Электронная библиотека » Коллектив авторов » » онлайн чтение - страница 7


  • Текст добавлен: 11 декабря 2018, 23:20


Автор книги: Коллектив авторов


Жанр: Современная зарубежная литература, Современная проза


Возрастные ограничения: +16

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Шрифт:
- 100% +

Сяргей Календа

[1985 г. н.]

Цяжкасці разумення

Раніца суботы. Якаў, як звычайна ў выходныя, збіраўся на лецішча, якое ён набыў год таму разам з новай Аўдзі А6, хоць на той момант у яго яшчэ не было правоў кіроўцы. Набыў ён усё гэта адразу, бо хваляваўся за тое, каб не растраціліся грошы пасля продажу двухпакаёўкі, якая засталася пасля бабулі.

Якаў узяў з сабою кошык для грыбоў і спінінг, жонка адмовілася ехаць, бо была стомленая ягоным змрочным настроем у час, калі ён сядзеў за стырном: Якаў кіруе машынай толькі трэці месяц, але і дагэтуль не надта добра прызвычаіўся да шашы і, нават калі шмат разоў ездзіў адным і тым жа шляхам, усё роўна не мог добра арыентавацца ў прасторы, таму, як толькі ён трапляў у салон аўто, ён апынаўся маўклівым, звышсур'ёзным і пільным, бровы насоўваліся на нос, і жонцы ён толькі даваў розныя загады і прамаўляў іх так, быццам ненавідзеў яе альбо ў наступны момант мог забіць.

– Паглядзі ў правы бок, там няма машын? – цадзіў ён скрозь зубы на скрыжаванні, і гэта часта апыналіся ягоныя першыя і апошнія словы падчас паездкі.– Увага! – хрыпеў Якаў, звяртаючыся хутчэй да самога сябе.

Зразумела, што ніякай гутаркі пра радыё альбо пра нейкую музыку нават не вялося. Трохгадзінная паездка з Якавам апыналася пакутаю, забівала ўсялякае жаданне бавіць выходныя на лецішчы. Таму жонка раптоўна захварэла і выправіла мужа аднаго, няхай прывязе грыбоў і рыбы, яна чаго смачнага згатуе.

Якаў завёў машыну, кінуў на суседняе месца спінінг, зашпілены ў футарал, паставіў кошык і паклаў каля яго свой улюбёны паляўнічы нож. Адразу ў машыне змянілася асяроддзе, нават муха, самотна лётаўшая, як быццам адчула гэта і знікла пад бардачком. Наступіў час канцэнтрацыі, унутранай барацьбы паміж хваляваннем і панікай. Якаву цяжка давалася гэта, але што паробіш, ён кожным разам спадзяваўся, што абвыкне да стырна, але гэта ніяк не адбывалася.

Васіль выправіўся да сваіх бацькоў а дзявятай раніцы і спадзяваўся аўтаспынам дабрацца да іх у абед. Нельга сказаць, каб Васіль надта радаваўся перспектыве бавіць выходныя ў вёсцы, але яму было неабходна пазычыць колькі грошай.

Ён доўга ішоў уздоўж дарогі, паказваючы вялікі палец машынам, але чамусьці ніхто не спыняўся. Вось праляцеў бус з вялікай сям ёй, і сабака на заднім месцы высунуў яму язык. Сонца вісела высока, і спякота паступова навісала над плячыма. Вось праехалі адразу тры дальнабойнікі, жэстамі паказваючы яму, што будуць хутка зварочваць у правы бок. Васіль ішоў і няспынна выцягваў вялікі палец альбо рукою паказваў, што яму трэба ехаць у прамым накірунку. Прамінула яшчэ колькі дзясяткаў машын з шчаслівымі сем'ямі і сяброўскімі кампаніямі. Гэтая дарога доўгія кіламетры ішла ўздоўж новых лецішчаў, якія пачыналі толькі забудоўвацца і мелі сваімі гаспадарамі маладыя сем і з дзецьмі, падлеткамі, якія неўзабаве праз колькі год мусілі пачаць самастойна вазіць у свае «катэджы» дзяўчын, сяброў і алкаголь.

Раптам на ўзбочыне спынілася Аўдзі А6, прычым цяжка было сказаць, дзеля чаго, бо ад Васіля яна была даволі далёка, і замест таго, каб пад ехаць бліжэй альбо канчаткова знерухомець, машына была заведзенай і павольна рухалася наперад, быццам кіроўца вагаўся: спыніць машыну і падабраць папутчыка альбо з ехаць. Васіль вырашыў падбегчы, можа яму пашчасціць…

– Добры дзень, падкінеце ў…

– Так, падкіну, але давай хутчэй сядай назад, бо я не хачу, каб машына заглохла, нешта сёння надта доўга заводзілася! – гучна прамовіў Якаў, і правае павека сутаргава дрыганула.

Дзверца зачынілася, Васіль уладкаваўся на заднім месцы, заўважыўшы, што машына амаль новая і не магла проста так кепска заводзіцца, і ўжо ў салоне ён прыкмеціў, што на пярэднім сядзенні былі пакладзены нейкія рэчы і нешта падобнае да вялікага нажа ў похвах.

– Файнае сёння надвор’е, – вырашыў распачаць гутарку Васіль.

– Я кажу, надвор’е – цудоўнае.

Але адказу ізноў не было.

Васіль, вырашыўшы, што кіроўца не надта ахвочы да гутаркі, вырашыў сачыць за краявідам у акно.

Пейзаж не мяняўся – дрэвы, палі і хаткі. Васіль засумаваў і адважыўся зноў распачаць гутарку.

– У вас, я гляджу, машына новая.

Якаў нічога не адказаў, ён моцна сціскаў стырно і вялікімі пальцамі рук сутаргава барабаніў па скураным пакрыцці. Васіль прыкмеціў гэта і занепакоіўся: магчыма кіроўца маўчаў, бо ў яго нешта там здарылася, мо што з сям ёй, а ён тут са сваімі глупствамі пра надвор е і машыну. Таму ён вырашыў запытацца:

– У вас нічога не здарылася?

Раптам кіроўца нервова загаманіў.

– Шаноўны чалавек, вы што, не бачыце, што я кірую аўтамабілем?! І я быў бы ўдзячны, калі б вы пакінулі мяне ў спакоі, я ўжо сумняюся ў вартасці таго, што спыніўся, каб вас падвезці. Будзьце ціхамірным, і ў вас, і ў мяне ўсё будзе добра!!!

У голасе Якава чулася занепакоенасць і адначасова пагроза, і Васілю стала вусцішна.

Дарога хутка знікала пад калёсамі, і раптам машына скінула сваю хуткасць і звярнула з аўтастрады ў правы бок, на сельскую шашу.

– Прабачце, але гэта не ў мой бок! – усхваляваўся Васіль.

– Не хвалюйцеся, так карацей, – суха прамовіў Якаў.

За акном замест самотных дрэў быў лес, даху машыны час ад часу з шапаценнем краналіся галінкі, пад колы трапляліся камяні, шаша ўсё больш апыналася каляінай… Васіль занепакоіўся, калі заўважыў, што на пярэднім месцы, каля кіроўцы, сапраўды ляжыць нож у похвах. Ён зірнуў на Якава, той, не звяртаючы на яго ўвагі, працягваў сачыць за шашой, час ад часу ягоныя вены на шыі набухалі і знікалі, а рукі сутаргава трымаліся за стырно, якое выслізвала з іх.

Васіль пачаў наганяць на сябе жах разважаннямі аб тым, што страшэннае можа з ім здарыцца, калі гэта апынецца які забойца.

Васіль пралічыў, што кіроўца не надта вялікі і важыць недзе як ён, таму калі што, у яго будзе час і моц, каб пазмагацца за жыццё. Але што будзе, калі кіроўца апантанна схопіць нож і лязо на ўсю даўжыню паспее ўвайсці ў ягоны страўнік альбо сэрца, тады ён не зможа сябе абараніць! З яго нават ніякіх грошай не возьмеш! Ён бедны. Толькі вопратка ды мабільнік у яго ніштаватыя, і тое дзякуючы заможным і гаспадарлівым бацькам.

Бацькі! Любімыя бацькі! Родны дом раптоўна апынуўся такім жаданым!

З кожным новым пераадоленым метрам, Васіль адчуваў, як у салоне аўтамабіля хмарамі вісіць ягоны цяжкі лёс, ён глядзеў у патыліцу кіроўцы, заламваў пальцы на руках, і з кожнай новай хвілінай жах смерці адольваў ягоную сутнасць.

Далоні пацелі, павекі сутаргава трэсліся, сэрца апантана грукалася, Васіль быў надта ўражлівым і цяпер ехаў, адчуваючы сябе будучай ахвярай незнаёмца. Ён моцна жадаў жыць, і паніка адольвала яго мацней і мацней, пакуль ён не пачаў нешта мармытаць сабе пад нос.

«Што будзе далей? Што рабіць?! Як мне так пашчасціла патрапіць у гэтую машыну! Што са мною будзе?! Трэба набрацца мужнасці! Трымаць сябе ў руках!» Як малітву шаптаў сабе пад нос Васіль, а шаша не мянялася і толькі з кожным разам яшчэ больш нагадвала нейкую непралазную каляіну, недзе ў нетрах леса, на мяжы жыцця.

– Што ты кажаш? – запытаўся Якаў, пачуўшы што ззаду, аўтаспыншчык нешта мармоча. Кіроўца крыху стаміўся, яму цяжка было пераадольваць кіламетры лесу ў мэтах сэканоміць літр бензіна, праз колькі метраў мусіў скончыцца гэты шлях, і яны мусяць апынуцца каля поля жыта, і тады Якаў спыніцца ў прыбіральню і на кароткі адпачынак. – Калі ты пра тое, каб зрабіць прыпынак на колькі хвілін, то толькі пазней, я сам, ведаеш…

Васіль не дачакаўся заканчэння сказу кіроўцы, які неяк надта раптоўна парушыў гадзінную цішыню, быццам пачуў, што ягоны план па забойству можа не здзейсніцца. Ён, спрабуючы дацягнуцца да шыі кіроўцы, далонямі патрапіў яму ў вочы і нос і прыціснуў ягоную галаву да падгалоўніка сядушкі. Машыну тузанула, Якаў адпусціў стырно і праз імгненне Аўдзі А6 ужо ляцела ў суседнія дрэвы і елкі.

Хлеб свой пускай па вадзе

Хлеб свой пускай па вадзе, час міне, і зноў знойдзеш яго. Давай частку на сем і нават на восем, бо не ведаеш, якая нагода чакае зямлю.

Эклезіяст 11: 1-2

– Мікітка, ты чуеш?! Я кажу, каб ты сёння скарыстаўся метро, бо я не хачу, каб ты ў гадзіну пік ехаў аўтобусам, каб я цябе чакала немаведама колькі гадзін! Я так да старасці пасівею! Чуеш?!

– Божачкі, ну чую, чую я! Ты мне адно і тое ж кажаш кожны дзень! Я не магу так!

– А чаму ты мяне не слухаеш? Вось мне і даводзіцца столькі разоў адно і тое ж казаць!

– Я стаміўся ад усяго гэтага, я дарослы і самастойны, каб самому вырашаць, як і на чым ездзіць! – абурыўся Мікітка, адчыняючы ўсе засаўкі на металічных уваходных дзвярах, яму ізноў трэба было ехаць да рэпетытара ажно на «Пушкінскую». Ён вельмі не любіў ездзіць пад зямлёю, сумна, моташна, шумна, не тое што звонку, калі ёсць магчымасць назіраць за наваколлем… Нават калі на цябе з усіх бакоў ціснуць пасажыры, якія няшчадна ўпіхваюцца ў аўтобусы, быццам у Ноеў каўчэг, гэта лягчэй стрываць, чым падарожжа пад зямлёю, хоць так хутчэй…

– Ты чуеш?! Мікіта, я з табою размаўляю, дзе ты думкамі зноў лётаеш, вось так мне настаўніцы і кажуць, што на занятках як пачнеш лётаць, дык так цэлыя чвэрці праходзяць! – маці злавалася і не знаходзіла сабе месца. Пасля разводу ёй не надта карцела ўсё сваё жыццё марнаваць толькі на побыт, але яна вельмі любіла сына, таму працавала і даглядала яго.

– Чую-чую, мама!!! – нерваваўся хлопец.

– То добра! І глядзі мне, каб быў уважлівы з рэпетытарам, не дзеля таго я шмат працую і аплачваю гэтыя заняткі, каб цябе пакінулі на другі год!!!

Металічныя дзверы грымнулі, і Мікіта пабег да ліфта, ён яшчэ паспеў пачуць, як мама замкнула за ім дзверы, павярнуўшы ключ тры разы ў левы бок. Хлопец выбег на вуліцу, было каля трох гадзін, сонца ледзь праглядала праз вясновыя, шэра-малочныя хмары. Мікіта пабег да прыпынку, прытрымліваючы заплечнік за лямкі… Ён не любіў панядзелкі… Пасля школы – хуткі абед і да рэпетытара… Быццам спецыяльна тыдзень пачынаўся з такіх выпрабаванняў – дзве дадатковыя гадзіны матэматыкі… Гэта псавала яму ўсё жыццё! І кожны раз, калі трэба было спяшацца, менавіта па панядзелках ягоныя аднакласнікі прыдумлялі розныя цікавыя забаўлялкі і гульні пасля школы, і кожны раз ён апынаўся занятым, і так цягнулася ажно з верасня… а не, з мая, калі настаўніца па матэматыцы выклікала бацькоў, дакладней матулю, і ціхенька ёй у куточку паведаміла, што можа пакінуць яго на другі год, калі ён нарэшце не возьмецца за алгебру. Вядома, настаўніца давала недвухсэнсоўны намёк на свае рэпетытарскія паслугі, але што тут паробіш. Мама пагадзілася, і пачаліся ягоныя пакуты. Настаўніца хацела, каб ён прыходзіў да яе ажно тры разы на тыдзень, але фінансавае становішча не дазволіла, і Мікіта гэтаму быў рады. Магчыма, упершыню ён быў рады, што ў іх сям і не было дастаткова грошай.

Ён не дабег да аўтобуснага прыпынку і, збочыўшы, нырнуў у прахалодныя тунэлі падземкі. «Асцярожна, дзверы зачыняюцца». Мікіта ніколі не слухаў чужых размоў у метро: ягоныя слухаўкі, яшчэ калі ён пакідаў кватэру, уздрыгвалі ад музычных бітоў Фэтбой Сліма, дыджэя, якога яму адкрыў сябра, старэйшы за яго на два гады. Мікіта любіў музыку і марыў пра тое, як ён будзе стаяць за пультам і круціць вінілавыя кружэлкі. А яшчэ ён марыў пра кар'еру біёлага. Зачыніліся дзверы, і цягнік рушыў.

Мікіту нельга назваць няўважлівым альбо неразумным хлопцам. Ён, як звычайна гэта здараецца ў пэўным узросце, марыў пра каханне, дзяўчат, пра будучыню і, лежачы ў ложку, часта ўяўляў сябе тым ці іншым героем: часцей за ўсё Чубакам з «Зорных войнаў», а таксама Чалавекам-невідзімкам.

Праз трыццаць хвілін Мікіта ўжо быў у кватэры Вольгі Аляксандраўны, настаўніцы, жанчыны, тоўстай у сцёгнах, з круглаю кучараваю галавою (хімічная завіўка на маленькія каклюшкі) і расфарбаваным тварам, нібыта ў грыме. Яна кожны раз усім сваім выглядам нагадвала хлопцу Рональда Макдональда, і кожны раз ён уяўляў сабе, як яна дастае з кішэні шырокіх штаноў балёнік і робіць надзіманага сабачку, але ўсё заўсёды сканчвалася аднолькава: Вольга Аляксандраўна прыціскала яго старым фатэлем да стала, і яны пачыналі працаваць. Выгляд настаўніцы цалкам не пасаваў ейнаму характару: яна была жанчынай тоўстай і злой, часта на ўроках яна прасіла дзяцей набываць ёй яблычны воцат, бо калі яблычны воцат піць у пэўнай колькасьці, ён дапамагае худнець. «Табе ўжо нічога не дапаможа…», – думалі вучні.

Час пачаў марудна цягнуцца. У пяць пятнаццаць Мікіта мусіць быць вольным, але да гэтага – цэлая вечнасць…

– Не, ну я не разумею, як гэта ты ніяк не можаш уцяміць дзяленне дробаў!!!

– Вольга Ляксандраўна, я проста не разумею, як можна падзяліць, напрыклад, траціну яблыка на чвэрць… гэта НЕМАГЧЫМА! – абураўся Мікітка.

– Божухна Святы, дзякуй табе, што гэтаму дзіцёнку не трэба здаваць іспыты ў які «мехмат» альбо на фізіку! – уздымала вочы да столі настаўніца. – Ты ж, Мікітка, ніяк не здольны да матэматыкі, табе трэба на які гуманітарны. Добра, што мне з табою даводзіцца падцягваць толькі школьную праграму!

Праз неймаверна доўгі час Мікітка нарэшце апынуўся на вуліцы, і яму больш не заміналі ані парфума настаўніцы, ані пах з туалета ейнай коткі. Ён увабраў лёгкімі свежае паветра і хуценька пабег да падземкі.

Метро праглынула яго. У чэраве цягніка было не надта ўтульна, але скразняк крыху аблегчыў цяжкасці пераезду. Вагон быў спрэс напампаваны пасажырамі, якія, стомлена пазіраючы ў прастору, ехалі з адзінымі думкамі: хутчэй дадому, а там фатэль, вячэра, адпачынак…

Панядзелак – цяжкі дзень.

Са слухавак ужо даносіліся гучныя спевы саліста гурту Токіа Гатэль, змяніўшы па чарзе Фэтбой Сліма. Раптам зазваніла мабілка, Мікіта дастаў з аднаго вуха «музыку» і, пабачыўшы на экране слова «мама», адказаў:

– Ма, я зараз у метро, нічога не чую, ператэлефануй праз колькі хвілін, якраз буду пераходзіць на «Кастрычніцкую».

Праз дзесяць хвілін грымнуў выбух на «Кастрычніцкай». Святло адключылася. Пайшоў дым, узняўся пыл, нехта крычаў, хтосьці лямантаваў. Нехта гарэў. Людзі беглі ў розныя бакі, наступаючы адно на аднога, трымаючы адно аднога. І вакол толькі жах смерці. Жах. Жах. Жах…

Людзі плакалі і скавыталі. Гэта было падобна да пекла. Малады лекар, пабачыўшы відавочна дзіцячае цела ў разарванай на шматкі вопратцы, схапіў яго і пабег вонкі, на вуліцу, на праспект.

Але было ўжо позна. Пакуль лекар бег па прыступках эскалатара, спрэс закіданага рэкламаю, якая пападала ад выбуховай хвалі са сценаў, чуў, як у кішэньцы хлопчыка грае музыка.

Калі лекар быў ужо на вуліцы, ён паклаў цела на насілкі і з жалем выявіў, што дзіцё памерла. Ён дастаў мабілку. Гэта была ў свой час вельмі модная спартовая мадэль Nokia. Лекар паклаў мабілку каля цела. Яго адразу паклікалі на дапамогу да параненай дзяўчыны. А мабілка званіла. На дысплэі свяцілася «мама». Рынгтон быў нейкі нязграбны, гэтую песню Мікіту яшчэ сябра запампоўваў, недзе так з тыдзень таму.

«It s the first day of the rest of your life».

Кацярына Карповіч

[1989 г. н.]

Огненный ветер Эль-Пасо

– Grandma, why you’re so sad?..[4]4
  Бабушка, ты почему такая грустная? (англ.)


[Закрыть]
– спросил тоненьким голосом трехлетний Джош. Он приоткрыл дверь в комнату Марины, и туда из коридора проник длинный луч солнечного света, в котором плясали пылинки.

«Все как в детстве», – подумала Марина, глядя на их замысловатый танец. Затем она перевела взгляд на своего правнука Джоша. Малыш смотрел на нее широко распахнутыми карими глазами, теребя дверную ручку. Петли тихонько поскрипывали.

– I’m ok, no worries, baby,[5]5
  Все хорошо, не беспокойся, детка (англ.).


[Закрыть]
– произнесла она совершенно бездумно. Она смотрела на его кудрявые волосы и вдруг поняла, как необычно говорить по-английски здесь, в этом доме, который она покинула пятьдесят четыре года назад.

– Are you gonna get downstairs?[6]6
  Ты спустишься вниз? (англ.)


[Закрыть]
– спросил Джош, по-прежнему глядя на нее в упор и теребя дверь.

– Not yet, – тихо ответила ему Марина и рассеянно улыбнулась.

– Okay! – с этим словом Джош подпрыгнул, словно мячик, и унесся вниз по лестнице, на ходу что-то говоря своей маме, но Марина уже не различила его слов.

Она сидела в своей комнате в мансарде старого дома, где когда-то жила с родителями. Марине было семьдесят три года, но она чувствовала себя гораздо старше, глядя на облупившийся деревянный пол и черно-белые портреты на стенах. А главное – на свои руки. Они были расчерчены тысячами морщинок, по которым струился сквозь пальцы песок – нет, не тот калифорнийский песок, на котором так любили играть ее правнуки, а песок времени, этой беспощадной машины, что движется только в одном направлении.

В комнате было темно, так как балкон занавесили шторами из бордового бархата. Марина встала, медленно подошла к балкону и резко отдернула шторы. Двери балкона были широко распахнуты, и закатный солнечный свет осветил ее сморщенное лицо и увядшие губы. Только глаза в это мгновение открылись еще шире и стали совсем синими.

Марина сделала шаг вперед, оперлась на потемневшие деревянные перила и ощутила ладонями гвоздь в том же месте, где он был много лет назад. У нее возникло чувство, что время жестоко шутит над ней, заставляя на доли секунды поверить, что она снова там и тогда…

Внизу был сад. Он тоже постарел, но не пришел в запустение – все-таки племянники присматривали за этим местом. На яблонях подоспел урожай белого налива, и ветер донес до нее аромат солнечных плодов.

Дверь в комнате скрипнула, и Марина обернулась, несмотря на боль в спине. Точно так же скрипнула дверь тогда, в июне пятьдесят девятого года, когда случилось невероятное – девятнадцатилетнюю цирковую гимнастку Марину Голодок пригласили вместе с труппой выступить с гастролями в США.

Мать вошла тогда тревожная, заплаканная. К этому моменту семью уже множество раз проверили и проинструктировали сотрудники КГБ, и родители Марины переносили это тяжело. К моменту отъезда они были близки к тому, чтобы возненавидеть эти гастроли, которым сначала так радовались.

Тогда Марина так же стояла на балконе и любовалась молодым еще садом. Она думала о том, что к моменту ее возвращения как раз поспеет самый первый урожай яблочек. Она улыбалась, но увидев заплаканную мать, мгновенно оказалась рядом и обняла ее.

– Маама, не плачь! – Она гладила мать по волосам, но самой ей совсем не было грустно. Мысль о том, что она побывает там, в бесконечно далекой Америке, наполняла ее легкостью, с которой она преодолела все проверки и запугивания. – Я мир посмотрю, а потом вернусь и буду долго обо всем рассказывать!

– Предчувствия у меня… – Мать покачала головой, одной рукой обнимая Марину, другой вытирая слезы. – Как будто не вернешься ты… Мы ведь ничего про эту страну не знаем, только слухи! Что там за люди? Что за нравы? Боюсь, боюсь я тебя отпускать! – всхлипывала она.

Марина вздохнула и сильнее прижалась к маме.

– Да ты ведь знаешь, как за нами там будут смотреть. Как бы наоборот не вышло, что по малой нужде отлучиться не дадут.

– Ладно, ладно. – Мать попыталась взять себя в руки. – Пойдем, много вещей еще не собрано, а послезавтра в Москву…

Они жили в селе Матюшино Московской области в доме папиной старшей сестры. Тетя и ее семья занимали первый этаж маленького, но уютного деревенского домика, а Марина с родителями – две комнаты мансарды. Из Марининой комнаты был выход на балкончик, где она сейчас и стояла.

После девяти классов Марина поступила в Государственное училище циркового искусства в Москве. К этому располагали многие факторы: с самого детства она была гибкой и сильной. Однажды, когда Марине было восемь лет, ее мать увидела из окна, как Марина идет, балансируя, по кромке забора. В девять лет она самостоятельно выучилась делать сальто назад и жонглировать пятью предметами. В том же возрасте она начала грезить цирком: читать книги, собирать газетные вырезки и упрашивать родителей отвезти ее на представление в Москву. Через год после первого сальто она увидела «Маленького Пьера» в Московском цирке на Цветном бульваре и с тех пор ни на минуту не сомневалась в своем призвании.

Годы в училище пролетели быстро. Марина была поглощена тренировками, а с третьего курса начались выступления, которые помогли ее таланту раскрыться еще ярче.

Да и сама девушка расцвела. К окончанию училища в пятьдесят девятом она превратилась в стройную, длинноногую красавицу с яркой славянской внешностью: светло-русые косы до пояса, голубые глаза да рыжие веснушки на носу. Мышцы, наработанные за годы тренировок, не утяжеляли ее фигуру, а делали грациозной, как у абиссинской кошки.

Суматоха из-за американских гастролей началась два месяца назад. До этого их долго отбирали, формируя группу для летних выступлений, но никто не говорил, где они пройдут. Конечно, все надеялись, что это будут Сочи, Ялта или Баку, но повидать заокеанский берег – это было что-то неслыханное.

Марина этой новости, несмотря на противоречивые мнения, очень обрадовалась. Америка не казалась ей запретной сверхдержавой; про себя Марина давно решила, что путешествия по миру – это достойное вознаграждение за ежедневные изнурительные тренировки и раннюю пенсию. Поэтому, пока все нервничали и без умолку тарахтели, Марина отрабатывала в спортивном зале самые сложные номера, про себя решив, что, если уж Штаты и правда заслуживают такого шума, то она покажет все, на что способна.

Проверки были долгими и утомительными, к тому же шли внакладку с экзаменами – Марина училась на выпускном курсе. Дипломы они с сокурсниками должны были получить уже после возвращения из Америки, но тогда было не до этого…

Сильный порыв сухого летнего ветра вернул Марину в 2013 год. Она вздохнула и спустилась вниз, к детям.

Ее дочь, Елена, накрывала старый дубовый стол в гостиной льняной скатертью. Елена была старшей дочерью и очень походила на мать – та же подтянутая фигура, густые волосы, веснушки, практически невидимые под плотным загаром. Марина учила русскому языку всех детей – их у нее было трое, – но Елена была единственной, кто искренне интересовалась своей историей. Она же и организовала для матери эту поездку в Россию. С ними были также две дочери Елены – Мария и Кристина, а Мария прихватила с собой еще и своих детей – Джоша и Кельвина.

Мальчикам очень понравилось Матюшино, несмотря на то что они практически не говорили по-русски. Кельвин старше Джоша на два года – ему пять. Вчера он выучил слова «смородина», «крыжовник» и «шарлотка». У него удивительным образом получилось выговаривать чистое русское «р», и он остался чрезвычайно этим доволен.

Для Марины эта поездка стала не просто поездкой. Она была возвращением, но возвращением тяжелым, каким бывает выздоровление после какой-нибудь южной лихорадки, когда, очнувшись, человек чувствует себя еще хуже, чем в начале заболевания.

Около года назад умер Джеймс, ее муж, калифорниец по происхождению, старше ее на десять лет. Они прожили долгую, спокойную совместную жизнь, за которую Марина была ему искренне благодарна. Его забота сглаживала многие острые углы, даже девяносто четвертый год, когда она, дозвонившись, наконец, до одного из своих двоюродных братьев, узнала о смерти обоих родителей. Они умерли в декабре девяносто третьего года, сначала мать, потом, через две недели, отец. Первое письмо им она осмелилась отправить только в восемьдесят девятом, потом слала еще и еще, но ответ все не приходил. Николай, который сообщил об их смерти, сказал, что письма ее родители получали и писали обратные, но, видимо, они где-то терялись.

После смерти Джеймса Марина надолго погрузилась в горе, и еще больше – в старые, почти забытые воспоминания, которые вдруг предстали перед ней с такой ясностью и отчетливостью, что порой она забывала, который сейчас год.

В день приезда в Матюшино она едва не потеряла сознание, со всей остротой ощутив ту боль и одиночество, заброшенность и нищету, которые постигли ее родителей в последние годы их жизни. Она была их единственной дочерью… и она бросила их. Не просто бросила, а сделала родителями «невозвращенки», она заставила их проходить мучительные допросы и унижения, выслушивать раз за разом цитирование шестьдесят четвертой статьи, согласно которой ее, Голодок Марину Аркадьевну, обвиняют в «измене Родине, умышленно совершенной гражданкой СССР в ущерб безопасности СССР в виде отказа возвращаться из-за границы»…

У Марины снова потемнело в глазах от этих мыслей; чувство вины душило, и она беззвучно шептала: «Прости меня, мамочка, прости…»

* * *

Хорхе проснулся от криков мальчишек, игравших в футбол во дворе. Он недовольно крякнул, по-стариковски запыхтел и взглянул на часы. «Madre mia, – удивленно воскликнул он, – какого черта я столько спал?!» И тут он вспомнил, что ему снилось. Ну конечно, когда тебе снятся те далекие времена, проснуться рано по меньшей мере странно.

Ему снилось, что он идет по пыльной, дымящейся от палящего солнца Стэнтон-стрит в Эль-Пасо, штат Техас. Невдалеке маячит красная башенка вокзала, и от ее образа сердце Хорхе сжимается, а потом – бух! – начинает биться быстрее.

«Рано или поздно мне придется уехать, – думает Хорхе во сне. – А как же она? Дьос мио, как же?..»

Этот короткий, но поразительно яркий сон возвращает его мыслями в прошлое. Хорхе родился в деревушке возле колумбийской Боготы (правда, теперь эта деревушка стала пригородом и уже далеко не так бедна, как раньше). Он оказался в Штатах все по той же банальной причине, по которой сотни эмигрантов пытаются прорваться туда и сегодня: деньги. Вот только он очень любил Колумбию и мечтал туда вернуться, чтобы получить образование и работать. В пятьдесят восьмом ему удалось попасть в Штаты вместе с грузовым судном, на которое он устроился чернорабочим, да так и проплыл на нем до самого Хьюстона, где благополучно бежал с корабля. В течение месяца он скитался по Техасу, изможденный жарой, но полный неистощимой надежды, пока, наконец, не добрался до Эль-Пасо. Здешние свободные нравы и физически ощутимая близость Мексики пришлись ему по нраву. Он устроился мойщиком посуды в мексиканское кафе недалеко от железнодорожной станции, где работал каждый день, начиная сразу после ланча и заканчивая только к полуночи; платили ему немного, но за год ему удалось скопить солидную по колумбийским меркам сумму. На эти деньги он собирался вернуться в Боготу и поступить там в Колумбийскую академию на отделение живописи.

Все время до начала своей смены в кафе Хорхе рисовал. Весной пятьдесят девятого он рисовал в основном иссушенные солнцем холмы, по которым носился лихой огненный ветер Эль-Пасо. Его-то рисовать было сложнее всего: в реальности ветер был плотным и ощутимым, он менял цвет песка, если хотел, и поднимал маленькие смерчи на пыльных дорогах; он бил, словно хлыстом, наотмашь, появляясь внезапно из-за углов. Хорхе изводился всякий раз, когда пытался нарисовать что-то подобное. Он качал головой и вздыхал: давай, Хорхе, иди работай, тебе нужны денежки, чтобы в нашей знаменитой Академии тебя, наконец, научили рисовать все оттенки ветра.

То, что в Боготе не будет никакого огненного ветра, его мало смущало: память у Хорхе всегда была прекрасной. Вот и сейчас он с легкостью погрузился в воспоминания пятидесятилетней давности, которые навеял ему этот сон, где он шел по горячим камням Эль-Пасо.

Некоторое время Хорхе сидел на постели, а потом встал и открыл оконные ставни. Яркий свет не ранил его глаза: в квартире все окна выходили во двор, где дома стояли, склонив к друг другу крыши, словно заговорщики.

– Hola Madrid, – с улыбкой произнес Хорхе вслух и вдруг понял, почему этот сон оказался так мучительно сладок: в нем была она, вот только во сне он почему-то уезжал первым…

* * *

Марина сидела на скамейке под двумя старыми вишнями в саду. Недалеко от нее внучки Мария и Кристина пересаживали цветы, тихо переговариваясь между собой. Джош что-то втолковывал Кельвину на таком жутко неразборчивом американском сленге, что Мария одернула сына:

– Speak English, please! Tell you, speak English![7]7
  Пожалуйста, говори по-английски! Говорю тебе, по-английски! (англ.)


[Закрыть]
Понемногу Марине становилось легче делать вдохи и выдохи: несмотря на то что вещи и фотографии ее родителей причиняли ей труднопереносимую боль, она все же перебирала их, постепенно приводя дом в порядок, а заодно и знакомила дочерей с семейной историей.

Вдруг она заметила на горизонте самолет. В свои годы Марина оставалась достаточно зоркой, чтобы различить на ярко-синем небе железную птицу и длинный дымчатый след за ней.

Последние дни перед отъездом в Америку вспыхнули в Марининой памяти, словно кадры старого диафильма на белой простыне в темноте.

* * *

Вот аэропорт «Внуково»… Она уже вместе со всеми сидит в салоне самолета ТУ-104. Кроме нее из училища отобрали еще восемь человек. Еще один студент не прошел отбор по причине «сомнительного психологического профиля». Они все находились в одном секторе, и Марина спиной чувствовала тревогу и напряжение товарищей. В иллюминатор было видно крыло аэропорта, и вдруг в этом крыле, в проеме большого окна, Марина различила фигуру матери. Окно подрагивало и отсвечивало, но Марина не сомневалась и помахала рукой в иллюминатор. Дрожащая тень за окном помахала ей в ответ… У Марины по щекам побежали слезы.

Когда самолет развернулся на взлетную полосу, руки похолодели и сами собой вжались в поручни. Марине вдруг захотелось вскочить и нестись к выходу, пока не поздно, потом добежать до заплаканной матери, обнимать ее, целовать заплаканные щеки, вернуться домой, есть клубнику прямо с грядок…

Через час они всей труппой уже смеялись. Лететь было совсем не страшно, только долго. Иногда внизу разрывалась пелена облаков, и тогда они, как зачарованные, разглядывали далекие земли внизу. Спустя еще три часа после начала полета ребята, раскрыв рты, наблюдали стройную цепь норвежских фьордов, которые раньше видели только в учебниках…

Потом Марина уснула, закутавшись в мамин платок, а когда проснулась, они уже снижались над Вашингтоном, округ Колумбия.

День прилета выдался жарким. В аэропорту было прохладно из-за кондиционеров, но о них Марина узнала только потом. Ее глубоко поразили размеры аэропорта, снующие сюда-туда служащие, но больше всего – пассажиры. Она никогда не видела столько национальностей вместе: здесь были и чернокожие африканцы, и индусы, и китайцы… Практически все они что-то быстро-быстро говорили на английском, и хотя Марина всегда имела по английскому твердую «пятерку», она не понимала ровным счетом ни-че-го.

Когда после двухчасового досмотра таможни ребята маленькой стайкой вышли из аэропорта, город встретил их своим жарким июньским дыханием.

Но, безусловно, вашингтонское дыхание не шло ни в какое сравнение с огненным ветром Эль-Пасо, который в это время упорно пытался нарисовать Хорхе…

Марина смотрела на Кельвина и Джоша, копошащихся возле смородиновых кустов. В Америке они не пробовали смородину и были в восторге от крупных, как вишни, иссиня-черных ягод. Их мать все время опасалась, как бы у детишек не разболелись животы, а Марина вдруг поймала себя на том, что невольно улыбается, глядя на них.


Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3 4 5 6 7 8 | Следующая
  • 4.6 Оценок: 5

Правообладателям!

Данное произведение размещено по согласованию с ООО "ЛитРес" (20% исходного текста). Если размещение книги нарушает чьи-либо права, то сообщите об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


Популярные книги за неделю


Рекомендации