Текст книги "Киев 1917—1920. Том 1. Прощание с империей"

Итак, самостоятельность (независимость) Украины выходит как минимум на уровень разумного.

Вопрос отправки мирной делегации вновь обсуждается на заседании Генерального секретариата 15 (28) декабря, по представлению Александра Шульгина. Принимается решение: «Поки виясниться[,] де саме пребуватиме мирна конференція (в Бресті чи в Стокгольмі), послати до Бреста поручника Левицького, Любинського і Севрюка з інформаційною метою»¹⁰⁸¹. А через пять дней, 20 декабря (2 января 1918), на Генеральном секретариате поднимается вопрос о провозглашении независимости. Он возникает не сам по себе, а в контексте взаимоотношений Украины с Доном (мнения относительно которых, как мы помним, расходятся). И первым слово «независимость» произносит Винниченко – который, как мы помним, сказал за два месяца до этого: «мы <…> против самостийности, но <…> не можем дать клятвы, что не изменим своих взглядов сообразно новым условиям».

Винниченко пропонує г. с. Шульгину роз’яснити козакам, що Українське правительство не бажає вмішуватися у внутрішні справи Дону, поки козацькі тенденції не поширюються на всю Росію. Централістичних намірів козацького правительства Україна не допустить. Козацькі війська тільки тоді можна з фронту на Дон, коли козаки вийдуть з меж Украіни. Обставини в Росіі складаються так що ми стоімо перед необхідністю проголосити незалежність Украіни.

Шаповал каже, що умови, в яких ведуться мирні переговори, неясно становище в цій справі Украінськоі Республіки, війна з большевиками[,] яка викликана знов таки неоформленим станом Украіни, що дає можливість проявляти Совітові Народньих Комисарів централістичні тенденціі, непорозуміння з Доном – ставить рішуче перед нами справу проголошення незалежности Украіни; тільки тоді можно встановити справжні федеративні звязки, і одночасно примусити і Совіт Народньих Комисарів і Дон виявити свое правдиве до нас відношення. Самостійна Украіна стане суб’єктом міжнароднього права, що улекшить ій позицію на мирній конференціі.

Золотарьов висловлюеться проти проголошення самостійности, бо фактично від цього становище Украіни і на Украіні не зміниться; сильніше вона від того не буде. Фактично вона і тепер незалежна, але проголошення іі в юридичному акті буде означати розрив з ідеями федералізму; крім того, воно приведе до розриву економичного. На міжнародній арені Українська республіка виступає незалежно і не признає миру, який не буде підписаній представниками Украінського Правительства. Так і далі треба вести свою політіку. Швидко вже зберуться Украінські Установчі збори, які і рішать справу незалежности Украінськоі Республіки.

Шульгин. Фактично Украінська Республіка незалежна. Це було заявлено Головою Украінської Центральноі Ради. Для того, щоб закрипити наше сучасне становище, потрібна сила, а не Універсал.

Одинець каже, що в Украінській Республіці мається все, що може мати незалежна держава: Генеральний Суд, Монета, Повнота Урядовоі Власти. Не можна без потреби розстрачати національний ентузіазм. Треба проголосити не незалежність Украіни, а незалежність власти.

Порш висловлюеться за те, що міняти зараз курс політіки не можна; арміі у нас нема; в справі постачання Украіни вугіллям ми залежимо від Дону, звідки він зараз іде фактично. Всі патронні заводи находяться в районі коло Дону. Козаки мають на 250.000-ну армію, з якою боротися дуже трудно. Але у них нема воєнних припасів і вони в першу чергу займуть наші заводи. Проголошення самостійности – політична помилка, бо це пройде для мас і для фронту цілком без всякого сліду, не маючи ніякого організуючого значіння. З погляду міжнароднього Украіна після проголошення своєі самостійности, не стане ще юридично самостійною; приклад Фінляндіі повинен учити нас. Проголошення незалежности може бути потрібним тільки тоді, коли справа миру прийде до торгових договорів, бо в цій справі нам прийдеться захищати своі інтереси.¹⁰⁸²

20—23 декабря (2–5 января) IV-й Украинский национальный съезд Киевщины является делегация Съезда социалистов-самостийников, в количестве 16 человек, и призывает требовать от Центральной Рады немедленного провозглашения самостоятельности Украины. Однако в резолюцию национального съезда это требование не попадает¹⁰⁸³.

26 декабря (8 января) на заседании Генерального секретариата вновь обсуждается вопрос об объявлении независимости:

СЛУХАЛИ: пропозіцію Генерального Секретаря Ковалевського вияснити питання про оповіщення незалежности України. Нам треба обов’язково заключити мир. Для цього найкращий виход в сучасних обставинах – проголосити незалежність. Оголошення можна зробити в чисто діловій формі, без Універсалу, і дать відповідні директиві нашій мирній делегації. Незалежність дасть змогу звернути більшу увагу на внутрішню організацію.

Винниченко. Коли справді большовиками буде оповіщена священна війна, за для нас на краще – проголосити самостійність. Ми не можемо воювати з союзниками і не можемо, одночасно ведучи війну з большевиками, разом з ними воювати з німцями. Але тут приходиться рахуватися з тим, що великоруські промислові круги швидче з’єднуються з большевиками, але не допустять отділення Украіни. Прийдеться боротися з Великоросією в її цілому, якій допоможе і Дон. Так само не з нами підуть і національні меншости на Украіні. Чи вистачить при таких обставинах сил для боротьби. Проти нас піде вся Півнич, яка примушена буде до цього реальними, матеріальними причинами. Нас будуть обвинувачувати в зраді, що ми заключили мир з германськими імперіалістами, з якими не хотіли миритися большевики.

Пількевич каже, що єсть відомости, ніби союзники ведуть таємні переговори з центральними державами про поділ сфери впливу на Росію: Півнич має бути віддана впливу Германії, Південь, Украіна – впливу союзників. Треба було б ці відомости перевірити і тоді можна було б ясніше освітлити наше становище.

Ткаченко каже, що вже проголошенням Украінської Республіки, самостійною політикою в фінансовій і економічній сферах ми стали на грунт війни з торговою і промисловою Великоросією. З цього боку проголошення незалежності нічого не міняє. Коли німці згодяться перенести переговори в Стокгольм, то це буде великою перемогою большевиків; тоді ми будемо приковані до них і змушені приймати всякі умови миру. Самостійність Украіни – виход для вільного ведення мирних переговорів.

Шаповал обстоює проголошення незалежности, утворення федерації Чорного моря і мир з німцями.

Поплавко каже, що мир все одно буде за кошт Росії; проголосивши незалежність, ми зможемо краще одстояти свої інтереси.

Жуковський каже, що ніякої священної війни большевики вести не можуть; у них нема армії, нема офіцерів, техників, нема заводів. Так само не страшні нам німці. У них було багато можливости наступати на Росію (під Тарнополем, Ригою), але вони цього не зробили. Америка не дарма вступила в війну – на Західньому фронті буде німцям крах. Але і для Англії з Америкою нема рації знищити Германію, коли есть що поділяти – Росія. Щоб не бути об’єктом чужих апетитів, треба оголосити незалежність і вступити в федерацію з Румунією, Болгарією для виходу в Адріатику.

Золотарьов питає, чого боятися слабої великоруської буржуазії; згоди її з большевиками бути не може. Найкращій виход для Генерального Секретаріату в сучасний складній момент – зняти з себе відповідальність за наслідки і пропонувати іншим партіям проголосити незалежність і заключити сепаратний мир.

Зарудний каже, що проголосити самостійність, значить розбити єдиний революційний фронт. Мир для нас буде гіршим, ніж для всіеї Росії. Германія все одно не допустить повної незалежності Украіни. Мир Украіни з Германіею може ослабити революційні вимагання пролетаріату на заході.

Шульгин каже, що німці признають незалежність Украіни, але за це виторгують собі всі економічні впливи. З німецького боку насувається на нас велика небезпека. Треба спертися на всі живі сили Росії – нові Республіки. Самостійність настрою мати не цінніше і армії нам не утворити. А одночасно прийдеться вести дужчу війну з Росіею; в цій війні треба буде обпертися на Германію, на іі військову силу, а в результаті Украіна буде оккупірована Германіею. Германія керуеться принципом divide еt impera[40]40
   Разделяй и властвуй [лат.]


[Закрыть], в її інтересах розбити Росію на части і володити всіма тими частинами. Союзникам важно мати фактичну силу на сході, як опір Германії. Вони будуть підтримувати федеративний звязок всіх республік Росії.

Порш <…> При загальному мирі для нас мир буде кращий, ніж сепаратний. Одержана телеграма, що Совіт Народніх Комісарів призначив откриття Установчих Зборів на 6 січня, чим в політичне життя Росії входить новий чинник. Коли Установчі Збори одмовлять Украіні послати свою мирну делегацію, коли вони не признають федерації, тоді настане час проголошення незалежности. <…> Народу тепер ми можемо сказати, що загальний демократичний мир не вдався, скликаються Російські і Украінські Установчи Збори, котрі скажуть своє авторітетне слово. Священої війни ми з большевиками оповіщати не будемо; німці наступати також не будуть – буде стан фактичного перемирря.

Золотарьов каже, що Установчи Збори потрібні большевикам, бо скликання їх означає почесний одход большевиків од власти. Установчи Збори звернуться до союзників з пропозицією приступити до мирних переговорів. Коли союзники одмовляться, Росія розпадеться, а це буде великий удар для них. Установчи Збори не можуть заключати миру за кошт Украіни, бо це буде означати зпроцітувати її на відокремлення.

Винниченко каже, що Установчи Збори ніякої священої війни оповіщати не будуть і тоді большевики скористуються цим і розгонять Установчи Збори.

Золотарьов відповідає, що тоді всі на Україні підтримають її незалежність і сепаратний мир.

Ткаченко каже, що Російські Установчи Збори означають суверенитет всієї Росії, в результаті чого знову виявляться старі централістичні тенденції і федерації не побачимо¹⁰⁸⁴.

Итак, мнения снова разделились: не все поддерживают независимость (или по крайней мере независимость «здесь и сейчас»). Но на этом этапе есть основания назвать эту идею популярной.

Основная стадия мирных переговоров в Бресте началась в последнюю неделю декабря (по старому стилю). Советская делегация во главе с Львом Троцким прибыла в Брест 25 декабря (7 января 1918) и первым делом назначила встречу с киевскими представителями. Глава украинской делегации Всеволод Голубович прибыл на следующий день.

Советские войска на востоке Украины уже вели военные действия против украинских – но в Бресте речь шла о том, чтобы выступать против немцев и австрийцев совместно! Поначалу обе стороны соглашались с такой линией поведения. Севрюк исходил из того, что обе делегации самостоятельны, но находятся по одну сторону фронта, и потому программа мира у них должна быть общей. (Впрочем, Голубович, докладывая о ходе переговоров на заседании Малой Рады, утверждал иное. По его версии, он прибыл в Брест 24 декабря (6 января), и «[п]ерше, що ми вважали потрібним – побачитися з большевиками. На першім же засіданні виявилось, що йти разом ми не зможемо і йтимемо окремо»¹⁰⁸⁵.) Троцкий же планировал было предложить всем участникам переговоров «признать делегацию Генерального Секрегариата Украины Представительством независимой [! – С. М.] Украинской республики и как таковое полномочным для ведения мирных переговоров». Не исключено, правда, что он, Троцкий, рассчитывал на то же самое, на что и Совнарком тремя неделями ранее, выражая готовность признать независимость Украины: что это будет «правильная» (с точки зрения большевиков) Украина. Существуют отрывочные свидетельства, что Троцкий перед выездом из Петрограда в Брест общался с киевскими большевиками и, возможно, с левыми украинскими эсерами. Как бы то ни было, советско-украинское единство в Бресте не сложилось – главным образом из-за того, что конфликт между Совнаркомом и Центральной Радой всё же продолжался. Советское правительство предложило Генеральному секретариату уладить конфликт путем переговоров, на что тот ответил отказом. В последние дни декабря секретарь Совнаркома Н. Горбунов передал по прямому проводу в Киев: «Насколько я знаю, все абсолютно возмущены уклончивостью Рады по вопросу о Каледине и калединцах, считают мир с такой Радой невозможным»¹⁰⁸⁶.

В Киеве в это время продолжалось движение в сторону независимости de facto. Небольшая практическая деталь. Совнарком издал распоряжение о повсеместном переводе стрелки часов на час назад, то есть о возврате на зимнее время. Администрация Юго-Западных железных дорог и телеграфа не исполнила это распоряжение в силу постановления Генерального секретариата о неисполнении любых распоряжений Совнаркома на территории Украины. Это создало практические неудобства (поскольку и железные дороги, и телеграф на территории бывшей империи тогда еще представляли собой единый механизм). Предполагалось, что «в целях единства сношений, и несомненной целесообразности вопрос этот <…> будет, вероятно[,] разрешен в положительном смысле»¹⁰⁸⁷. Однако 12 (25) января «Нова Рада» сообщила: «На останньому засіданні Генерального Секретаріату ухвалена постанова, про неперевод назад стрілки годинника на території України»¹⁰⁸⁸ (правда, в протоколах заседаний Генерального секретариата за те дни такое постановление не упоминается). Секретариат предполагал перевести стрелки на час назад («восстаносить нормальное время», по выражению «Киевлянина») одновременно с переходом на григорианский календарь (новый стиль), в будущем¹⁰⁸⁹.

Вопрос же о целесообразности провозглашения независимости de jure вызывал горячие споры еще буквально за несколько дней до самого провозглашения.

Алексей Гольденвейзер вспоминал эпизод, связанный с выступлением Моисея Рафеса в Центральной Раде против независимости.

Делегация Центральной Украинской Рады в Бресте состояла из Голубовича, Севрюка и Левицкого. Мне пришлось присутствовать в заседании Рады, на котором эта делегация делала свой первый доклад; заседание было чрезвычайно характерным и интересным. Впрочем, речь шефа делегации и будущего украинского премьера Голубовича была, по обыкновению, бесцветна. Но большое оживление внес доклад Севрюка – совершенно еще молодого человека, чуть ли не студента, но при этом весьма неглупого и занимательного юноши. [Севрюк родился в 1893 году. – С. М.] Он не без юмора рассказал о препирательствах украинцев с большевистской делегацией. Наконец, третий делегат, Левицкий, в простоте душевной, никак не мог скрыть своего восторга по поводу выпавшей на его долю почетной миссии – представлять самостоятельную Украину на международной конференции. <…>

Рафес находился тогда как раз в полосе оппозиции против украинцев <…> Смысл его речи в Раде был тот, что украинская мирная делегация стремится использовать Брест в целях утверждения самостийности и что для этой цели ею сознательно предаются интересы России; и без того слабая позиция России на конференции еще ослабляется внутренним расколом, который не преминут использовать немцы. <…>

Ему отвечал с трибуны Шульгин, которому пришлось заступиться за своих коллег. Он в довольно сдержанной форме заявил, что мир приходится заключать, так как воевать мы больше не можем. Легко критиковать действия делегации, работающей при таких условиях. Но пусть товарищ Рафес лучше скажет, как же нам продолжать войну?

Дайте ему ружницу! – раздалось откуда-то с хоров.

Этот добродушный Zwischenruf[41]41
   Выкрик, реплика [нем.]


[Закрыть] несколько разрядил атмосферу…¹⁰⁹⁰

Достоверность этого рассказа под вопросом. Дело в том, что далее Гольденвейзер сообщает: «Вторично мне пришлось быть в Раде уже в начале января 1918 года», после чего говорит о заседании, происходившем безусловно до провозглашения независимости (к чему мы сейчас вернемся). Но Голубович, Севрюк и Левицкий 7 (20) января были еще в Бресте, а заседание Малой Рады, на котором они докладывали о ходе мирных переговоров, состоялось 12 (25) января, то есть после провозглашения независимости¹⁰⁹¹. Следовательно, Гольденвейзер либо перепутал порядок событий, либо – менее вероятно, коль скоро ему запомнилось выступление Голубовича – говорит об отчете первой делегации, в которой Голубовича не было.

В свою очередь, сторонники независимости требовали таковой как залога успеха мирных переговоров.

Энергичными пропонентами независимости оказались солдаты.

2 (15) января Украинская военная рада Кавказского фронта, осуждая приказ Крыленко, касавшийся охраны железных дорог на Украине, сделала заявление, несколько опережавшее время: «Фронтова Рада рішуче протестуе проте нахабного втручання Народніх Комісарів у справи Украіни, яка визнана всіма державами незалежною республікою»¹⁰⁹².

В Киеве вели себя реалистичнее, но, пожалуй, столь же пассионарно. Заседание киевского Совета солдатских депутатов совместно с полковыми комитетами гарнизона, в театре «Аполло», длилось два дня (!) и закончилось поздней ночью со 2 на 3 (15 на 16) января. Мирные переговоры в Бресте были центральной темой. «Собрание, – писал корреспондент “Киевской мысли”, – <…> носило напряженный характер вследствие борьбы с “самостийницким“ течением. Выступали г. г. Винниченко и Степаненко». Винниченко отметил, что политика Совнаркома ведет к срыву мирных переговоров¹⁰⁹³; неизвестно, выступал ли он за или против самостийников – но известно, что последние собрали большинство голосов. Собрание приняло резолюцию, в которой говорилось, что «мир может быть выгоден для Украины только в том случае, если Украина объявит себя совершенно независимой и поведет самостоятельные переговоры со всеми воюющими державами». В этой же резолюции содержалось требование к Центральной Раде опубликовать четвертый универсал о самостоятельной украинской республике¹⁰⁹⁴; это первый известный нам случай упоминания о таковом в печати.

Солдаты заявляли о своих требованиях и непосредственно в Центральной Раде. Вновь слово Алексею Гольденвейзеру:

<…> мне пришлось быть в Раде уже в начале января 1918 года, когда ясно обозначилась угроза большевистского завоевания Украины. Настроение было чрезвычайно напряженное, солдаты на хорах неистовствовали, требуя объявления «самостийности». Военный министр Порш, которого потребовали на трибуну, давал объяснения о положении на фронте и об организации украинской армии («Вильного казачества», как она тогда называлась). Ему приходилось усовещевать аудиторию, взывать к терпению и выдержке. Еще, по его словам, не время провозглашать Украину независимой державой, пока у нее нет настоящей армии…

Неизвестно, насколько искренны были увещевания Порша. Но несомненно то, что пустив в солдатские массы лозунг «самостийности», украинские политики ничем уже не могли заставить эти массы терпеливо дождаться подходящего момента для ее провозглашения¹⁰⁹⁵.

Весьма вероятно, речь здесь идет о заседании Малой Рады 6 (19) января. Обратим внимание – в преамбуле газетный корреспондент характеризует атмосферу так же, как Гольденвейзер:

<…> хвиля останніх подій і нервового напруження, докотившись до Центральної Ради, вибила на цей раз її з колії органичної послідовної праці і примусила все сьогоднішнє засідання присвятити обговоренню цих подій. Заля і хори переповнені. Головує проф. М. Грушевський.

На трибуні представник фронтового краєвого з’їзду в Одесі. Передаючи від цього з’їзду привіт Центральн[ій] Раді, він каже, що большевизм росте, як пошесть, і щоб успішно боротися з ним, треба оголосити самостійність України.

Представник мітингу, який одбувся сьогодня в залі Ц[ентральної] Ради, пропонує як найскорше оголосити самостійну незалежну Українську Республiку <…>

д. Салтан від імени фракції у[країнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] заявляє, що партія у[країнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] уже два дні обговорює справу з 4‑им Універсалом і про державну незалежність. <…>

Промова М. Порша.

Всього два дні, як Мала Рада приняла тимчасовий законопроект про волонтерську армію, одначе вже організуються партизанські, добровільні отряди. На жаль мушу констатувати, що регулярна армія, у нас як і в Росії перебуває зараз у стані повного розкладу, і тому всі надії можна покладати тільки на революційні організації – партизанські отряди. <…> Крім загальної сторони була звернена також увага й на охороні столиці – м. Київа, на те, щоб визволити Київ від збройної сили, перемішаної з злочинним елементом – большевиками. За допомогою “Вільного Козацтва” та инших військових українських частин була взята цитаделя большевиків – арсенал, а в ньому 20 гармат, тисячі рушниць, міліони набоїв і ин. Як бачимо[,] це річ далеко серйозніша[,] ніж той авіпарк, який роззброїли 30 листопада¹⁰⁹⁶.

В такой противоречивой ситуации (одни ратуют за немедленное провозглашение независимости, другие считают, что «еще не время») нередко всё решает авторитетное мнение одного человека. Так вышло и в этот раз. Человеком этим стал, естественно, Михаил Грушевский.

Николай Ковалевский рассказал о дискуссиях, предшествовавших принятию IV Универсала, и о решающей роли Грушевского:

В часі цих дискусій Михайло Грушевський звичайно ставав мовчазний[,] слухаючи уважно промови та перебираючи пальцями свою срібну бороду. На його обличчі можна було відчитати хвилювання, над яким він одначе вмів панувати, а одночасно і глибокий неспокій за будучину української державности, що народжувалася серед революційної бурі. Характеристичною прикметою Михайла Грушевського, як голови Центральної Ради, було те, що він не давав себе втягнути в дискусії і спори між представниками партій. Тільки в справах виняткової ваги забирав він слово, говорячи коротко, але рішучо.

Так було і в цьому випадку. Коли майже всі вже висловили свій погляд на справу проголошення самостійности, Михайло Грушевський гаряче спротивився намірові відкладати цей акт до скликання Установчих Зборів, зазначаючи, що Центральна Рада після переведення територіяльних виборів репрезентує волю всіх верств українського народу і що “всякоє промедленіє смерти подобно”, бо серед революційної завірюхи треба рішучого чину, що створив би ширші перспективи для дальшої визвольної боротьби.

Цей виступ Михайла Грушевського вирішив справу і конвент сеньорів Центральної Ради приступив безпосередньо до вироблення тексту IV Універсалу.

Разработали три проекта: Грушевского, Винниченко, Николая Солтана в соавторстве с Никитой Шаповалом. Проект Грушевского был самым коротким и «сфокусированным» на основной мысли – собственно, декларации независимости. В остальных двух уделялось значительное внимание социальным вопросам (земельной проблеме, национализации важнейших отраслей промышленности). Возникла дискуссия; особенно горячо защищал свой проект Винниченко. Результатом стал определенный компромисс: за основу взяли текст Грушевского, но дополнили его некоторыми положениями из остальных двух (причем некоторые социально-экономические предложения переформулировали)¹⁰⁹⁷.

Но и на этом споры не закончились. После подготовки единого проекта состоялось заседание Малой Рады, на котором должны были прийти к окончательному соглашению относительно Универсала. Оно продолжалось двое суток.

И Грушевский, и Ковалевский утверждают, что началось оно 9 (22) января. В тот день состоялось заседание, на котором был принят закон о национально-персональной автономии и обсуждались некоторые другие вопросы. В репортаже об этом заседании, опубликованном 11 (24) января, ничего не говорится об обсуждении Универсала¹⁰⁹⁸. Объясняется это просто: заседание, посвященное Универсалу, было закрытым¹⁰⁹⁹. Началось оно, по всей видимости, после открытого, т. е. не раньше, чем во второй половине дня 9 (22) января – а длилось так долго, естественно, потому, что среди его участников не было согласия. Грушевский (подчеркивавший, между прочим, что объявление независимости в принципе не исключало участия Украины в будущей федерации) вспоминал:

Серед самих Українців знайшлись ґрупи настілько захоплені росийською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії, або до традиційного федеративного гасла, що не згожувались на самостійність навіть як на форму переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про ґрупи не-українські: Українців які відірвались від української стихії й уважали себе “русскими“, Великоросів захожих, і навіть Євреїв, які також не вміли відразу стати на ґрунт реальних інтересів єврейської людности України, а вважали потрібним наперед виявити свій протест против разриву з єврейськими орґанїзаціями Росії¹¹⁰⁰.

Об оппозиции к Универсалу говорил и Ковалевский:

В [засіданні] взяли участь і представники національних меншин – москалі, поляки й жиди. З них тільки представник польських соціялістів Корсак без застереження висловився за прийняттям Універсалу. Натомість інші польські представники, а також представники москалів і жидів рішуче протиставились актові проголошення державної самостійности України. Між іншим один із московських соціялістів (здається[,] це був Рябцов) висловився, що проголошення державної самостійности України – це удар ножем у спину єдности пролетаріяту цілої Росії, а тому це акт реакції. Проти цієї демагогічної заяви українська більшість гаряче запротестувала, а Михайло Грушевський, як голова зборів, зробив московському промовцеві гостре зауваження, загрожуючи відібрати йому голос¹¹⁰¹.

Дебаты закончились лишь поздним вечером 11 (24) января. Около полуночи участники заседания перешли в большой зал заседаний. По свидетельству Ковалевского, у здания Педагогического музея, несмотря на поздний час, собралась большая толпа. Разнесся слух о предстоящем провозглашении Универсала. Хотя начавшееся вечером 9 (22) января заседание Малой Рады было закрытым, но уже на следующий день утром «Нова Рада» опубликовала короткую заметку о предстоящем провозглашении независимости¹¹⁰². Вполне возможно, «утечка» была допущена сознательно. Зал, само собой, был переполнен до отказа – партер, ходы и проходы¹¹⁰³.

Теперь люди хотели стать свидетелями исторического момента. В самом здании публика часами толпилась в коридорах, дожидаясь окончания закрытого заседания и надеясь попасть на торжественную часть. Дождавшихся, как и самих членов Рады, начали пропускать в большой зал только по билетам. Попасть внутрь удалось далеко не всем желающим.

В начале первого ночи на 12 (25) января в зале заседаний появились Грушевский и Винниченко, которых встретили аплодисментами. Грушевский занял место председателя и открыл заседание (согласно Дмитрию Дорошенко, оно началось в 12 часов 20 минут ночи¹¹⁰⁴).

Ковалевский вспоминал, что сначала голос оратора иногда дрожал от волнения, но чем дальше Грушевский говорил, тем решительнее и увереннее становился его тон¹¹⁰⁵.

Високі збори! Українські Установчі Збори, призначені 3-ім Універсалом нашим[,] не могли зібратись у призначений день 9‑го січня тому, що останніми днями виникли всякі заколоти. Тим часом обставини зложилися так, що відкладання Установчих зборів не можна довше терпіти. Нарід наш прагне миру, і Українська Центральна рада доложила всіх зусиль, щоб дати мир негайно. Але петроградське правительство, совіт народних комісарів, оголошує нову “священну“ війну, а з другого боку це правительство насилає військо своє, червоногвардійців та большевиків на Україну і веде з нами братовбивчу війну. Щоб дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну, Українська Центральна рада постановила не відкладати до Установчих Зборів ті справи і в цій цілі Українська Центральна Рада вже з 9‑го січня відбувала перманентне, безпереривне засідання аж до цього часу і постановила важну річ – видати оцей Універсал.

Запрошую високі збори вислухати 4-ий Універсал.

На этих словах все присутствующие встали. Настала торжественная тишина. Профессор Грушевский твердым, немного взволнованным голосом, громко зачитал текст IV Универсала¹¹⁰⁶.

Когда он дошел до слов «Однині Українська Народня Республіка стає самостійною ні від кого незалежною державою Украінського народу», зал взорвался овацией. Громовые аплодисменты и крики «Слава!» не стихали несколько минут. От внимания присутствовавших не ускользнул тот факт, что в овации не участвовали представители меньшинств и отдельные члены фракций украинских социал-демократов и эсеров.

Таким же овациями были встречены слова Универсала о переименовании Генерального секретариата в Раду народных министров, о передаче земли трудовому народу без выкупа, а также о том, что всем проживающим на Украине народам гарантируются права, закрепленные за ними законом о национально-персональной автономии от 9 января.

Заключительные слова Универсала потонули в новом громе аплодисментов. С мест раздавалось: «Слава Раде народных министров! Слава Центральной Раде!»

«По примеру третьего универсала, – продолжал Грушевский, – мы и для нового универсала проведем поименное голосование, причем присутствующие словами: “за, против и воздерживаюсь” выразят свое отношение к этому акту». Предложение было принято.

Секретарь рады г. Еремеев поименно называет фамилии членов Малой Рады.

– Голова Центральной Рады г. Грушевский, – начинает перекличку г. Еремеев.

– За! – решительно заявляет г. Грушевский.

– За, за, за! то и дело доносятся ответы членов Рады.

– Член Рады Неронович, – вызывает секретарь.

– Нема, – отвечают за него.

Обстоятельство это вызывает смех и иронические возгласы, так как недавно еще при чтении универсала характерная фигура г. Нероновича выделялась на левом секторе. Оказывается, что некоторые левые украинские с[оциал]-д[емократы] и с[оциалисты]-р[еволюционеры] пред голосованием покинули зал заседания.

– Член Рады Чижевский, – продолжает перекличку г. Еремеев.

– Против! отвечает г. Чижевский (рос[сийский] с[оциал]-д[емократ]).

На хорах раздались аплодисменты, заглушаемые шиканьем и легким свистом.

Из остальных представителей меньшинств г. г. Суховых и Скловский (росс[ийские] с[оциалисты]-р[еволюционеры]) от голосования воздерживаются, представители рос[сийских] с[оциал]-д[емократов] Кононенко, Балабанов и «Бунда» – г. г. Либер и Рафес голосуют против, представители объед[иненной] евр[eйской] соц[иалистической] п[артии] – г. г. Шац, Дубинский, Гольдельман (поал[ей]-ц[ион]) и Почентовский (польский демокр[атический] централ) воздерживаются.

Последним подает голос представитель P. P. S. г. Корсак, заявление которого «за» встречено шумными аплодисментами.

Общие результаты голосования таковы:

Из 49 участвовавших в голосовании 39 высказались за принятие универсала, 4 – против и 6 воздержались.

Оглашение результатов встречено аплодисментами и криками: «слава» и «ганьба» (позор).

Г. Грушевский: – 4-ый универсал Центральной Рады принят. (Шумные аплодисменты и громкие крики: «слава» и «ганьба».) Универсал принят, – продолжает Грушевский, – и Украина провозглашена независимой республикой.

Крики и аплодисменты возобновляются.

– Ганьба врагам Украины! – выкрикивает кто-то.

Начинается пение: «Ще не вмерла Украіна».

Но заседание на этом не закончилось. С внеочередным заявлением выступил новоиспеченный председaтель Рады народных министров Винниченко. В генеральном секретариате, сказал он, «уже несколько месяцев тому назад возникла мысль о необходимости издать акт о независимости Украины, но секретариат ждал, пока необходимость эта сознана будет в низах и выдвинута будет самой жизнью».