Текст книги "Життя як сон. Одна людина – два життя"

І Діма ринувся перебирати вміст скриньок в письмовому столі і шафі. Знадобилося майже півгодини, щоб знайти конверт і старі п’яти копієчні марки. «Звичайно», – посміхнувся про себе він. – «За такі марки вже ніякого листа сьогодні не відправиш». Але ж яка різниця, він же не на пошту його збирався відносити, а прямо до Лізиних дверей. На конверті потрібно було щось написати, і якщо з інформацією про одержувача не було ніяких проблем, то ось як красивіше написати відправника, щоб дівчині не захотілося викинути листа, не відкривши спершу? Зупинившись на банальному варіанті «Відкрий і зрозумієш від кого», Діма запечатав конверт і сховав його у внутрішню кишеню куртки, яку вирішив одягнути. Сказавши, що йде гуляти, і переконавши брата, що набере того, коли звільниться, парубок вийшов із дому. На вулиці було трохи прохолодно, провиною чому, напевно, був легкий північний вітерець, який обіцяв, що завтра вже не буде такої спеки.

У правильності своїх дій Діма не сумнівався, тому йшов максимально швидко. На півдорозі подзвонив телефон, та у Діми навіть бажання трубку брати не було, він знав, що це дзвонив або Сеня, або Вася, кому ще дзвонити йому? Це виявився Вася.

– Привіт, Дімон! Як ти? Чого не дзвониш?..

– Вибач, Вась, та я зараз трохи зайнятий, – холодно відповів Діма, у нього зараз не було настрою розмовляти з найкращим другом.

– Ну добре. А із Лізою як там? Повернув її? Відремонтував свої стосунки? – поцікавився Вася, адже Діма й справді не дзвонив йому ні сьогодні, ні вчора, і не казав нічого про події, що відбувалися з ним.

– Та саме йду вирішувати все…

– Окей, – сказав Вася, опускаючи слухавку. – Не буду тобі тоді заважати. Набереш мене потім.

Хоч зі свої товаришем Дімі й не хотілося розмовляти, але й в тиші йти вбивало. І чого він не взяв з собою навушників? Ніколи ж раніше без них не виходив…

Юнак не був упевнений, що Ліза отримувала пошту, і тому твердо вирішив, що покладе листа не в поштову скриньку, а засуне в дверну щілину. А для більшої, як йому здавалося, гарантії, що лист не залишиться непоміченим, Діма акуратно зламав червону троянду, що росла на клумбі недалеко, і поставив її поряд з листом. Тепер, коли все це виглядало, напевно, навіть занадто романтичним, парубок розвернувся і швидко покрокував геть. Ліза мала прочитати цього листа на самоті, і сама над усім подумати, і сама відчути кожне слово, написане і виплакане Дімо..

«Так повинно бути краще», – подумав хлопець і прискорив крок.

Завтра Ліза мала йому відповісти, а сьогодні, вирішив Діма, він подзвонить братові і знову піде з ним гуляти. А що ще залишалося робити? Правда, як передбачалося спочатку, сьогодні він стільки пити, як вчора, не буде. Вже дуже болючим останнім часом було похмілля.

Поки він чекав брата, який повинен був його забрати, Діма все думав про лист, про ті слова, які він там написав – про половинки душі, про янголів-хранителів. Ще півгодини тому цей текст здавався йому ідеальним, але зараз, всього через якісь десять хвилин після того, як він поклав його Лізі, слова вже не були такими переконливими. Вони були занадто романтичними, як ніби, вирізаними з якоїсь книги або фільму. Але це були його слова, написані не розумом, але душею, серцем. І як вона, Ліза, відреагує на це? Зачеплять її його слова? Повинні були. Вона просто не мала права не подзвонити, прочитавши того листа. Вона не могла залишитися байдужою, ні, такі листи нікого байдужими не залишать. Може, вона розсердиться, може, заплаче, але головне, щоб не залишилася байдужою до написаного і, в кінцевому рахунку, до нього. Та й хіба можуть бути байдужими один одному люди, які раніше кохали? Тим більше що й часу пройшло всього нічого…

Ось Діма почув знайомий рев двигуна – це вже під'їжджав Сеня, а значить, потрібно було взяти себе в руки, щоб не здатися перед молодшим братом розмазнею.

– О, братуха, а що ти тут забув? – запитав той, заглушивши двигун.

– Та просто, вийшов прогулятися по рідних місцях, – збрехав Діма і зрадів, все-таки, від Лізи він уже відійшов на добрий кілометр, як не більше, і тепер брат не зміг би запідозрити, куди саме він ходив.

– Гаразд, як знаєш. Сумуєш ще по ній? – запитав Сеня, підкурюючи. На відміну від Діми, він удома фактично не курив. Чи то батьків ще побоювався, чи то ще з якої причини.

– Та, є трохи. Дай і мені сигарету, а то у мене вже закінчилися.

– Бери, – запропонував Сеня і простягнув Дімі сигарету. – Щось ти багато зараз куриш, раніше тобі пачки на кілька днів вистачало, а зараз ще вчора купував, і вже закінчилися?

– А що поробиш? Таке життя… – похмуро відповів Діма, знизавши плечима, і затягнувся сигаретним димом.

Глава 14. Інший

Прийти додому тверезим або, хоча б, твердо стоячи на ногах, у Діми знову не вийшло. Він настільки переживав щодо листа і реакції Лізи на нього, що не міг опиратися пропозиціям друзів і знайомих випити. Не міг та й не хотів. До того ж, того вечора він здалеку побачив кохану, яка прийшла на місцеву дискотеку. Дімі відразу захотілося підійти до неї, поговорити, розповісти про все. Правда, про що саме він говорив би, якби підійшов, у юнака не було навіть найменшого уявляв. І тільки він хотів було зробити крок в її сторону, як на плечі з’явилася рука брата:

– Не варто, Дім, ти вже п'яний, – зупинив його Сеня.

– Я не п'яний! Я!..

– Ти п'яний, і якщо зараз підійдеш до неї, то наговориш такого, про що все життя жаліти будеш. Не варте воно того… – сказав неголосно брат і повів Діму назад до бару, з якого вони виходили на перекур.

– Гаразд, гаразд, йду. Умовив. Тільки з тебе ще пиво, – наполіг Діма. Він хоч і розумів, що пити йому більше не варто, але тепер, коли перед ним, хоч і вдалині, але промайнуло Лізине волосся, випити було просто необхідно.

Вже через півгодини Сеня посадив свого старшого брата на мотоцикл і відвіз додому. При цьому Діма пручався, казав, що він ще тверезий, але язик його вже не слухався, як і ноги. І в глибині душі Діма розумів, що рішення брата відвезти його додому було правильним, адже завжди існувала ймовірність, що Ліза зайде до їхнього бар, і він наговорить їй дурниць. А цього не можна було допускати, так що, примостившись як-небудь на заднє сидіння, і поклавши голову братові на плече, Діма погодився поїхати додому. Сеня після цього поїхав далі гуляти, а він на самоті поплентався спати. Як і завжди в такий час доби, коли він йшов по дому, батьки вже спали. Залишалося тільки акуратно зайти до себе в кімнату, щоб нічого не перекинути та не зламати, і, як завжди, Діма успішно впорався з цим завданням, після чого, сяк-так роздягнувшись, завалився спати на ліжко.

***

Діма вже знав, що вранці у нього буде похмілля від такої кількості випитого алкоголю, тому його ніяк не здивували ні сухість в роті, ні головний біль, які з’явилися вранці. У наметі він прокинувся рано, не було ще й сьомої години, Ліза, певна річ, ще спала, тому Діма тихенько вийшов із намету і пішов за набором протипохмільних, як він їх називав, таблеток. Прийнявши їх, він повернувся назад. У наметі був ноутбук, так що він спокійно зміг посидіти в соціальних мережах, лежачи поруч із коханою.

Спала Ліза неспокійно. Діма поняття не мав, що таке їй могло снитися, але йому згадалося, що їй і вчора снився якийсь кошмар. «Що ж, буває», – подумав про себе Діма і відкрив ноутбук.

Коли Ліза, нарешті, прокинулася, Діма зміг поставити їй запитання, яке так зацікавило його – які кошмари вже другий день поспіль, а може, і третій, снилися його половинці. Але та не змогла розповісти свій сон:

– Так, може, щось і снилося, – відмахнулася вона і засміялася. – Хіба всі сни запам'ятаєш?

– Вірно, – помітив Діма. – Просто я помітив, що тобі вже другий день поспіль якісь кошмари сняться…

– А тобі що сниться? – різко перевела тему зі своїх снів Ліза.

– Нічого такого, – відповів Діма, зобразивши, ніби щось згадує. – Я б навіть сказав, що мені взагалі нічого не сниться.

Юнак збрехав, адже він не хотів бентежити кохану своїми снами, і, до того ж, у нього на якусь мить виникло припущення, що Лізі сняться схожі сни. Але як це можна було б перевірити? Адже якщо нічого такого їй не снилося, то вона вирішила б, що її хлопець збожеволів.

– Мені, до речі, додому треба буде скоро, – сказала Ліза. – А то батьки, хоч і мовчать поки, але могли помітити, що як тільки ти приїжджаєш, я вдома не ночую.

– Я думаю, вони вже давно помітили, – засміявся Діма. – Та й яка взагалі різниця? Ми ж все одно збираємося через кілька місяців разом жити в Донецьку. Так що, рано чи пізно, вони здогадаються, чим ми займаємося разом ночами. І я маю на увазі далеко не сон.

– Значить, нам треба буде їм про це якось сказати? – запитала Ліза, витерши невиспані очі рукавом.

– Думаю так. Все-таки це краще, ніж брехати. Вони, я думаю, заслужили знати правду. І краще нехай вони дізнаються її від нас, – запевнив її Діма.

– І коли ми їм розповімо? – поцікавилася Ліза.

– Ну, я думаю, після того, як ти подаси документи до університету.

– Але це ж буде вже через тиждень! – вигукнула дівчина.

– Ага. Значить, через тиждень і розповімо. А поки придумаємо, що саме ми будемо говорити.

– Добре, – заспокоїлася Ліза. – А твої батьки?

– Мої? А що мої? – не зрозумів Діма.

– Ну, твої вже знають про нас?

– Ще ні. Принаймні, вони не знають, що ми спимо разом.

– І коли ти думаєш їм розповісти про нас? – запитала Ліза, трохи нахиливши вбік голову.

– Хм-м. А давай зараз!

– Як зараз? – підскочила від здивування Ліза.

– Ну, зайдемо в будинок, вип'ємо кави. Вони побачать нас разом рано вранці і, я думаю, все зрозуміють.

Ліза трохи попручалася, але в підсумку погодилася з ідеєю хлопця, і вони разом вийшли з намету. На кухні, коли вони зайшли до неї, був тільки Дімин батько. Він сидів за столом, читав газету і пив каву.

– Доброго ранку, пап, – першим заговорив Діма. – А чайник давно кипів?

– Ні, пару хвилин тільки як, – відповів батько і підняв голову від газети. Він тут же запримітив Лізу, яка до цього стояла за Діминою спиною. Але навіть широкої спини хлопця було недостатньо, щоб повністю сховатися за ним, тим більше що Діма не хотів ховати Лізу від батька.

– О! – здивувався той. – Доброго ранку, Ліз.

– Доброго ранку, – неголосно відповіла дівчина і незграбно кивнула головою.

Дімин батько працював шкільним вчителем і ще пару років тому викладав у Лізи, тому знайомити їх ніякої необхідності не було. Радувало тільки те, що Ліза в школі була однією з улюблених учениць батька, тому в тому, що він схвалить вибір сина, не було ніяких сумнівів.

Діма тим часом підійшов до столу і зробив дві кави.

– Проходь, ти чого там встала? – сказав Діма своїй дівчині і простягнув їй чашку з кавою.

Та у відповідь тільки мовчки кивнула і підійшла до столу.

– Як там іспити, Ліз? Здала? – поцікавився батько. – Куди вступати думаєш?

– Так, все відмінно. Добре здала… До Донецька вступатиму.

– Діма теж в Донецьку вчиться, – сказав тато, поклавши газету.

– Ага, я знаю, – неголосно сказала Ліза і спробувала якомога швидше допити каву. Вона ще ніколи не знайомилася з батьками, тим більше так, без ніякої підготовки.

– Гаразд, вдало подати документи і вступити, а я піду… Працювати треба, – сказав наостанок батько і вийшов у двір.

Ліза полегшено зітхнула. Мабуть, вона чекала гіршого. А Діма собі навіть уявив, яким він буде виглядати через тиждень, сидячи у Лізиних батьків. Він і раніше бував у неї вдома, говорив з ними, але тоді він прикидався її другом, а тепер…

Ліза тим часом швидко допила каву, можливо при цьому навіть обпікши горло. Мабуть, їй не хотілося чекати, коли прокинеться Дімина мама, і розмовляти ще й з нею.

– Що, пішли? – запитала дівчина, поглядаючи на чашку з Діминою недопитою кавою.

– Ходімо, – відповів той, залпом допиваючи вміст чашки.

Вони на кілька секунд знову заглянули до намету, звідки Ліза забрала свою сумочку, і вийшли на вулицю.

– Стривай, – сказав Діма. – Давай я краще візьму цього разу мотоцикл і довезу тебе, так швидше буде.

– Давай, – відповіла Ліза. Вона так і залишилася стояти на вулиці, і дивилася, як її хлопець діставав транспорт з гаража.

– Як ти думаєш, нормально вийшло? – запитала вона, сідаючи на пасажирське сидіння мотоцикла.

– Ти про що зараз? – уточнив Діма.

– Про те, як ми з твоїм батьком поговорили, звичайно.

– Так, все чудово. Як приїду, то ще й з мамою поговорю, – запевнив її Діма й завів мотоцикл. – Вона, я думаю, може, і буде проти, але тільки так, зробить вигляд. Так що, хвилюватися нема про що.

– Фу-ух, – з полегшенням зітхнула Ліза і вони поїхали.

Решту частину дня Діма допомагав батькам на городі. Зазвичай ця робота йому не подобалася, але тепер, прополюючи зарослі грядки, він думав про Лізу. І це, безсумнівно, було приємно. Думав про те, що через кілька годин вони знову зустрінуться. Мама ж за весь цей час про його стосунки із Лізою й словом не обмовилася. Лише ввечері, коли Діма збирався виходити з дому, вона затримала його на кілька хвилин, вперше за день заговоривши про Лізу.

– Так ви тепер із Лізою ще й спите разом? – запитала вона.

– Ну, так, – сказав Діма, не повертаючи до неї голови. Він якраз дивився в дзеркало, вибираючи, яка з сорочок йому більше підійде.

– І давно ви вже з нею?

– Давненько.

– Ясно, – холодно відповіла мама. – Ти знай, я це не схвалюю…

– Не схвалюєш чого? – запитав Діма, повернувшись до неї.

– Дошлюбний секс я не схвалюю, ясна річ, – пояснила мама, свердлячи свого сина поглядом.

– Я знаю, мам, але сьогодні інші часи, і зараз це нормально, розумієш?

– Ну, я ж не дурна. Але все одно хотілося б…

– Я прийму до відома твою думку, – грубо відповів матері Діма.

– Добре, – все так же холодно сказала мама. – Але, втім знай, я думаю, що Ліза – це непоганий вибір, – додала вона і вийшла з кімнати.

Діма так і знав. Він чекав, що мама захоче про це поговорити. Але що його здивувало, так це те, що всіх його попередніх дівчат мама жорстко критикувала, а про Лізу відгукнулася добре. Це було так незвично… Мабуть, мама вже змирилася з тим, що її син виріс, і вона більш не мала впливу на нього. І все ж Ліза, і справді, відрізнялася від попередніх дівчат Діми, і не тільки тим, що вона була першою, із ким він так довго зустрічався, зазвичай такі відносини рідко, коли затягувалися більш ніж на два тижні. Ні, Ліза була ще й добре освіченою дівчиною, в школі вона була майже відмінницею, постійно брала участь в різних заходах.

Цей вечір не багато чим відрізнявся від попереднього. Хіба що тим, що вони із Лізою взяли пляшку вина і сіли в кафе, а не в наметі. Вони обговорювали плани на подальше життя, і те, як їм розповісти про свої стосунки Лізиним батькам. Та й того вечора Ліза не залишилася ночувати в наметі разом з Дімою, хоча літніми ночами це залишало неповторні враження. Тепер Діма відвіз дівчину додому, коли стрілки годинника тільки перевалили за північ.

І тільки коли він попрощався із Лізою біля її порога і поїхав назад, Діма згадав про сон, і про те, що чекало його там. Він згадав про лист, який ще недавно писав Лізі. І знову в його голову увірвалися зловісні думки – а що, якщо дівчина сприйме його лист не так, як він очікував. А що, якщо вона його взагалі не прочитає з якоїсь причини. Дімі тут же захотілося розвернути мотоцикл і поїхати назад до неї, але він відразу ж згадав, що все, про що він думав, було уві сні. І якщо він зараз приїде до дверей коханої, то ніякого листа він, звичайно ж, не виявить, і тільки налякає її, заговоривши про незрозумілі речі, про які та й гадки не мала. Посміхнувшись, Діма опустив ручку газу і швидше помчав додому, назустріч вітру і продовженню сну.

Але не встиг юнак приїхати додому, як тут же пролунав телефонний дзвінок від Лізи:

– Батьки мене вже бачили, зараз вони сплять, – сказала та. – І значить, можеш мене забрати до себе, якщо години до сьомої ранку у мене вийде повернутися додому.

– Добре! – зрадів Діма. – Вже їду.

– Якщо, звичайно, хочеш, – кокетливо додала Ліза.

– Звичайно, хочу, – сказав Діма і вже цього разу повернув кермо мотоцикла.

***

Уві сні хлопець прокинувся рано, на дворі ще стояла ніч. Розбудив його дзвінок телефону, який просто розривався від чийогось бажання почути його. І це о третій годині ночі. Якби удар похмілля в черговий раз не взяла на себе реальність, Діма навряд чи б прокинувся, але зараз він був абсолютно тверезим, ті кілька келихів вина, випитих вчора із Лізою ніяк не могли відобразитися на його самопочутті. Телефонував невідомий абонент. «Цікаво», – подумав Діма. – «Кому це я так потрібен в таку пізню годину», – і взяв трубку, звідти пролунав п'яний голос, якого парубок ніколи раніше не чув:

– Ти якого хрена робиш взагалі? – запитав незнайомець.

– Вибачте, – ввічливо відповів Діма. – Але ви, напевно, помилилися номером.

Ще б не помилилися, адже нічого поганого нікому Діма вже давно не робив, навіть нікого не ображав. Напевно, цей невідомий тип по п'яні набрав не той номер.

– Та ні, я не помилився, – впевнено заявив незнайомець. – Це точно той номер. Ти ж Діма, вірно?

– Так, я Діма, а ви хто? – вже бадьорим голосом відповів Діма, його ця розмова вже остаточно розбудила – що ж такого він міг накоїти? Хіба що ввечері, коли випивав, когось образив, або щось накоїв. Але нічого такого на пам'ять не приходило. Та й там із ним був постійно брат, який, в разі чого, зупинив би його.

– Я хто!? – закричав незнайомець. – Що? А, точно, я Макс…

– Добре, Макс, – перебив його Діма, ніякого Максима, крім свого однокурсника, він не знав, але у того голос був інший. А цей Макс вже почав виводити його з себе. – Ти якого блазня лисого мені дзвониш посеред ночі? Я тебе навіть не знаю! – голосно сказав Діма, і вже хотів було класти трубку, але голос зі слухавки його зупинив.

– Я Лізин хлопець, між іншим, – сказав той, зробивши гучну відрижку. – Не знав?

– Ні, – уже тихо сказав Діма. – Як, невже у Лізи є хлопець?

– Так, уяви собі, є, – сказав Макс. – І цей хлопець хоче з тобою поговорити.

– Окей, я слухаю.

– Ні, не по телефону, – пояснив Макс.

– Добре, добре. Давай, завтра ввечері де-небудь перетнемося, – запропонував Діма.

– Ні, не завтра, зараз. Я хочу з тобою ЗАРАЗ поговорити, – наполіг Макс. – Виходь на пустир за будинком, я там тебе чекаю.

– Іду… – сказав Діма, але Макс вже поклав трубку і не чув його.

«Коли це у Лізи з'явився новий хлопець?» – думав Діма, вилазячи з ліжка і одягаючись. Ще й місяця не минуло, як вони тут розлучилися, а вона собі вже знайшла іншого. Хіба так можна? Вона ж, начебто, говорила, що у нього ще буде шанс. А може, це і є той шанс? Довести на цьому хлопцеві, що він її вартий. Але як довести? Що він зараз повинен зробити? Розбити тому типові обличчя в кров? Ну, це навряд чи було б складно, адже той парубок п'яний в дошку, а Діма тверезий як огірочок і сповнений сил.

Юнак вийшов із дому і підкурив. До пустиря було йти трохи більше хвилини, тому він нікуди не поспішав, обдумуючи, що повинен був зараз зробити, і що сказати, уявляючи, як виглядав цей новий хлопець. Що робити, якщо він виявиться боксером? «Напевно, краще не провокувати його», – подумав Діма. Але тоді він перетвориться в ганчірку в очах Лізи. Ні, яким би не був сильним її новий хлопець, він всього лише негідна копія Діми. І якщо вже судилося піймати обличчям кілька ударів за кохану, то він не буде від цього тікати. Він буде битися, наскільки більше його не опинився б противник.

Але те, що побачив Діма, здивувало його – на пустирі стояло троє хлопців. Всі вони були добряче п'яні, так що нічого хорошого майбутня розмова не могла передбачати. Підійшовши ближче, Діма помітив, що з них виділявся один, який був явно старше інших і приблизно його віку. Решта ж були на кілька років молодше Діми і, до того ж, на голову нижче його. Але тікати було б боягузтвом, яке Ліза навряд чи схвалила б.

– Гаразд, і хто з вас Макс? – запитав Діма, коли опинився поруч з хлопцями.

– Я, – відповів найменший з них. – А це Ігор і Стьопа…

– А сам злякався прийти? – відразу запитав Діма. Він вирішив, що здавати заднього сенсу не було, і якщо стояти, то до кінця, і до останнього гнути свою лінію.

– Та я й сам тебе тут в землю закопаю, – сказав Макс, насміхаючись і ледь втримуючи себе на ногах.

– А вони тоді навіщо тут? – запитав Діма, як можна більш зневажливо.

– Ми просто з ним прийшли, – пояснив найвищий, який, мабуть, був Ігорем.

– Ну що ж, гаразд, – відмахнувся Діма і сплюнув.

Як міг він так наївно сподіватися, що до нього прийде один тільки Макс? Як міг він припустити, що зможе вирішити всі проблеми тет-а-тет? З кожним із них поодинці юнак, може, і міг би впоратися, але втрьох вони були набагато сильніше. І тепер треба було в найкоротші терміни вирішити, як вийти сухим із води, щоб і виглядало все це красиво, і цілим залишитися. Поки ніякого варіанту Діма не бачив. Ніхто з цієї компанії не дав би вийти йому один на один, нехай навіть і з найсильнішим з них. Адже якщо Діма буде перемагати, то інші, напевно, втрутяться і допоможуть товаришеві. Залишалося тільки тягнути час, намагаючись знайти вихід з глухого кута.

– Так, про що ти хотів поговорити? – запитав Діма, дивлячись Максові у вічі.

– Ти що, ідіот? Я ж сказав уже, що про Лізу!

– Я їй нічого не робив, – спокійно відповів Діма. Його коліна вже починали трохи трястися, а в голові думки просто вирували з божевільною швидкістю – юнак відчував, що надовго така розмова навряд чи затягнеться.

– Ти навіщо їй листи пишеш? Вона моя дівчина! – крикнув Макс.

– Так, навіщо? Знайди собі іншу, – підтакнув Стьопа.

– Я не з тобою розмовляю, – грубо відрізав Діма, звертаючись до третього хлопцю з Максової компанії.

– Тобі що, писати більше нікому? – запитав Макс.

– Кому хочу, тому і пишу. Тебе це не стосується…

– Якраз мене і стосується. Я прочитав цю маячню про янголів-хранителів якихось, про те, як ти її любиш… Фу-у, блювати аж хочеться, – кісточки пальців при цих словах у Діми самі стиснулися в кулаки, і він тільки з останніх сил тримав себе в руках. – Вона тебе бачити не хоче!

– Невже?! – крикнув в обличчя опонента Діма. – А це вже їй вирішувати, ясно?

– Так вона і так тебе додала в усі чорні списки, чи цього мало? І ти вирішив звернутися до кам'яного віку і написати листа? – Максим явно провокував Діму, і у нього це виходило досить добре. – І ще якісь марки наклеїв виродські. Де ти їх знайшов, на якому смітнику відкопав?

А ось про марки Макс уже даремно сказав. Це були дві марки із маминої колекції, які він непомітно взяв і використав за призначенням. Дімина мама колись раніше захоплювалася філателією, а тепер вся ця колекція марок просто стояла в книжковій шафі і припадала пилом.

Ці образи не можна було пропускати повз вуха, і Діма вже збирався було замахнутися на Макса. І стиснутий кулак вже був в напівзамасі, але тут щось зупинило його. Одна проста думка, проста арифметика: якщо він вдарить Макс, то йому тут же прилетять у відповідь два удари від його друзів, а він же тільки недавно переніс струс мозку. І навіть якщо його удар вийде нокаутуючим, в чому Діма сумнівався, чергового струсу не уникнути. А як він пояснить його Лізі? Вони ж сплять зараз разом, поруч. І якщо він прокинеться зі струсом, та ще й без будь-яких фізичних ушкоджень на голові, то як він це пояснить коханій? Всі ці думки пронеслись у Діминій голові за якусь коротку мить, залишивши його застиглим в напівпозі.

– Що таке? – поцікавився Макс, дивлячись на застиглого в позі замаху Діму.

– Так, я… Це… Спину розминаю, – викрутився Діма.

– І навіщо це, – запитав Макс, примружившись. Він явно не наважувався на удар першим, тим більше що сам Діма все ще не дав жодного приводу для цього.

– Та я ж тільки прокинувся. Зарядка не завадила б. Адже спина, певно, затекла уві сні, – зітхнув Діма і посміхнувся.

Він уявив собі, наскільки абсурдною виглядала ця картина – він зараз збирається битися з хлопцем за дівчину, яка його кинула. І це при тому, що саме цієї ж миті він спав в обнімку з тією самою дівчиною. Якщо Бог дивився на те, що відбувалося на цій пустці, з неба, то ця сцена п'єси під назвою життя повинна бути дуже комічною. Або дуже трагічною, дивлячись який результат буде в підсумку. Але в тому, що його п'єса отримає на небі захоплені оцінки, Діма не сумнівався. Він на мить уявив Бога, який видався йому немічним дідом. І цей старий сидів на хмарі, звісивши ноги, жував якийсь зелений попкорн, сміявся над ним і плескав при цьому в долоні. Від такого плоду своєї фантазії Діма розсміявся.

– Я що, анекдот тобі розказав!? – крикнув Макс. – Ти чого смієшся?

– Так, згадав просто дещо, вибач, – відповів Діма, все ще сміючись.

– Сволота, – неголосно вимовив Макс. Мабуть, він прийняв Дімин сміх на свою адресу. – Ще з мене сміятися він буде.

Тієї ж миті кулак Макса торкнувся Діминих губ – терпіння у того закінчилося раніше, ніж у Діми. Удар виявився не настільки сильним, як того боявся парубок. Від такого удару струсу не буває. Хоча в роті все ж з'явився солоний присмак крові. З цього можна було б припустити, що частина губи після удару розбилася об зуби. Але це вже було дрібницею.

Тепер вже Макс стояв застиглий. Він завдав удару й не отримав відповіді. У його мозку явно відбувались якісь процеси, адже у відповідь на удар не було ні удару, ні прохань про помилування, ні втечі. Діма так і залишився стояти, ніби й удару не було зовсім. Це було, як мінімум, образливо для Макса. Через кілька секунд якась думка в його голові все ж зуміла взяти гору над іншими, і Макс вдарив ще раз. Цього разу в живіт. Але Діма так і залишився стояти. Ось він найкращий вихід. Друзі Макса не будуть втручатися, якщо не буде потрібно, якщо Діма не буде чинити опору. До того ж Макс не зможе нічого поганого розповісти Лізі, адже Діма просто ігнорував всі його удари, а значить, розповівши про це, він представить себе як Моську, яка стрибала на слона. І найголовніше, що Макса удари не можна було назвати сильними. Другий удар взагалі не завдав жодної відчутної шкоди.

– Ти чого стоїш!? – крикнув Макс. Напевно, його мозок не знав, як діяти в таких ситуаціях.

– А що мені ще робити? – спокійно запитав Діма. Він уже не боявся нічого. Він відчував себе королем ситуації. Тепер уже він диктував, що робити, і вирішував, що буде відбуватися на цьому пустирі.

– Битися. Ти повинен битися, – спробував пояснити Макс. Вигляд у нього був при цьому занадто безглуздим.

– Навіщо? – запитав Діма найбільш невинним чином. Губа у нього ще трохи кровила, але хлопець не надавав цьому ніякого значення, і більш того, не видавав цього.

– Ну, я тебе вдарив. Ти повинен вдарити мене у відповідь… Так треба!

– Кому треба? – знущально запитав Діма.

Макс голосно вилаявся, а один з його друзів сказав:

– Пішли, Макс. Це тупиковий хід – ні бійки, ні розмови.

– Гаразд, – погодився той. – А ти, – звернувся він до Діми. – Іще раз підійдеш до Лізи, напишеш їй, подзвониш або ще чого, я по-справжньому з тобою розберуся.

Після цих слів Макс різко розвернувся і пішов геть. За ним послідували його друзі. Діма ще секунду-другу постояв на місці, а потім і сам пішов додому. Він посміхався, адже у нього вийшло – він не тільки не отримав ніякої шкоди, але і не показав себе дурнем. Так що, можна було думати, що він з цієї ситуації вийшов якщо не переможцем, то вже точно не програв.

До ранку хлопець більше так і не зміг заснути, він лежав у ліжку і думав про те, що трапилося, благо, часу для цього було більш ніж достатньо. Ліза листа отримала і прочитала, але чому вона показала його цьому Максу, Діма не розумів. Звичайно, за часів, коли вони зустрічалися, Ліза йому теж розповідала все, про що їй писали інші хлопці, але це були так, повідомлення в соціальних мережах, не більше. Але лист… Ні, лист – це надто особисте, занадто. Яке вона мала право показувати його йому? Та й взагалі, коли цей ВІН з'явився? Ясно, що не вчора. Невже відразу після тієї сварки? Ні, тоді б вийшло, що вона його зовсім не кохала, інакше вона не змогла б завести собі нового хлопця так скоро.

А тепер? Вона не подзвонила сама, коли прочитала листа, а залишила це Максові, цьому недорозвиненому типові, який, як вважав Діма, навіть в підметки йому не годився. І цей факт, напевно, говорив багато про що. Говорив про те, що вона не залишила йому шансу, як колись говорила. Жодного шансу, навіть найменшого. Вона тепер із іншим, і як тепер повернути її, Діма поняття не мав. Хоча він стільки часу був разом із Лізою… Невже він такий егоїст, що не помітив жодної її звички, на якій можна було б зіграти. А може, вона й не кохала його по-справжньому зовсім… Але вони ж разом. Так, прямо зараз Ліза спала поруч із ним, і як тоді можна говорити, що вона його не кохає. Не було в цьому ніякої логіки. У снах, і то, логіки певно більше бувало. Хоча, а чого він хотів? Адже він зараз знаходився саме в своєму сні, у своєму кошмарі. А кошмарові не потрібна логіка. Тільки кошмар цей якийсь особливий, специфічний. Діма спробував згадати, коли йому востаннє снився нормальний сон, але не зміг. Напевно, з тієї ночі пройшло вже дуже багато часу. Але одне Діма знав напевно – після тієї миті, коли він стояв під зливою біля Лізиних дверей, йому не приснився жоден нормальний сон. Жоден чортів сон!..

Так, і що Ліза взагалі знайшла в цьому Максові? Чим цей тип був кращим за нього? Він молодший на кілька років, фізично слабший, розумово, однозначно, теж. Цей Макс, напевно, ще школяр, причому навіть не випускного класу. А Діма вже вчиться. Діма все робив для своєї Лізи, а що зробив цей мерзотник? Він підійшов і скористався моментом. Підло втішив дівчину після їхнього розлучення. Він украв у нього Лізу! Діма закипав від злості. Чому він тоді не вдарив його, як слід? Чому не зміг стерти усмішку з обличчя Макса, перетворивши його в робоче місце хірургів? Діма був готовим прямо зараз вскочити з ліжка і піти до Макса, але, по-перше, він не знав, де той живе, а по-друге, після бійки кулаками махати не прийнято. Діма все це розумів, і все це його дратувало, навіть він сам почав уже себе дратувати.

І що тепер йому робити? Перебувати вдома, поруч з Лізою, і в той же час, далі від неї, ніж коли б не було. Ні, такого літа він точно не винесе. Їхати назад до Донецька? Як варіант, але що він буде робити там? Він міг влаштуватися влітку на підробіток. Різноробочим, або охоронцем до супермаркету – яка різниця, аби лишень бути подалі звідси!