі на своєму прикладі товариш. – А іншою в цей час продовжуєш плавно ковзати. Зрозумів?

– Начебто так, – пробурмотів той.

– Тоді залиш мою руку, і спробуй сам проїхати хоча б коло. Невелике, для початку. Не поспішай, спокійно. Потім спробуємо трохи швидше.

– Може, не треба швидше? – благав Діма, але Вася вже від’їхав від нього, так що, навряд чи він почув це останнє прохання.

Діма спокійно спробував повторити його рухи. Стоячи на лівій нозі, він злегка відштовхнувся правою. І у нього вийшло. Він, хоч і якийсь метр, але зміг проїхати самостійно, не тримаючись рукою за поручень. Потім юнак повторив цю саму дію ще раз, і ще раз. Він ковзав по льоду і ні разу не впав. Пересувався хлопець, напевно, не швидше черепахи, адже на той час, коли він завершив своє перше маленьке коло в центрі, Вася зміг обігнати його вже разів зо п'ять, не менше, рухаючись по зовнішньому колу. Однак Діма цього не бачив. Він був повністю сконцентрований на льоду. І не помічав більше нічого крім льоду.

– О, молодець. Бачиш, виходить, – сказав Вася, під'їхавши до нього. – Тепер старайся ногами відштовхуватися черзі. Не тільки правою, а й лівою. І очі підіймай.

– Ти про що?

– Я говорю, не дивися на лід. Там нічого цікавого немає. І кіно там не показують. Краще дивись, куди ти їдеш…

– Я і так дивлюся.

– …та й на всі боки теж поглядай. Ти стільки всього пропустив. Чого б коштували хоча б падіння он тієї красуні, – закінчив свою думку Василь, показавши очима в бік дівчини, що зупинилася біля бортика.

– Це ти про ту білявку?

– Саме так. Не хочеш до неї підкотити?

– Я? – здивувався Діма.

– І то правда, – посміхнувся Вася. – Ти зі своєю швидкістю поки до неї підкотиш, у неї вже й онуки будуть. Продовжуй тренуватися, а я поїхав.

І Василь дійсно граціозно поплив до дівчини. Вони були далеко, тому Діма не міг чути їхньої розмови. Але було очевидно, у його друга вийшло цю розмова зав'язати. Діма і сам рушив їм назустріч. І у нього навіть виходило не дивитися на лід – настільки зацікавлений він був новою подругою Васі. Тому що не минуло й кількох хвилин, як той уже ковзав по льоду, тримаючи дівчину за руку.

– Ще й другом називається. За кожною спідницею… – розсердився Діма, звертаючись більше до себе самого, ніж до Васі, адже поруч з ним вже нікого не було. Зі злості парубок відштовхнувся сильніше, ніж сам очікував. І саме цієї миті все й сталося. Вірніше, сталося те, чого юнак уже давно чекав і, тим не менш, боявся. Сталося те, чого Діма так намагався уникнути весь час перебування на льоду…

Він упав. Не зміг утримати рівноваги і впав. Але не так, як інші падають. Не набік. Злякавшись сильного поштовху, Діма вирішив різко зупинитися, що тільки погіршило його й так хитке становище. Він впав, вдарившись лобом об лід. Це було боляче. І навіть холодне покриття ковзанки не змогло заморозити цю біль. Добре, що він хоч трохи послабив удар руками, але все ж, падіння було знатним. Через кілька секунд до нього вже під'їхав інструктор, який стежив за безпекою на льоду, а потім і Вася.

– Хлопче, ти як, нормально? – голос інструктора, здавалося, виходив із далекого туману. І Діма лише пробурмотів щось нечленорозбірливе у відповідь. – Пішли, я тебе виведу.

– Все нормально, я його виведу. Дякую, – звідкись пролунав голос Васі. – Я його друг.

Василь разом з інструктором підняли Діму і акуратно, притримуючи його попід пахви, покотили до виходу.

Прийшов до тями Діма лише, коли вони з Васею сиділи на лавках, де всі перевзуватися. Вася кректав, намагаючись розв'язати вузли на шнурках ковзанів товариша.

– Господи, навіщо ти їх так зав'язував? – неголосно запитав він.

– Ти ж сам казав, – простогнав у відповідь Діма. Васю пересмикнуло – він явно не очікував, що його друг уже прийшов до тями і зможе відповісти на його слова.

– Ти як, нормально? Швидку допомогу я вже викликав. Вона через кілька хвилин повинна бути тут.

– Не треба швидкої. Я нормально, – спробував бадьоро сказати Діма, але з його рота йшов все той же стогін. – Упав просто, з ким не буває?

– Просто падають набік, а не лобом уперед, – пояснив Вася.

– Попереджати треба було, – мляво посміхнувся Діма і спробував відкрити очі. Все перед ними пливло. Голова не тільки боліла, але ще і почала крутитися. До того ж, його трохи нудило. Щоб, не дай Боже, не проблюватися тут, у такому людному місці, і цим ще більше не налякати товариша, Діма поспішно закрив очі назад.

– Тебе не нудить часом? – запитав Вася, дивлячись на зелене обличчя друга.

– Ні, – збрехав Діма. Він не хотів ні їхати до лікарні, ні ще більше лякати Васю. Той і так сильно за нього переживав.

– Значить, струсу мозку в тебе немає, – полегшено зітхнув Вася.

– Звідки ти це взяв? – запитав незнайомий жіночий голос поруч.

Діма від допитливості розплющив очі і побачив, що та білявка, до якої підкочував Вася, зараз присіла навпочіпки поруч із ним. Діма хотів було запитати, а що вона тут забула, але через напад блювоти, який дивом вдалося стримати, і запаморочення, що робилося тільки сильнішим, коли він намагався сфокусувати погляд, він розсудливо нічого сказав і знову закрив очі.

– Я всі симптоми струсу напам'ять знаю, – відповів їй Вася. – Обов'язково повинна бути нудота.

– А ти хіба на медичному факультеті вчишся? – поцікавилася дівчина.

– Ні, на комп'ютерника.

– А звідки ти тоді знаєш? – не переставала дивуватися дівчина.

– Просто не раз доводилося симулювати струс. І в бійках, і перед міліцією. Все-таки, деякі пізнання в медицині можуть бути корисними, навіть якщо ти – айтішник.

Дівчина неголосно засміялася.

«Знайшли час фліртувати», – подумав Діма. Однак розмовляти він поки що був явно не в змозі.

Все, що відбувалося після йому здавалося дуже далеким. Справжнім була тільки біль, сильний біль у чолі, в тому місці, яким він вдарився об лід. Його нудило, і все, що він бачив навколо, пливло перед очима. Але Діма чомусь думав тільки про одне – він не хотів лягати до лікарні. Нізащо. Але для цього треба було проявити всю мужність і стиснути в кулак всю волю, яка тільки могла бути у нього – худого хлопця, який ще зовсім недавно так мандражував через вихід на лід.

До тієї миті, коли Діма побачив перед собою лікаря зі швидкої допомоги, Вася вже повністю перевзув його в туфлі, а його нова дівчина, Діма так досі і не знав, як її звати, віднесла їх ковзани назад до прокату. Вони вийшли в хол і сіли на одну з канапок, що були поруч. Діма вже трішки прийшов до тями і тепер намагався триматися так, ніби нічого страшного не сталося. Головне, вирішив він, щоб лікарі нічого не запідозрили. А для цього навіть Вася, який вже давно став йому ближче брата, і в цей час дбав про його здоров'я, ні про що не повинен був здогадатися.

– Як хворий? – запитав лікар, підійшовши ближче. – Розповідайте, що з ним сталося.

– Ну, – почав Василь. – Ми каталися на ковзанах, і він не зовсім вдало впав. Вдарився головою об лід…

– Це я бачу, – сказав лікар, підійшовши ближче до Діми.

– …але струсу мозку у нього, начебто, немає.

– Молодий чоловіче, – обурився доктор, повернувшись до Васі. – Давайте, це вже я буду визначати, добре?

– Так, звичайно.

– Він ще без свідомості був, – додала дівчина, яка все ще була поруч з ними.

– Довго? – поцікавився лікар.

– Не знаю, може, з хвилину… Так, десь з хвилину. Якраз, поки ми його з льоду витягли і посадили перевзувати.

– І ви говорите, струсу у нього немає? – підняв брови доктор.

– Та немає у мене ніякого струсу! – обурився Діма. – Просто голова болить сильно…

– І все? – продовжив свій допит доктор. – Чи не нудить часом? Запаморочення немає?

– Та ні, просто вдарився сильно, і все тут, – запевнив Діма, насилу утримуючи себе в руках.

– Хм-м… Я б, звичайно, порекомендував вам поїхати в лікарню, для детального обстеження, адже…

– Ні-ні, – перебив його Діма. – Зі мною все гаразд. Не треба ніякої лікарні. А у вас аспірин є?

– А навіщо вам аспірин? – здивувався лікар.

– Ну, знеболююче. Голова розколюється. Самі розумієте…

– Так, аспірин, мій любий друже, – посміхнувся лікар. – Це не зовсім знеболююче. Але можу Найз вам дати, добре знеболює, і досить швидко. Давати?

– Так, будь ласка.

Доктор дістав зі своєї кишені упаковку таблеток і видавив одну.

– Вода, щоб запити таблетку, є? – запитав він.

– Так, я зараз збігаю, куплю, – відповів Вася, і в прямому сенсі цього слова помчався до продуктового магазинчика, який був по інший бік ковзанки.

– Молодий чоловіче, – продовжив лікар, звертаючись до Діми. – Я вам все ж настійно рекомендую поїхати зі мною до лікарні.

– Ні, мені вже дійсно краще, – помахав головою Діма. – Не треба.

– Ваше право, – погодився лікар, не міг же він силою потягти парубка із собою. – Тоді, ось ваша таблетка, – і простягнув Дімі пігулку. – І мінімум три дні суворого постільного режиму. Якщо раптом стане гірше, ви знаєте, куди дзвонити.

– Так, дуже дякую, – відповів лікарю хлопець, дивлячись на щойно прибігшого захеканого друга, який простягав йому пляшку з водою.

Доки Діма пив дані йому ліки, медпрацівник простягнув йому якийсь бланк із ручкою.

– Розпишіться, будь ласка, ось тут, – сказав він, вказуючи на порожній рядок внизу сторінки. – Тут сказано, що я вам видав одну таблетку Найза, та що ви відмовляєтеся від госпіталізації, і що у вас до мене немає ніяких претензій.

Діма розписався, в місці, яке йому показав лікар.

– Все, до побачення, і одужуйте, – додав той і пішов. Вася поспішив за ним, розпитуючи про те, чим ще можна допомогти Дімі, а той знесилений залишився наодинці зі своєю, або, вірніше сказати, Василевою, новою знайомою.

– І знаєш, що мене здивувало, Дім? – запитала та у нього, дивлячись услід доктору.

– Що?

– Те, що коли я на льоду під'їхала разом з Васею до тебе, ти почав кликати мене по імені, як ніби, ми вже колись були знайомі.

– Чого? Я, тебе, по імені? – не зрозумів Діма.

– Так! Ти весь час повторював «Ліза, Ліза», перебуваючи в своєму стані напівнепритомності. Звідки ти мене знаєш? Ми хіба колись бачилися?

– Ні, – посміхнувся Діма. – Просто мою кохану теж звуть Ліза.

– Оце так збіг, – засміялася дівчина.

Вася проводив лікаря, як виявилося, недалеко, максимум до ескалатора, бо не минуло й двох хвилин, як він повернувся. Дочекавшись товариша, Діма тільки неголосно промовив:

– Мені зараз відійти треба буде трохи, – і пішов в сторону вбиральні, де зібрався нарешті піддатися блювотним рефлексам, яким з мужністю пручався останні десять-п'ятнадцять хвилин.