Текст книги "Життя як сон. Одна людина – два життя"

– Добре, тоді відпочивай, тільки не пий багато.

Макарони вже доварювалися, коли телефон задзвонив ще раз. Цього разу це був, дійсно, Вася. Він був вкрай незадоволений, що другий день поспіль не може додзвонитися до товариша, і тому тепер, коли Діма не спав, він твердо вирішив навідатися до друга і витягнути того з гуртожитку.

Діма знав, що якщо Вася дійсно приїде, то пити снодійне і закривати перед ним двері буде марно затією – той і розбудить, і двері виламає, але не кине друга на самоті. Дуже скоро Вася приїхав, і тут же не попросив, наказав збиратися.

– Куди мені збиратися? Навіщо? – здивовано запитав Діма. Він поняття не мав, чого від нього хоче друг.

– Струс мозку, як я бачу, у тебе вже пройшов. Гайда на шашлики.

– Ти знущаєшся? Я від цих сокурсників вже за рік втомився. Ні, ні на які шашлики я не поїду. Нехай без мене гуляють… – спробував викрутитися і залишитися в гуртожитку Діма.

– Гаразд, як знаєш… – відповів задумливо Вася. – Гаразд. Тоді і я не поїду.

– Як не поїдеш!? Ти ж сам їх усіх збирав!

– Так, збирав, але ти мені дорожче, ніж вони всі разом. Та й знаєш, вони і без нас погуляють, як ти сказав.

– Добре… – зітхнув Діма. – І що ти плануєш?

– Витягати тебе з гуртожитку треба. Причому терміново.

– Навіщо? Мені і тут добре! – обурився юнак.

– Нічого не добре. Інакше, як мені здається, ти б не підсів на снодійне.

– Як?.. Звідки ти знаєш? – оторопів Діма. Він нічого не говорив другові про снодійне.

– Поміркуй сам. Ти не береш трубку постійно. Поглянь хоч, скільки там пропущених викликів…

Діма слухняно дістав телефон і, справді, побачив там кілька десятків пропущених. Причому більшість із них було саме від Васі.

– …крім того, ти не з'являєшся ні в Вконтакті, ні в грі. Ніде від тебе немає і сліду, – продовжував Вася. – І я вже мовчу про те, що у тебе по всій кімнаті стоїть запах, ніби тут зіпсувався десяток яєць. Якби ти хоч кудись виходив із кімнати, ти б, повернувшись, цей сморід відразу помітив, і прибрав. А так у тебе нюх просто звик вже. Хоча сміття, знаєш, я б на твоєму місці все-таки виніс.

– Ти прямо Шерлок Холмс, – без найменшого захоплення зауважив Діма.

– А ти думав, що твій друг – дурень? Гаразд, в будь-якому випадку одягайся, збирайся і пішли.

– Але куди? – поцікавився Діма. Він все ще не розумів, куди його хоче витягнути товариш. Якщо до якогось бару, то Діма був просто приреченим. Його організм, ослаблений за останній тиждень, не витримав би і пари чарок горілки.

– Просто вийдемо, прогуляємося. Може, в кафешку якусь зайдемо. Я зараз Лізі подзвоню, вона буде не проти, я думаю. І, може, подругу з собою візьме.

– Лізі? – здивувався Діма, так що його брови сховалися під волоссям.

– Ти собі мізки що, взагалі пропив уже? Я ж тобі розповідав, що Ліза – це моя нова дівчина. Ми познайомилися з нею…

– Облиш, я згадав. Просто переплутав. З ким не буває, не звертай уваги.

– Та я дивлюся, ти на себе взагалі уваги не звертаєш, – посміхнувся Вася.

– Як це я на себе уваги не звертаю? Про що це ти? – Діма обурився. У цьому сні все мало бути зовсім інакше.

– А ти коли в душі був востаннє?

– Я?… – задумався Діма, намагаючись пригадати, коли він дійсно бував в душі.

– Так, ти. У тебе волосся, не те, що сальним стало, – воно вже злипається. Ось підійди до дзеркала, подивися.

– Гаразд, вірю… – Діма згадав, що тут, уві сні, він вже не менше тижня не мився. – Тоді я в душ. А ти поки…

– Я знайду, що мені робити.

Діма взяв рушник, шампунь і неквапливо рушив до душу. Бажання митися не було зовсім ніякого. Бажання було тільки скоріше заснути, щоб цей сон закінчився. Щоб скоріше побачити Лізу… Але Вася стояв позаду і поглядав за ним. А значить, залишалося тільки слухняно виходити з кімнати в сторону душової.

Доки Діма приводив себе в порядок – мився, чистив зуби, голився, Вася захоплено розмовляв із кимось по телефону. «Зі свого Лізою, напевно», – вирішив Діма. Договоривши по телефону, Вася звернувся до нього:

– Вона сказала, що через півгодини виходить. І подругу з собою прихопить. Я, правда, не знаю, наскільки та виявиться вродливою, проте на безриб’ї, як то кажуть, і рак – риба…

– Яку подругу? Навіщо? – спробував крикнути Діма, але мало не захлинувся при цьому зубною пастою.

– Тому що я про тебе дбаю.

– Але ж…

– Я не змушую вас займатися сексом або навіть цілуватися. Просто посидимо компанією, поговоримо. Вип'ємо по каві або, може, по пиву. І все.

– Гаразд, – погодився Діма. – Умовив.

Одягнувшись під наглядом товариша в більш-менш пристойний одяг, і ретельно поливши себе парфумами, Діма вийшов із кімнати. Вася тим часом виніс його сміття, принаймні, його більшу частину, і вони вийшли із гуртожитку. Як більше не намагався Вася розговорити свого друга, виходило у нього мало. Дімині думки були далеко не тут. Він думав про Лізу. Про свою Лізу. Про те, що насправді він зараз спить на ліжку поряд із нею. Уявляв, як її волосся трохи лоскоче йому шию. І навіть на якусь мить юнакові здалося, що він відчув її подих на своїй щоці. Але навряд чи він насправді міг його відчути в цьому кошмарі.

Погода на вулиці стояла не літня. На мокрий асфальт раз у раз падали важкі краплі з листя дерев. З похмурого неба погрожувала знову початися злива, яка, мабуть, закінчилася лише кількома хвилинами раніше. Холодний вітер пронизував до кісток, приносячи з собою ще й самотні краплі дощу.

Зустріч із дівчатами пройшла явно не за сценарієм Василя – Діма майже увесь час мовчав, не проявляючи жодного інтересу до присутніх. І якщо Вася разом зі своєю дівчиною весело проводили час, то її подруга, випивши пару чашок кави, і не отримавши ні найменшого знаку уваги від Діми, пішла додому. Дімі ж було все одно, що відбувалося по іншу сторону столика, за яким вони сиділи. Він би навіть і оком не моргнув, якби Вася зі своєю дівчиною прямо там почали займатися любов'ю. В кафе він був присутній тільки фізично. Його розум був у гуртожитку, поруч із Лізою, зі своєю коханою Лізою.

– Ось бачиш, Дім, – якось промовив Вася. – Ти зі своєю Лізою розлучився, а у мене з'явилася моя принцеса, і теж Ліза. Чудо, чи не так?

– Ми не розлучилися, – буркнув Діма.

– Як так не розлучилися? – втрутилася в розмову Василева дівчина.

– А ось так. Ми…

– Не звертай уваги, – перебив Вася. – Це все наслідки струсу мозку. Та й, може, у них все ще налагодиться.

– Але ти ж… – почала було знову Ліза, але тут же замовкла під грізним поглядом свого хлопця.

Втім, закінчення розмови Діма вже не чув. Йому хотілося тільки швидше заснути, але хіба в кафе заснеш. Та й сам організм протестував проти нової порції сну. Отриманої ним дози меланіну, прийнятої Дімою за останні кілька днів, вистачило б, напевно, не на один тиждень.

І все ж хлопець вирішив не гаяти даремно часу, і сидячи в цьому теплому кафе, він намагався спланувати завтрашній день зі своєю коханою – куди краще сходити та що робити, якщо дощ не закінчиться. Можна буде з'їздити в кіно. І ще в «Кінокав'ярню» зазирнути, яка поруч розташовувалася під кінотеатром «Зірочка». Так, напевно, так вони і зроблять. А якщо погода буде хороша, то потрібно обов'язково буде прогулятися по парку Щербакова і сходити до Донбас-Арени. Шкода, що там в червні не проводилися ніякі матчі. І ще в будь-якому випадку потрібно буде відвідати його улюблене місце в місті, після Донбас-Арени, звичайно, – парк Кованих фігур. Тим більше, він всього в якихось десятках метрів від кінотеатру, куди він збирався повести Лізу. У цьому невеликому, але дивовижно прекрасному парку можна буде прогулятися навіть під парасолькою. А ввечері, напевно, в усьому Донецьку не знайдеш більш романтичного місця під свіжим повітрям, ніж парк Кованих фігур.

Коли Вася вже попрощався зі своєю коханою і посадив її на таксі, він серйозно заговорив до Діми:

– Слухай, Дім, ти ж завтра додому їдеш, або коли?

– Так, збирався завтра, а що?

– А те, що я дивлюся, ти весь час десь в своїх думках літаєш. І я здогадуюся де – у своїх снах. Я правий?

– Так, тільки це не сни ніякі. Ось це сон!

– Так-так, ти вже це мені разів сто говорив. Так ось, не тільки ти один про це сьогодні думав, – спокійно сказав Вася, коли вони підійшли до зупинки.

– Про що ти говориш?

– Про те, що я теж думав про це. І дечого придумав…

– І що ж ти придумав? – без жодного інтересу запитав Діма.

– А ось що! Тобі, коли ти приїдеш додому, потрібно буде повернути Лізу.

– Але як? – поцікавився Діма. – Вона додала мене тут до чорного списку, видалила з друзів…

– А ти спробуй, приклади всіх зусиль. Це дуже важливо. Навіть важливіше, ніж ти думаєш.

– Гаразд, – здивувався Діма.

– Ось, поглянь сам, – заінтригував товариша Василь. – Коли все це почалося?

– Почалося що?

– Всі ці сни твої, вся ця маячня.

– І?.. – запитав Діма, хоча вже й починав розуміти, до чого хилив його друг. І як же він сам цього досі не здогадався!

– Правильно, коли ви із Лізою розлучилися. Значить, вам необхідно помиритися, і тоді все повинно знову стати нормально.

– Точно! – зрадів Діма, та так сильно, що навіть злякав кількох голубів, які ходили поруч.

– Тому, я не знаю як, але включай всю фантазію, роби все що можеш і не можеш, але поверни Лізу.

– Господи, але я все одно не знаю як, – сумно сказав Діма, коли вони заходили в напівпорожній тролейбус, який, правда, вже через кілька зупинок набився – багато хто в цей час якраз повертався із роботи.

– Слухай, якщо вона тебе дійсно кохала, то і сама повернеться, тобі слід лише дати їй маленький поштовх, і все буде окей, – пояснював Вася. – Будь собою, у всій красі, але покажи, наскільки тобі без неї погано. І все таке. Загалом, не мені тобі давати поради, у тебе у самого була вже не одна дівчина до Лізи.

– Ну, це так… – погодився Діма.

– Значить, включай свій мозок, всю свою чарівність і вперед!

– Знаєш, я тут подумав… Просто в мене в голові думка одна виникла…

– Яка? – поцікавився Вася, пропускаючи на вихід якусь бабусю.

– Ну ось, ти нагадав про дівчат, які були до Лізи, і знаєш, адже у мене завжди був якийсь особливий дар. Серйозно, багато дівчат майже відразу закохувалися в мене. І я… І я багатьох з них відшивав, посилав. Я, як ти любиш говорити, виходив переможцем. Але як же, боляче, виявилося, бути на іншій стороні…

– Так, – задумався Вася. – Красиво сказано. Правда, я на іншій стороні ще жодного разу не бував.

Попрощавшись із товаришем, і зайшовши до гуртожитку, Діма нарешті й думати перестав про сон. Тепер у нього на умі було зовсім інше – повернути Лізу, тут, уві сні. Він і раніше про це думав, але після того, як та додала його до всіх можливих чорних списків, Діма зневірився у подальшій ефективності своїх спроб. Та й який у них був сенс, якщо це все йому лише снилося? Навіщо прикладати зусилля, якщо в реальному світі він зараз і так спав поруч із Лізою. У реальному? І все ж, чому він вирішив, що саме то – реальність, а не навпаки. Спустошений Діма сів на ліжко. У нього не було ні одного залізного аргументу на підтвердження того, що саме зараз він знаходився уві сні. З іншого боку, не міг він це і спростувати. Простий вибір віри, вибір реальності. І він свій вибір зробив – в реальності він спить поруч із Лізою. І ніякої іншої реальності існувати не могло. Інакше, він до кінця днів буде займатися самоаналізом, і ніколи не прийде ні до якого рішення.

І все ж, слова Васі ще продовжували звучати в його вухах. «Тобі будь-що-будь потрібно буде повернути Лізу…», тепер саме цьому повинен буде присвячений його сон. Не самобичуванню снодійним, а спробами повернути кохану. Але жодних ідей не було. Йому на думку прийшла ідея врятувати Лізу від удаваного грабіжника або насильника. І ця ідея була б непоганою, якби у них вдома були грабіжники, або якби Ліза жила б в кримінальному районі мегаполісу. Але у їхньому містечку всі один одного знали, та й побачив він цю ідею, якщо йому не зраджувала пам'ять в якомусь фільмі, який вони дивилися разом із Лізою.

«Може, просто зателефонувати їй?» – прослизнула думка в Діминій голові. – «А що? За попит грошей не беруть».

Хлопець дістав з кишені телефон і почав набирати добре знайомий номер. Але перш ніж натиснути трубку виклику, зупинився і замислився. А що він буде говорити, якщо дівчина візьме трубку. Просто запитає як справи? Банально і безглуздо. Ну ось, вона візьме слухавку, скаже відчуженим голосом своє «Привіт», а що він? Можна запитати, як вона здала іспити. Але ж не за цим Діма збирався їй дзвонити. Та все ж розмову із чогось починати треба було, а далі її вже можна буде повернути в потрібне русло.

Вирішивши-таки спершу дізнатися про її іспити, Діма натиснув клавішу виклику і підніс телефон до вуха. Ніколи він ще так не хвилювався перед телефонним дзвінком, навіть коли телефонував до деканату. Руки трохи тремтіли від переживання. Але даремно. З динаміка пролунав все той же знайомий звук, який повідомив, що виклик відхилений.

Діма голосно вилаявся. Якщо додзвонитися не вийде, то доведеться вдатися до електронних засобів зв'язку, і спробувати знайти Лізу в одній із соціальних мереж, де вона ще не встигла додати його до чорного списку.

У Вконтакті Діма так і залишався забаненим. Ні на Google+, ні в Facebook, ні навіть в Instagram ніяких слідів Лізи не було. Через півгодини пошуків Дімі на думку спала невелика соціальна мережа для мобільних пристроїв. Раніше вона була популярною, і в ній сиділа, мало не половина його однокласників, але з розвитком Інтернету, всі перейшли на більш модні й прогресивні Вконтакті і Facebook. Діма ліг на ліжко і спробував пригадати, як називалася та соціальна мережа, але на розум нічого не приходило. Потім він згадав про ICQ, але і там не знайшов Лізи, що було логічно, адже ця мережа була популярною ще тоді, коли вони із нею були дітьми. На популярній системі питань Ask теж було порожньо.

І тут Діма згадав назву тієї старої мережі – Spaces. Він уже кілька років не виходив у неї, тому довелося повозитися з відновленням пароля, але зате він зміг там нарешті побачити Лізу. Тут він не був в чорному списку. Парубок полегшено зітхнув, але тут же на його душу знову повернувся важкий камінь – Ліза не заходила сюди також більше року.

Розсерджений Діма вийшов на кухню курити. Як ще можна буде повернути Лізу, а для початку хоча б переговорити з нею? Хіба що, приїхавши додому, спробувати зустрітися з нею, і зробити вигляд, що зустріч випадкова. Але випадковою така зустріч явно не буде. В її край він завжди ходив лише до неї. Знайомих більше там особливо не було, хіба Лізині подруги, з якими Діма наодинці навряд чи колись спілкувався.

«Гаразд», – вирішив хлопець. – «Ранок вечора мудріший. Може, я прокинусь, і з'являться інші ідеї».

Діма вже і перестав сподіватися, що йому знову почнуть снитися нормальні сни, які сняться іншим людям, а це його друге життя закінчиться так само несподівано, як і почалося. Адже, як говорила народна мудрість, на Бога надійся і сам не зівай, а значить, вибиратися йому потрібно буде самому.

А ще йому треба буде спробувати якось непомітно розпитати Лізу, як повернути її. Там, в реальності, у нього буде для цього маса часу. Ось тільки про що питати Діма не мав ні найменшого поняття. Та й як непомітно підійти до цієї теми, щоб Ліза ні про що не запідозрила – та ще задача…

Засинав юнак, як і завжди з думками про Лізу, але тепер думки були дещо іншими, до того ж він знав, що завтра прокинеться поряд із коханою…

Глава 12. Назад додому

Діма із нетерпінням чекав, коли закінчиться сон, і він прокинеться. Яке це було блаженне почуття – прокидатися і усвідомлювати, що поруч лежить твоя кохана, твій сенс життя. Але це почуття тривало недовго. Діма відкрив очі і побачив, що Лізи поруч не було.

– Чорт! – голосно вилаявся він і схопив зі столу найближчу чашку, після чого кинув ту в протилежну стіну.

Такого не могло бути. Він повинен був прокинутися, і Ліза мала бути поруч із ним. Але її поруч не було. Діма сів на ліжко і опустив голову. Чому це сталось? Чому він не прокинувся? Чому цей дикий і безглуздий сон не закінчився і досі тривав?.. І де його кінець? Як вийти з нього? Ці питання крутилися в його голові. Все, що Діма знав, що розумів, вмить зруйнувалося. Він уже звик, що варто йому заснути уві сні, як той закінчується, і як вони із Лізою знову разом. Але де вона? Чому в кімнаті тільки він один? Діма обхопив опущену голову руками. По його обличчю котилися сльози.

Юнак звик ніколи не плакати, завжди з мужністю протистояти всім ударам долі, але хіба можна забирати одну людину з життя двічі? Хто це вирішує? Бог? Тоді у нього погане почуття гумору, тому що це вже було не смішно. Бог і так змушував його щодня, щоночі страждати у снах, які ніяк не могли закінчитися. А тепер ще й тут Лізи не було поруч. Хіба це справедливо? Чим він, Діма, заслужив таку долю? Хіба він робив щось погане? Звісно, бувало всіляке, але не більше за інших. Навіть, скоріше, навпаки, всі вважали Діму добрягою. Так чим же тоді могли бути обумовлені такі випробування?

Діма лаяв Бога, не піднімаючи обличчя. Він сидів, обхопивши голову руками, а по його щокам градом котилися сльози. Беззвучні сльози. Сльози, в яких були всі страждання, вся несправедливість, яку до нього застосував Бог.

– Що Тобі від мене потрібно? – тихо запитав Діма, звертаючись до стелі, і з шумом втягуючи повітря.

Юнак сидів тепер, направивши повний ненависті погляд вгору. І тут йому в очі кинулася дивна деталь, деталь, яку він, поглинений своїм болем не помічав – біля дверей стояла пара туфель. Не його туфель, а інших, жіночих, Лізиних. Діма повернув до них в голову, намагаючись краще розглянути цю пару взуття. Безумовно, це були вони. Лізині туфлі, в яких вона приїхала в Донецьк. А на стільці висіла її блуза. А з-за шафи визирала, точно, її дорожня сумка. Її невелика чорна з синіми вставками дорожня сумка. Помилки бути не могло. Ліза була тут. А значить, це вже був точно не сон. Але де тоді вона, Ліза?

«Просто вийшла, напевно», – подумав Діма і посміхнувся. Ліза просто вийшла. В туалет, або в душ, або на кухню. Але вона була тут. Точно, була поруч з ним. І… І зараз вона в гуртожитку. Просто вийшла із кімнати…

Хлопець відчув себе ніяково, навіть якоюсь маленькою дитиною, від якого мама закривала обличчя, і він відразу думав, що мами немає. Але дитина не здогадувалася, що мамине обличчя було просто заховане за долонями. І Діма так само, як та маленька дитина, подумав, що у нього забрали Лізу, а та просто вийшла із кімнати. А зараз юнак просто сидів, уже посміхаючись у весь рот.

– Дякую, Боже, і вибач мене дурня, що накричав, – неголосно промовив Діма, звертаючись все до тієї ж білої стелі над головою.

І тут же парубок почув, як відчинилися двері душа, який був навпроти, і звідти хтось вийшов. Цей хтось зробив кілька кроків, і двері кімнати відчинилися. Як і у всьому гуртожитку, двері відкривалися всередину кімнати. Діма вже знав, кого побачить за мить, і тут же згадав, що ще зовсім недавно у нього по обличчю струмком текли сльози. Парубок зробив незграбну спробу витерти їх рукою, і в цю ж мить до кімнати зайшла Ліза. Вона була обмотана Діминим банним рушником з емблемою ФК «Шахтар». А на голові у неї був інший невеликий рушник, яким дівчина замотала тільки помите волосся.

– Доброго ранку, – посміхнулася Ліза. – Ти не проти, що я твої капці взяла?

– Та ні, нормально… Доброго ранку, так… – пробурмотів Діма. Він ще не зміг повністю прийти в себе після всієї пережитої бурі почуттів та емоцій за останні хвилини.

– А ти… – почала було щось говорити Ліза, але тут же осіклася. – А чому тут чашка розбита? – різко запитала вона.

– Та зі столу впала, напевно… – невпевнено сказав Діма, і тут же зрозумів, що помилився.

– Зі столу? З якого столу? А чому тоді вона лежить далеко від нього? – розпитувала Ліза, примружившись і зосередивши свій погляд на Дімі. – Та й як вона могла впасти, якщо ти навіть з ліжка ще не вставав?

– Загалом, це довга історія, – вже впевненіше сказав юнак. Він зрозумів, що йому доведеться розповісти Лізі правду. Принаймні, хоча б її частину. Малу частину.

– Давай, розповідай, – посміхнулася дівчина. Її, звичайно зацікавило, через що це її хлопець, прокинувшись, кидається чашками. – А я тим часом волосся посушу.

– Чим? У мене ж немає фена в кімнаті…

– Я з собою взяла, звичайно. Я ж знала, що у тебе його немає, ось і взяла, – сказала Ліза, відкриваючи свою дорожню сумку і дістаючи звідти фен. – А ти розповідай, розповідай, що сталося, не з'їжджай з теми.

– Хоча знаєш, загалом, і розповідати тут особливо нічого, – почав Діма, плеснувши долонями по своїх колінах. Він все ще так і не вставав з ліжка. – Загалом, мені приснився кошмар. І коли я прокинувся, то мені здалося, що я, як би так сказати, все ще в цьому кошмарі. Ось і кинув чашку. Ну, ось власне і все, – коротко закінчив свою оповідь юнак.

– А що за кошмар це був такий? Що ти не помітив, що прокинувся? – поцікавилася Ліза. Вона вже ввімкнула фен в розетку і почала сушити перед ним своє мокре волосся.

– Ну, чесно кажучи, це був найстрашніший сон, який я коли-небудь бачив… – Діма розумів, що діяти необхідно вже зараз. І краща мить для того, щоб розпитати Лізу про те, як її повернути уві сні, навряд чи коли-небудь йому представиться.

– І що ж там такого страшного було? – перебила Ліза. Слухати про чужі сни їй завжди було вкрай цікаво.

– Тебе там не було. Мені наснилося, що ми… Що ми розлучилися.

– І все? – Ліза підняла брови від здивування.

– По-твоєму, це просто «і все»? Для мене особисто, нічого страшнішого і бути не може.

Ліза вимкнула фен і підійшла ближче до свого хлопця.

– Це так… Я навіть не знаю, так мило з твого боку. Я знаю… – і знову Ліза обірвалася на півслові. – Ти що плакав?

– Не знаю. Може, і було таке. Ти ж уяви, як мені було. Я прокидаюся після цього кошмару і бачу, що тебе поруч немає.

– Дурашка, та я ж всього лише вийшла прийняти душ…

– Так, але я-то цього не знав. А воно тільки уяви, сон таким реальним був… Один в один, як життя, уявляєш, тільки без тебе.

– Навіть і не уявляю, – ніжно сказала Ліза, витираючи Дімине обличчя від сліз. Це було вкрай незвично ні Дімі, ні Лізі, але було видно, що ці щирі емоції значили для дівчини не менше, аніж якби він врятував її від банди маніяків чи вбивць. – І не хочу уявляти… Але ти у мене такий хороший…

Кинувши гладити Діму по щоках, Ліза настільки ніжно, як тільки могла, поцілувала свого хлопця. І тільки після цього він зрозумів, що сон насправді закінчився, що очі його не обманювали, і його кохана дійсно була поряд із ним. Не тоді, коли побачив, як Ліза зайшла до кімнати, не тоді, коли почув її голос, а коли відчув смак таких знайомих її губ. Коли зміг облизати язиком її прекрасну посмішку, її рівні зуби. Коли відчув на шкірі її теплий подих.

– І все-таки, а раптом… – запитав Діма після поцілунку. – Раптом, ми розлучимося? Що мені робити? Як тебе повернути?

– Ніяк, – засміялася Ліза. – Ми ніколи не розлучимося, забув?

– І все ж?

– Поки смерть не розлучить нас, – проспівала Ліза і засміялася. – Що за дурні питання ти задаєш? Сон вже закінчився, рідний, все, можеш заспокоїтися.

– Так, – видихнув Діма. – Закінчився…

Тим часом Ліза сіла до нього на коліна.

– Чи як тебе ще переконати, що ми разом? – запитала вона, знімаючи з себе рушник, під яким, як виявилося, нічого не було.

До обіду Діма із Лізою нарешті змогли вийти з гуртожитку і піти в місто. Того день, на відміну від вчорашнього, погода стояла така, що кращого було і не побажати. На небі ще пропливали самотні хмаринки, а сонце ще не жарило по-літньому. Після дощу, який, як виявилося, закінчився тільки під ранок, ще залишалася приємна прохолода в повітрі. Асфальт уже висох, але на узбіччях все ще виднілися калюжі, як сліди недавнього дощу. З дерев, що росли по обидва боки дороги, чувся спів птахів. У місті його можна було почути нечасто, але тепер вони, таке враження, намагалися заспівати те, що вчора їм завадив проспівати дощ. В повітрі все ще залишався приємний запах озону, який завжди радував нюх після літніх дощів.

Як і планував Діма, вони спершу прогулялися по парку Щербакова, найбільшому і центральному парку Донецька. Там парубок купив собі і коханій по ріжку морозива. Потім вони не поспішаючи пішли в сторону «Зірочки» – Діминого улюбленого кінотеатру. Йти було неблизько, кілометрів зо три, але Ліза навідріз не захотіла їхати маршруткою або тролейбусом, вона хотіла подивитися на Донецьк, а хіба побачиш його з вікна тролейбуса. По дорозі юнак показав їй будівлю свого університету, в якому ще недавно складав іспити. Як би незвично це не було, але цього разу саме Діма із них двох більше говорив – він розповідав про місто і його визначні пам'ятки, а Ліза слухала. Все-таки, вона була тут гостею.

Потім вони зайшли посидіти до «Кінокав'ярні», взявши перед цим квиток на вечірній сеанс. Вони замовили Дімине улюблене бастардо, взяли до нього піцу і сиділи, розмірковуючи про майбутнє життя разом тут, в такому рідному для Діми Донецьку. Цю тему вони вже неодноразово обговорювали, вирішуючи, де і як вони будуть жити, куди поступить Ліза, і куди вони будуть виходити гуляти. Але тільки тепер ця тема звучала по-справжньому, ці слова і ідеї здавалися реальними, а не дитячими мріями. Тепер, коли вони перебували в самому серці Донецька, коли навколо на вулицях кипіла кров міста – сотні людей і машин рухалися по тротуарах і проїжджих частин. Але їм цього не було видно. «Кінокав'ярня» перебувала на рівні підвалу, і тут не було вікон. Та й чи потрібні вони були Дімі з Лізою?

Ковтаючи приємне, солодке і трохи терпке вино, юнак відчував себе королем цього міста, хоч і не замовляв нічого особливого. Можливо, здавалося йому, річ була в Лізі. Адже кому ще бути поруч зі справжньою королевою, як не самому королю? А дівчина, безумовно, була королевою, і не тільки Діминого серця. Ні, монаршої крові в її жилах не було, але саме вона була зараз головною прикрасою цього закладу. Лізині очі просто сяяли від щастя, а штучне світло так ніжно переливався в її волоссі, що, напевно, і справжні королеви позаздрили б.

Тепер, сидячи в цьому ресторані, говорила більше Ліза, а Діма просто насолоджувався нею і магією цієї миті, яка незабаром зможе повторюватися куди частіше. Він пишався собою, коли помітив, як перехожий хлопець подивився на Лізу. «Нехай заздрить», – подумав Діма. Адже це його Ліза. Це він зумів підкорити її серце, а не який-небудь інший перехожий. Значить, він був гідний.

Та як би йому не хотілося, але все ж Діма боявся ще раз торкнутися теми про те, як повернути собі Лізу в іншому світі. Хоча він знав, що вже завтра, прокинувшись уві сні, пошкодує про це. Адже головною зброєю, як у війні, так і в коханні, як стверджував сам Діма, завжди була інформація. А якраз найбільш потрібної інформації про те, як повернути Лізу, у нього не було. Але сидячи в ресторані, або фотографуючись з коханою в парку, він не сильно хвилювався про це. Вечір був, напевно, ідеальним. Та й весь день, за вирахуванням, звичайно, ранкового стресу видався краще нікуди. Фільм, який вони дивилися в кінотеатрі, правда, виявився не особливо цікавим, але, може, воно й на краще, адже майже весь сеанс Діма процілувався із Лізою.

Але найбільше Лізі, яка теж любила футбол, сподобалася Донбас-Арена, не дарма ж її називають діамантом Донецька.

У підсумку закохані ледве встигли до закриття гуртожитку. Довелося навіть вибачитися перед вахтеркою, яка вже закривала двері. Завтра їм належало їхати додому. Понад чотири години в автобусі. Перед такою поїздкою, яка хоч і була вже давно звичною для Діми, все ж варто було б виспатися, з точки зору логіки. Але, ні юнак, ні його кохана тієї ночі не особливо керувалися логікою, і тому більшу частину часу приділили далеко не сну.

Вранці, звичайно, вони мали про це пошкодувати, але Діма розумів, що йому до ранку потрібно пережити ще один день – день уві сні, зі своєю поїздкою, і теж додому.

***

Так все і сталося. Вася допоміг товаришеві віднести його сумку до автовокзалу і посадив друга на автобус, ще раз нагадавши про необхідність повернути Лізу. Діма зайняв своє місце, і автобус відправився. Юнак все сидів і думав, як йому повернути кохану. Він відчував, що повинен був зробити що-небудь незвичайне, нестандартне, але музи не було й близько, й ідеї до голови не йшли. Хоча, хвилин через десять, одна думка все ж з'явилася – спробувати пошукати поради в інтернеті. З телефону, правда, це було робити не дуже зручно, та й швидкість інтернету була маленькою – всі сторінки завантажувалися незвично довго, але оскільки ніяких інших думок все одно не було, то Діма вирішив вийти в пошук Google і ввів «як повернути дівчину». За даним запитом було безліч результатів. Одні – якісь форуми, на яких спілкуються здебільшого невдахи і сопливі школярі. На інших сайтах тексту було багато. Тільки ось порад мало. Та й скільки б Діма сторінок не переглядав, на жодній він так і не знайшов конкретного алгоритму дій, на кшталт зроби те і те, і вона до тебе повернеться. Одні тільки розмиті фрази, мовляв, запросіть дівчину в кафе, покажіть, що ви до неї небайдужі, що ви все ще її любите, зробіть їй приємно, здивуєте її, і все в цьому роді.

Діма ще години зо дві сидів, гортаючи одну за одною сторінки в інтернеті, натикаючись на любовні історії незнайомих людей, поради психологів, але що конкретно він мав зробити, парубок так і не зрозумів. Він уже хотів було розсерджений закінчити пошуки, закрити браузер і включити музику, але тут же виявив, що батарея на телефоні і так сіла. А значить, решту шляху йому довелося їхати, слухаючи замість улюблених пісень гуркіт автобусного двигуна. І навіщо він тільки заходив в цей інтернет? Все одно, нічого путнього йому так і не вдалося знайти.

«Напевно», – подумав Діма. – «Є такі питання, на які не можна відповісти однозначно». І любов, безсумнівно, належала до таких питань. Це – те почуття, що змушувало поетів створювати поеми, що змушувало художників писати картини. Це – те почуття, що змушувало всіх людей страждати і в той же час продовжувало їм життя, надаючи сенс їхньому диханню.

– Привіт, синуля! – сказала мама Дімі по приїзду. – Все, відучився? Тепер канікули?

– Так, мам. Канікули, – відповів Діма, зітхнувши. Тепер в його голосі не було й ноти тієї радості, яку йому завжди раніше несли літні місяці.

Якими тепер вони будуть, ці канікули, ці два місяці спекотного літа? Звичайно, він буде допомагати батькам по господарству і по дому. І головне, він спробує повернути Лізу, щоб закінчився сон. Але раптом не вийде? Що тоді?

Обійнявши батька, і запевнивши його, що з навчанням у нього все просто в відмінному порядку, Діма зайшов до кімнати і зачинився в ній. Йому треба було подумати. І, кажуть, рідні стіни повинні в цьому допомогти. Але чи допоможуть? Парубок вирішив, що діяти він буде невідкладно. Не було сенсу залишатися вдома на все літо, якщо не вийде налагодити стосунки із Лізою. Він просто не винесе такого болю – бути в двох кроках від неї і не мати можливості з нею навіть зустрітися. Бути поруч і бути так далеко. Вже краще буде відразу поїхати назад до Донецька. Але навіть в такому випадку треба буде хоча б поглядом перетнутися із коханою, хоч на мить побачити її тут, переконатися, що з нею все в порядку. І при цьому, хай хоча б на мить, відчути життя, тут, уві сні.