Текст книги "Життя як сон. Одна людина – два життя"

Глава 15. Шахтар

Знаходитися вдома було просто жахливо. Уві сні Діма щовечора виходив гуляти з братом, де вони напивалися дешевим алкоголем. Юнак часто бачив Лізу, але вона щоразу тільки відверталася від нього. Сеня намагався познайомити його зі своїми ровесницями, коли вони випивали разом, але Дімі ці дівчата були зовсім не цікаві. У них не було нічого, що він полюбив у Лізі, напевно, тому що вони просто не були нею. Іноді йому дзвонив Вася і розповідав про те, як все чудово у нього, як він проводить час зі своєю Лізою, як вони збираються поїхати через кілька днів на Чорне море. І Вася навіть кликав його з собою, але Діма чудово розумів, що буде тільки заважати їм, буде тільки третім зайвим. Та й до того ж, який у друзів може бути відпочинок, коли поруч хтось постійно перебуває в депресії.

У той же час в реальності Діма проводив дні, гуляючи із Лізою, і допомагаючи вдома батькам. Майже щоночі він засинав разом зі своєю коханою. А тими рідкими ночами, коли вони були не поруч, закохані годинами розмовляти по телефону або відправляли один одному смішні картинки в соціальних мережах. Дімині батьки, бачачи, який щасливий їхній син, змирилися із Лізою і почали лояльніше ставитися до неї, майже як до рідної людини. Сеня здебільшого проводив дні в гаражі, не турбуючи їх із Лізою, а вечорами іноді виходив з ними гуляти. Його не бентежила роль третього зайвого, навпаки, він був душею компанії, розповідаючи смішні жарти і звеселяючи їх. Найчастіше, правда, він тактовно залишав їх наприкінці вечора і вирушав до своїх друзів.

Кажуть, у житті щастя стільки ж, скільки і горя, але тепер у Діми ці почуття повністю розділилися: уві сні він перебував у стані глибокої депресії, а в реальності його щастю не було меж. Рідні, звичайно, помічали його настрій, і там, уві сні, він вже через кілька днів повідомив їм, що повернеться в Донецьк шукати підробіток на літо. Правда, мамі вийшло умовити його затриматися вдома хоч на пару днів, чого хлопець не планував спочатку.

Але ось прийшов день від'їзду, і так вийшло, що цей день збігся з тим днем, коли вони повинні були їхати із Лізою відвозити документи до університету. Діма знову буде в Донецьку, і знову в різному стані, і знову уві сні і в реальності. В реальності він надовго в Донецьку затримуватися не збирався, максимум на два дні, як і тоді, коли Ліза приїжджала побачитися до нього. Уві сні ж він не хотів бачити дівчину, бачити, як вона відвертається від нього, бачити її зневажливий погляд, бачити і страждати. Ні, краще згнити від депресії в гуртожитку, ніж змушувати серце розриватися на частини вечір від вечора день за днем.

Повернувшись до гуртожитку, і відкривши двері своєї кімнати, Дімі відразу вдарив в ніс страшний запах, сморід, яким, здавалося, просочився кожен куточок тут. Кімната явно вимагала прибирання та провітрювання. Але Діма вирішив, що вистачить і другого. Він відкрив навстіж вікно і ліг на ліжко. І що тепер робити? Шукати роботу? А чи був у цьому сенс? Може, куди простіше просто заснути? На одне снодійне і трохи їжі його стипендії вистачить із головою, так навіщо тоді напружуватися?

Так і вирішивши, Діма дістав з тумбочки упаковку снодійного, в якому залишилося ще півпачки, випив таблетку і повернувся на ліжко, в очікуванні сну. Ні прибирати в кімнаті, ні навіть розбирати сумку з дороги не було ніякого бажання. Потім коли-небудь він це зробить, а зараз найкращими ліками від депресії буде сон, адже заснувши зараз, він прокинеться поряд із Лізою, вони разом приїдуть в Донецьк, вони будуть разом. Туди депресії не проникнути, вона замкнена уві сні разом з ним. Тут, уві сні, у нього депресія, тому що немає Лізи, а в реальності вона є. В реальності депресії не місце.

***

Сон прийшов швидко, а розбудив Діму будильник, який він поставив на пів на шосту ранку. Він повинен був мати гарний вигляд, коли разом зі своєю Лізою відкриє двері рідного університету. Але спершу треба було сісти разом з нею на автобус і приїхати в Донецьк. На свою зупинку Діма прийшов буквально за кілька секунд до самого автобуса, ледь не запізнившись на нього. А вже через кілька зупинок в салон зайшла і Ліза. Вона була прекрасна, втім, як завжди. Побачивши її, Дімине обличчя розпливлося в усмішці – вони разом їдуть до Донецька. Незабаром, так буде постійно. Незабаром вони зможуть бути разом ще частіше, завжди.

Ліза сильно нервувала через вступ, все-таки, вона вперше подавала документи до університету:

– Так, паспорт взяла, сертифікат, атестат, фотографії… – перераховувала вона документи, які лежали в сумці. – Начебто, нічого не забула…

– Сонце, ти вже втретє перевіряєш, все нормально, – заспокоїв її Діма. – Ти поступиш, гарантую.

– Так, але якщо буде тільки контракт?..

– З твоїми балами на бюджет забирають з руками, не переживай.

Але Лізу його слова заспокоїли мало, вона все так само нервувала.

– А в разі чого, – додав Діма. – Ти ж все одно подаєш документи на декілька спеціальностей для підстраховки…

– Ага, – кивнула Ліза.

– …і я впевнений, що ти пройдеш на всі спеціальності, як і я колись, – підбадьорив її юнак.

В університет вони дісталися до обіду. До приймальної комісії була невелика черга, так що прийшлось почекати в коридорі добрі півгодини. Весь цей час Ліза буквально тряслася від переживань, а Діма заспокоював її. Відстоявши чергу, дівчина зайшла до кабінету, щоб заповнити всі необхідні форми і віддати ксерокопії документів. Діма тим часом розмовляв зі знайомим професором.

– Як ви думаєте, Олег Олександрович, який цього року буде прохідний бал для вступників? – поцікавився він.

– Дивлячись, на яку спеціальність, – посміхнувся викладач.

– Ну, на економічні…

– На економічні завжди високий. Десь від ста сімдесяти п'яти середнього балу можна вступити на бюджет. Але зрозумій, рік від року відрізняється, у цьому може бути навіть від ста вісімдесяти… А може, навпаки, менше.

– Фу-ух, – зітхнув Діма. – Значить, якщо у моєї дівчини середній бал сто вісімдесят п'ять, то…

– То їй нічого хвилюватися, – закінчив його фразу професор. – Нам розумні студенти завжди потрібні.

– Гаразд, щиро дякую, заспокоїли ви мене.

– Та нема за що, побачимося на заняттях, – махнув рукою Олег Олександрович. – А тепер, вибач мене, та мені пора йти – в деканаті нарада. Не те, щоб там було щось цікаве, але – сам розумієш – така робота.

– Звичайно, не буду вас затримувати. Всього доброго, – попрощався Діма і відразу ж пішов в напрямку Лізи. Він просто зобов'язаний був її порадувати.

І дівчина зраділа. Коли вже сам професор запевнив, що їй нема про що турбуватися, то так воно і є. Їм видався прекрасний день в прекрасному місті, хіба не варто насолоджуватися життям? Сьогодні вони проведуть вечір в гуртожитку, вирішив Діма, а завтра сходять на футбол. З завтрашнього дня якраз мав розпочатися новий футбольний сезон, і «Шахтар» в якості чемпіона відкривав його на «Донбас-Арені», в улюбленому Діминому місці в Донецьку. Чесно кажучи, він вибрав для навчання один із донецьких університетів багато в чому саме завдяки футбольному клубу «Шахтар», своїй улюбленій команді. А тепер, щиро сподівався Діма, «Донбас-Арена» стане і Лізиним улюбленим місцем. Принаймні дівчина із радістю погодилася сходити завтра із Дімою на цей прекрасний футбольний стадіон, куди юнак уже завчасно придбав абонемент.

Вечір в гуртожитку пролетів непомітно, а ніч означала для Лізи час для відпочинку і сну, а для Діми – ще й час депресії.

***

Не було нічого дивного в тому, що все сталося так, як цього і очікував Діма – він прокинувся в гуртожитку спекотним днем, вікно залишалося відкритим навстіж цілу ніч, але принаймні запах з кімнати вивітрився. Хоча парубок й не виключав ймовірності того, що це просто його органи нюху звикли до навколишнього смороду, але це не мало жодного значення. Діма відкрив дорожню сумку, взяв звідти булочку, привезену з дому, і набрав склянку води. Він не був упевнений, що був голодний, але точно знав, що хоча б один раз в день харчуватися необхідно. Проковтнувши свій скромний сніданок, юнак знову випив снодійного. Якщо це сон, то він в ньому повинен спати. Діма твердо це вирішив, тим більше що робити було все одно нічого – всі однокурсники вже давно роз'їхалися по домівках, а Василь відпочивав зі своєю дівчиною на море. Він відпочивав зі своєю Лізою… Дімі ставало боляче навіть від однієї уявної вимови її імені. І хоч він і розумів, що його друг проводив час із зовсім іншою дівчиною, легше від цього не ставало.

Уві сні Діма ненавидів Лізу. Ненавидів її за те, що любив її більше за все на світі. Ненавидів за те, що кожен день без неї перетворювався на справжнє пекло. Ненавидів за те, що вона перетворилася для нього в усе суще, замінила саме життя. Але повернути її уві сні поки не було ніякої можливості, може, у нього це вийде зробити пізніше. А може, був інший вихід із цього кошмару. Але який він, цей вихід? Відповіді Діма не знав. До сих пір найкращою відповіддю було снодійне, яке поки діяло безвідмовно, яке завжди повертала юнака назад до реальності. До тієї реальності, де він проводив час разом із Лізою, до тієї реальності, де він був щасливим.

***

В реальності справи йшли краще нікуди. Нарешті, Діма знову зміг відчути атмосферу «Донбас-Арени». Раніше він майже завжди ходив на стадіон на самоті – ні Вася, ні Женя не були такими фанатами футболу і, зокрема, «Шахтаря», як він. Лише кілька разів йому вдавалося витягнути з собою на стадіон друзів. Але ось вперше він привів сюди кохану дівчину. І футболісти не підвели, «Шахтар» виграв два – нуль, а один з голів забив юний Гречишкін – певно, майбутня зірка команди. Всю гру футболісти, включаючи Даріо Срну, Діминого улюбленого гравця, провели у високому темпі, демонструючи прекрасний футбол.

Атмосферу дружелюбності на стадіоні ніщо не могло зіпсувати, а радість зовсім незнайомих людей, що сиділи поруч на трибуні, була як вірус, що заражав інших. Вона передавалася і Дімі, і Лізі. А коли стадіон на одному диханні співав гімн… Або коли піднімалася хвиля із тисяч рук… Щастя заразне і передається швидше будь-якої інфекції.

Але найкраще – це поцілувати Лізу після гола своєї команди. Напевно, більшої радості і бути не може у світі – розбурхане від захоплення море фанатів навколо тебе, а навколо шиї обвиваються її руки. І Ліза теж щаслива. А поцілувавшись, вони, напевно, з хвилину стояли один навпроти одного, дивилися один одному у вічі й посміхалися. Потім Діма, несподівано навіть для себе, встав на стілець, підійняв догори руки і щосили закричав, ділячись, таким чином, своїм щастям з іншими. Але радість не можна викричати, її запаси безмежні, якщо ти дійсно щасливий. І вона завжди повертається, якщо ти безоплатно віддаєш її іншим…

Після матчу Діма ще довго стояв із Лізою і аплодував команді, так що, виходили з чаші стадіону вони в числі останніх. На сходах, що вели вниз з їх сектора, вже не було звичайного стовпотворіння вболівальників, яке бувало зазвичай після гри. Тепер сходи були майже порожніми, на них не було ні душі, якщо не брати до уваги літню пару, що спускалася декількома секціями нижче їх. І тут Діму щось окрилило, і він узяв свою кохану на руки.

– А-а-а! – скрикнула Ліза. – Постав мене, ми ж на сходах.

Але Діма й не збирався ставити дівчину на ноги, та й вона не сильно наполягала, скоріше, просто сміялася, поки юнак ніс її. Хоча іноді вона і просила опустити її, але скоріше це було з ввічливості. І як не дивно, в руках не з’являлася втома, напевно, це гормон щастя і радості ендорфін блокував її. Але Діма, спускаючись сходами, думав не про ендорфіни – він думав про величний парк, який розташовувався за «Донбас-Ареною», він думав про те, що тепер, коли на місто насувалася тепла літня ніч, був ідеальний час показати цей парк Лізі.

Спустившись на кілька прольотів, Діма поставив дівчину на ноги і розповів їй про свою ідею.

– А нас потім до гуртожитку пустять? – поцікавилася Ліза, адже на годиннику була вже дев'ята вечора.

– Звичайно, пустять, – запевнив Діма. – Сьогодні вахта добра у нас, та й можна сказати, що на грі затрималися, у нас же квитки є.

Ліза засміялася, взяла Діму за руку і потягла вперед.

– Той парк, про який ти говорив, він в цю сторону? – запитала вона, все ще не відпускаючи хлопця.

– А ти вгадала, – засміявся він. – Тільки трохи правіше.

За якихось п'ять хвилин вони вже ступали доріжками скверу. Цей парк ще називався «Поляною казок» і залишився місту у спадок від радянської епохи. Всі скульптури були не найновішими, але від цього не менш дивовижними. Тепер, ввечері, їх було не так добре розглядати, як днем, тому парк зазвичай бував порожній вечорами, особливо, якщо порівнювати його з тим же парком Щербакова або Кованих фігур. Ця «Поляна казок» була на диво тихим місцем. Тут росли старі дерева з великими кронами. З одного боку виднілися вогні Донбас-Арени, а з іншого відбивав в собі зірки Кальміус – річка, на якій колись був побудований Донецьк.

Діма із Лізою сіли на одну з лавок. Вони все ще трималися за руки. На вулиці було вже темно, так що на небі почали з'являтися зірки.

– Дивись, – сказав Діма, показуючи рукою на небо, яке було видно між гілок дерев. – Он там сузір'я Оріона, моє улюблене.

– Де? – запитала дівчина, розглядаючи небо. Воно було не таким зоряним, як десь за містом, чи в полі, проте й тут Діма зі своїм стовідсотковим зором зміг би нарахувати добру сотню зірок – А чому саме воно твоє улюблене сузір’я?

– Бачиш у нього в одній руці, як ніби, лук, на якому він натягує тятиву?

– Ага, це оті зірки? – поцікавилася Ліза, провівши рукою по небосхилу.

– Так, вони. Так ось, цей Оріон так і застиг, цілячись в якогось невидимого ворога… – задумливо пояснював Діма. – А під ним тим часом точилися тисячі битви, йшли війни, народжувалися і вмирали держави, тисячі королів ходили під ним, і знаєш, він застав навіть…

– …навіть як «Динамо» чемпіонат вигравало? – пожартувала Ліза, і цей жарт вдався на всі сто відсотків. Діма миттю забув про зірки і засміявся.

«Динамо» вже багато років було головним конкурентом «Шахтаря» в боротьбі за золото, але саме «Шахтар» останнім часом завжди опинявся першим. А невдачі опонента, як відомо, радують не менше, ніж свої перемоги.

– Так, напевно, і це застав, – все ще сміявся Діма. – А я вже думав, що не залишилося свідків цього. От минулого року ми тут «Динамо» чотири – один…

Але Ліза не дала Дімі розповісти про відважну перемогу «Шахтаря» річної давнини, вона легенько піднесла свій палець до його губ і неголосно прошепотіла:

– Я знаю, ти мені вже розповідав. Давай краще насолодимося цим прекрасним місцем.

– Але ж… – спробував заперечити Діма, ще не охолонувши від футбольних емоцій.

– Я думала, ми сюди прийшли не для того, щоб поговорити про «Шахтар». Хочеш, переглянемо ту гру, коли повернемося до гуртожитку, а поки, помовч секунду.

Діма слухняно підкорився цьому проханню, і вже через мить зрозумів, що не дарма. Прибравши палець від його губ, Ліза замінила його своїми губами. Вона поцілувала його так, немов спробувала довести, що нічим не гірше «Шахтаря», і гідна Діминої уваги не менше його улюбленої команди. Юнак це зрозумів якимось невідомим чином. Він не знав, як саме передалася йому ця інформація, але в серцях він був з нею згоден. Адже він любив не тільки «Шахтар», а й Лізу, і значить, в його серці місця повинно було вистачити для їх обох, і Діма точно знав, що такого місця там вистачить.

Двері гуртожитку по правилам залишалися відчиненими до одинадцятої вечора, так що, виходячи з парку о десятій, Діма знав, що встигне приїхати до нього вчасно. Потім завтра вранці вони поїдуть додому, де побудуть до кінця літа. А може, доведеться їм сюди ще з'їздити, довезти якісь Лізині документи на вступ, або ще з якоїсь причини. Але головне, завтра мала бути розмова з Лізиними батьками – вони поставлять їх до відома про свої стосунки, хоча, скоріше, повідомлять про очевидне. Як і очікувалося, повернувшись до гуртожитку, ніхто ніякий футбол дивитися не став – все-таки, за футбольними матчами цікаво спостерігати вживу, а не в запису. Та й коли в кімнаті знаходиться прекрасна дівчина в одному халаті, то нормальному хлопцю буде явно не до футболу.

«Цікаво», – подумав Діма. – «А чим він готовий пожертвувати заради Лізи?» Ясна річ, що не Лігою Чемпіонів, але звичайні ігри чемпіонату… Ні, Ліза для нього важливіше. А якщо з нею, боронь Боже, щось трапиться, то можна буде пропустити навіть гри Ліги Чемпіонів. Але краще, щоб з нею нічого поганого не відбувалося, особливо в дні, коли грав «Шахтар».

***

Уві сні жити було нестерпно, і цьому причиною була не тільки відсутність Лізи поруч, але і той факт, що на поверсі гуртожитку не залишилося окрім Діми, жодної людини. Ця нестерпна нудьга була схожою на прогресуючу хворобу. Парубок щодня приймав снодійне, а в короткі моменти без сну він або вбивав час, граючи в Доту, або їв. Він навіть пропустив першу гру «Шахтаря» в сезоні, просто проспав її. Діма не голився і не ходив в душ. Він взагалі виходив з кімнати або тільки по нужді, або коли закінчувалися запаси їжі чи снодійного. Єдине, що хоч трохи полегшувало страждання – наявність хорошого інтернету і ноутбук. Іноді хлопцю дзвонив Вася, він якраз відпочивав на морі. Та всі їхні розмови були схожі на одну:

– Привіт, Дімон, як ти там? – питав постійно Вася.

– Та, в Донецьку сиджу, в гуртожитку. Вирішив роботу знайти собі на літо…

– І як твої пошуки? Знайшов уже щось?

– Поки не особливо, – похмуро відповідав Діма.

Іноді йому ще телефонував і брат, але Діма говорив йому постійно те ж саме. Він придумував про якісь неіснуючі співбесіди, на які він нібито ходив, аби вдома думали, що Діма в Донецьку чимось зайнятий.

***

В реальності тим часом Діма зі своєю коханою приїхали в рідне містечко і прямували до неї додому, щоб поговорити з її батьками. Вони йшли, тримаючись за руки, а сонце підглядало за ними через легенькі хмарки.

– Так, коли зайдемо до будинку, я спершу скажу… – почав уголос повторювати Діма весь їхній план, над яким вони трудилися, доки їхали в автобусі.

– Скажеш, що я тобі дуже подобаюся, і ти мене кохаєш, – підхопила на льоту Ліза.

– А ти потім підтвердиш це.

– Так, а потім ти запитаєш, що раз вже ми будемо вчитися в одному місті, то чи можна нам буде жити разом?

– Так, – кивнув Діма. – Але що, якщо вони не погодяться?

– Якщо вони не погодяться, то я скажу, що все одно буду жити з тобою, не дивлячись на їх заборону, – впевнено сказала Ліза і стиснула Дімину руку в своїй руці.

– Сподіваюся, наш план спрацює, – видихнув Діма, подумки уявляючи собі майбутню розмову.

До будинку він зайшов другим, закриваючи за Лізою вхідні двері.

– Як там? Нормально здала документи? Все добре пройшло? – пролунав із зали голос Лізиного батька.

– Так, все добре, пап, – підтвердила дівчина. – Там сказали, що з моїми балами за іспити я сто відсотків, що поступлю на бюджет!

– Дуже добре! – зрадів дядько Сащко, коли Діма із Лізою вже заходили до зал. – Так значить, тебе вже можна привітати? – і тут Лізин батько помітив Діму. – Привіт, Дім, проходь, сідай. Ти разом із Лізою їздив?

– Дякую. Так, адже не став би я її одну відпускати…

– І то правда. І це тобі я маю дякувати, що так допомагаєш моїй донечці.

– Та ну… – невпевнено кивнув юнак.

– Ти ж теж в Донецьку вчишся? – запитав дядько Сашко.

– Так, – вже впевненіше підтвердив Діма.

– І ви із Лізою збираєтеся разом в Донецьку жити? – несподівано запитав дядько Сашко.

– Ага, – судорожно ковтнув Діма. – А звідки ви?..

– Ну, я ж не сліпий, – посміхнувся дядько. – Я ж бачу, як ви постійно разом, і днями, і ночами. Так що, якщо ти Лізу дійсно кохаєш…

– Звичайно кохаю! – вигукнув Діма.

– Значить, якщо Ліза згодна на це, то, що я можу сказати?..

– Так, тат, я згодна. Ми це разом вирішили, – підтвердила дівчина.

– Ви там тільки обережніше, добре? А то мені онуків ще зарано няньчити, – додав дядько Сашко, все ще посміхаючись.

– Так, звичайно, само собою! – погодився Діма. Його серце просто танцювало від радості. Розмова пройшла трохи не так, як вони із Лізою планували, але все вийшло навіть в рази краще, ніж можна було мріяти.

– А тепер, – на завершення цієї серйозної розмови сказав дядько Сашко. – Ніхто не хоче чаю з булочками.

– Так, дякую, я не відмовлюся, – погодився на пропозицію Діма.

– А я лише каву буду, – сказала Ліза і пішла на кухню.

Дядя Сашко вирішив не ґавити момент, посунувся ближче до Діми й заговорив до нього пошепки:

– Я бачу, Дім, що ти хлопець хороший, але все одно скажу, не ображай Лізу. Вона ж тільки на вигляд доросла, в душі ще дитина.

– Я її вже не перший день знаю, дядь Саш, і бережу як зіницю ока, як найдорожче, що у мене є, – так само неголосно відповів Діма. – І так само і далі цінувати буду. І не бійтеся, я її ніколи не кину й не залишу одну.

– Це добре, Дім, я тобі вірю, хоч це й тільки слова. Та я бачу, як ти на неї дивишся, і цей погляд не можна підробити. Я колись дивився на Лізину маму таким же поглядом. Та і зараз так дивлюся. Головне, щоб, коли ми побачилися через рік або десять, цей твій погляд не змінився.

– Я обіцяю…

– Не загадуй на майбутнє. Не слід, – перебив Діму дядько Сашко. – Просто бережи її. Я вже не зможу бути постійно поруч з нею, коли вона поїде в Донецьк навчатися.

– Добре, дядьку, – погодився Діма. – Ви ж знаєте, що Ліза значить для мене.

– Так, звичайно, – відповів дядько Сашко, коли Ліза вже поверталася до кімнати з підносом, на якому лежали булочки і стояли три чашки. – І на майбутнє можеш назвати мене татом, – тихо додав дядько Сашко, посміхнувся і підморгнув Дімі.